Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 121)

— Більше?! — очі сестри викруглилися. — Доктор, а що, цього замало?

Нічого не відповівши, Ілля посунув просто до операційної. Надя вмивалася біля крана, певно, таки встигла прилягти на якихось півгодини.

— Для чого я лишаю вам ключа від свого кабінету? — замість вітання почав він із порогу. — Щоб там за моєї відсутності робилося чорт зна що?

Медсестра повернула злякане невиспане обличчя і, затинаючись, промовила:

— А… а… що там робилося?

— Це я вас хочу спитати! Хто брав ключа від кабінету?

— В… віра… Уночі… Під час операції… лікарям потрібен був зонд судинний… Вона пішла і принесла увесь ящик…

А Медвідь продовжував дивитися на неї так, наче нічого не розумів. Ящики з гуманітаркою завжди стояли у дальньому куті під вікном, а зараз туди елементарно не було доступу.

— І коли це було? — майже по складах запитав він.

— Н-ну… кілька годин тому… Вночі…

— Ви що, з мене варʼята робите? — загорлав Ілля і побіг назад.

Коли він повернувся до ординаторської, Голоюх уже відчиняв шафу і вішав куртку. Волосся його було скуйовджене, вигляд замучений.

— Привіт… — пробурмотів він. — Як погуляв?

— Офігенно погуляв… — похмуро промовив Ілля. — Усі дороги заметені — ледве дістався. Увесь рух стоїть. Не продам «Ниву». Якби не вона — ви б тут без мене ще зо два дні з глузду сходили.

— Ну, чому… — не погодився Тарас. — Ми тут змістовно попрацювали. З тебе медалі причитаються, я би сказав. Уночі аварія, мафіозні розбірки. Ми тут братву оперували — трепанація, потім лапаротомія, потім… Ну, це Олег розповість — нехай сам хвалиться. І все, зауваж, — власними силами.

— І що — всі живі? — похмуро запитав Медвідь.

— Обража-аєш!

— Ну, а крім цього що?

— А, якісь крутелики чудили — до моргу доривалися. Наші менти при…

— Це я вже знаю, — перебив Ілля. — А ще що?

— Цього мало? — не зрозумів Тарас.

— Ну, це як сказати… — Ілля впритул глянув на нього.

— Чого ти так дивишся?

— Що з моїм кабінетом?

— А… що з ним?

— Там… Мʼяко кажучи, якийсь жах робиться.

— Н-не знаю… — Тарас розгублено згадував. — А взагалі-то серед ночі ми туди Віру посилали, за зондами гуманітарними… Може, шукала і порозкидала… Ти вже вибач, у нас тут таке робилося — не приведи Господи… Ти ж казав — брати, як треба… А що там?

— Він — зайнятий! — розлючено майже по складах промовив Медвідь.

— Ким зайнятий?

— Не ким, а чим!

— І чим?

— М… машинками. Нібито…

У Медвідя насилу повернувся язик, щоб вимовити це слово.

— Чим-чим?!

— Машинками, швейними. Поламаними. До стелі.

Промовивши це, Ілля навіть якось винувато глянув на колегу.

— Моʼ, в тебе «білка» починається? — спокійно запитав Тарас. — Ти на весіллі своєму скільки вдув?

— Зовсім не пив, — відповів Ілля. — Бачив — дорога яка?

— А треба було пити, — відрубав Голоюх. — Хто приймає регулярно, як зовсім не випити — «білочка» може початися. Памʼятаєш, як у Ревуцького в шістнадцятій? Тільки у нього були миші, а в тебе ці… ги… машинки.

Незважаючи на втому, Тарас розплився у душевній посмішці.

— Ходімо, — сказав Ілля. — Зараз у тебе почнеться.

Слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко Василь Васильович, прийшовши від начальника з докладу, сів у своєму кабінеті і декілька хвилин напружено думав. Упродовж цього часу до нього завітало кілька людей, але складалося враження, що все, сказане ними, він пропустив повз вуха. Нарешті слідчий зняв трубку, набрав номер і промовив:

— Черговий? Глушко… Давай сюди ще раз цього Бліща з КПЗ. Чекаю.

В ординаторській зʼявився Беженар. Він сопів, мовчки скидаючи дублянку, потім почав запихати її до шафи. Увійшов Олег.

— Ну як, Івановичу, виспалися?

— Та ну його… Як нога, Олеже, в цього крутого? Ти не дзвонив?

— Дзвонив, щойно прокинувся. Тепла.

— Ну, молодець. Мені сподобалося, чесно. Навіть незручно тепер, що відмовляв тебе.

— Усі молодці, — відповів Олег, запихаючи до шафи і свою шкірянку.

— Не маю нічого проти, — погодився Беженар, — хірургія — праця колективна. Але артерія у твоєму виконанні — це клас. Мені сподобалося. Ось, припустимо… Трепанація — це ж кожен змогти зобовʼязаний, живіт — цього я взагалі не переношу. А артерія… — він показав великого пальця, демонструючи цим жестом власне захоплення.

До ординаторської завалилися Медвідь із Голоюхом.

— Що там, Тарасику? — не повертаючись, промовив Беженар. — Треба думати, шеф видавав тобі комплект медалей на всіх?

Та двоє, що прибули, тільки мовчки дивилися на них.

— Не знаю… — нарешті витиснув із себе Голоюх. — Вони також увесь час біля мене були… В ургентній операційній… А я у плановій… А вони в ургентній… А потім усі разом.

Тарас подивився на шефа розгублено і розвів руками.

— А… що сталося? — вигляд у Беженара став ще більш серйозний.

— В Іллі Петровича кабінет розкурочили…

— Що — вкрали щось? — здивовано запитав Олег.

— Швидше навпаки…

— Як це?

— Завалили металобрухтом до стелі, — розгублено пояснив Голоюх. — Щось таке, наче… машинки…

— Як?! — не зрозумів Беженар. — Які ма…

— Досить! — обрубав Ілля. — Вони нічого не знають. Ти ж бачиш — вони ні хріна не врубаються! Я дізнаюся. Я дізнаюся, чиї це жарти, і тоді…

— Кабінет хламом завалений, — пояснював Тарас, поки Медвідь плювався на всі боки. — Якісь поламані швейні машинки… Абзац, я очі вивалив, як побачив… Майже до стелі…

— Коли… — задумливо промовив Беженар, наче сам факт наявності машинок у кабінеті завідуючого його не дивував. — Ми ж увечері дзвонили звідти до обласної… Не було нічого!