Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 123)

Бомж зняв шапку і обтер нею обличчя. Володя упізнав його одразу. Це був «прапор» з ГСВГ, його тезко. Тоді, років чотири тому, вони поверталися разом з Німеччини — Володя, який уперше наважився на таку авантюру, як вивіз «беушних» холодильників для продажу в Україні, і він, цей «прапор», що втікав з останніми залишками радянських військ із обʼєднаної Німеччини. Це була божевільна авантюра. «Прапор» Володя Якимчук, який набрав купу дорогого, звичайно, краденого військового реманенту, не вписувався у часові межі, не знаючи, як усе це вивезти, і Володя Якимець — підприємець-початківець, що купив старий роздовбаний бус на позичені гроші…

Військове обладнання розмістилося у холодильниках, у результаті вони були набиті цим добром під завʼязку. Якби їх викрили на митниці, діяльність обох «підприємців» припинилася б на довгий час. Та їм пощастило. Бус без особливих пригод перетнув український кордон. Якимець із однієї поїздки віддав борги і цілком законно відкрив власну фірму.

Смикнувшись із купе, бізнесмен одним духом долетів до тамбура.

— Володю! Вовчику!

Бомж почув і зрозумів, що кличуть його. Наче вловивши шанс, він підхопився і попрямував до потягу. А польський провідник підозріло вирячився на, здавалося б, цілком пристойного пасажира.

— Вова… ти?! — Якимець не міг приховати здивування.

— Володю… — волоцюга у буквальному розумінні впав на коліна і заплакав: — Візьми з собою! Братику, виручи мене! Перевези до нас. Я тут вмираю…

Він мимрив ще щось, але підприємець вже не чув. Витягши пару купюр, Якимець простяг провідникові. Той намагався щось протестувати, посилаючись на митницю, але чоловік, не звертаючи уваги, затяг знайомого до тамбура і поволік до свого купе. Потяг повільно рушив до кордону.

Колишній «прапор» жадібно їв хліб із ковбасою, запиваючи соком, та блукав поглядом по стінках шикарного купе. Очевидно, він і досі не вірив, що знаходиться тут.

— І що — все пропало? — запитав Якимець, дослухавши його розповідь.

— Усе, — відповів той. — До нитки роздягнули. Наші, вірмени. Господи! Кого там тепер немає! Якби не випадок — хана мені була би. Розумієш — устиг вискочити на ходу. Вони й не чекали від мене такої спритності. Навіть стріляти почали, та я вже в лісі. Потім почав вертатися. Спробуй — без бабок… Кордон із Польщею переходив через річку, вбрід… Впав — усе намочив. А тут перший мороз. Думав — здохну в цьому лісі. У мене і так з ногами нелади, ще після служби на крайній Півночі, вони відморожені. А тут взагалі почалося… Очевидно, кранти мені.

— Ану тебе! — перервав його Якимець. — Ти вже зовсім скис. Приїдемо, підлікуєшся. Працюватимеш у мене на фірмі. Золотих гір не обіцяю, але на життя вистачить. А ти помирати зібрався.

— Болить, с-сука… — простогнав «прапор». — Сил немає… Дай, випʼю ще…

— Митниця скоро, між іншим… — нагадав Якимець, хлюпаючи йому на дно.

Перехиливши коньяк, Якимчук застогнав і почав скидати розбитий черевик із ноги. Взуття це відрізнялося від іншого, на лівій, як розміром, так і фасоном.

— На звалищі знайшов, — пояснив «прапор», — такий, звичайний, уже не налазить.

Коли ж він розгорнув ганчірʼя, Якимець побачив розпухлу стопу — усю червоно-сіру, з жахливими виразками, з яких ішов гній. Від усього цього здіймався такий сморід, що бізнесмен хутко вискочив із купе. За кілька хвилин він повернувся з бинтом і, відвертаючи ніс, якось замотав стопу нещасного.

— І що далі? — запитав Ілля.

— А далі з моєї мобіли він дзвякнув якомусь другу і наказав зустрічати його з поїзда у вашому Тачанові. Тут він і зустрів його — мужик з двома здоровими бородавками під вухом…

— Слухайте… Так це ж мій Якимчук! — несподівано вигукнув Тарас. — Ну, ви ж памʼятаєте! Той, що мало не зі столу втік! Гангрена правої ноги. Ну!

— Памʼятаю я, не кричи, — попросив Медвідь. — Памʼятаю навіть, що Бліщ його і привіз.

— Ось звідки сон взявся, — пробурмотів Олег, — про ноги, ножі…

— Який сон? — не зрозумів Ілля.

— Це він казочку про сон вигадав, — сказав Олег. — Ну, зараз не важливо. Можна у двох словах: він мене найняв, щоб я до вашої лікарні влаштувався і розвідав, куди цей Якимчук подівся, той, що перед операцією втік.

— То ви, значить, знайомі? — обурився Ілля.

— Ще за студентства… Разом спортом займалися.

— І ти все знав?!

— Заспокойся, — попросив Олег. — Нічого я не знав. Він мені лапші навішав. А гроші справно платив. Я просто думав, що він зовсім звихнувся. По фазі. Хворий, одним словом…

— Велике дякую, — промовив Якимець. — Мені приємно.

— Мене там, у Харкові, з роботи практично вижили, — не звертаючи уваги на репліку, продовжував Олег. — Так склалося… А тут раптом ні за що зелені платять — їдь і працюй.

— Він правду каже, — підтвердив Якимець. — Розкривати йому щось було не в моїх інтересах. Я лише зобовʼязав його знайти цього мужика з бородавками і встановити, куди подівся «прапор».

— Я не розумію… — перебив Ілля. — А навіщо він вам знадобився? І до чого весь цей хлам, яким завалений мій кабінет?! Найголовніше — хто це зробив?

— Хто зробив, той нехай і звітує. А «хлам» цей, як ви висловилися, коштує… — Якимець завагався, а потім промовив: — Дорого, словом.

— Що означає — дорого? — уточнив Беженар.

— Те й означає. Півлимона, як мінімум.

— Чого — гривень? — здивувався Тарас.

— Баксів, — сказав Якимець, глянувши на нього, наче на дитину.

— Еге… — скривився Ілля.

— Як бажаєте, — знизав плечима Якимець. — Можете не вірити.

— Ти розповідай, — підштовхнув його Олег.

— Так ось — за місяць я знову був у Німеччині й від тамтешнього мужичка одного, що також крутиться біля різного бізнесу, дізнався, що наші там ледве не перехопили якусь фантастичну партію старих «Зінгерів». Точніше — якогось лоха, що намагався намацати канали їхнього збуту.

— Чекай, — перебив Ілля. — А кому вони на хрін потрібні, ці іржаві машинки?

— Ну… Є люди, яким швидко та дорого можна їх продати. Ви що, ніколи не бачили у газетах такого роду обʼяв: «Куплю стару поламану швейну машинку „Зінгер“».

— Я наче не бачив, — пробурмотів Ілля.

— А я бачив, — сказав Голоюх, — точно. І не раз.

— І я, — погодився Беженар.

— То що? — Медвідь явно втрачав терпець. — За скільки ж їх купляють?

— А це дивлячись хто за скільки може у Німеччині продати. Дрібні перекупщики — по шістсот-сімсот баксів дають, ну, до тисячі…

— За іржаву залізяку?! — не зрозумів Ілля.

— А ті, у кого на німцях залізний канал є — ті навіть по сім-вісім тисяч можуть дати.

— Чого — доларів?!

— У німців гривні не ходять, — їдко промовив Якимець.

— А… на біса їм цей брухт? Німцям, я маю на увазі.

— Ці машинки, — продовжував пояснювати Якимець, — випускалися перед Другою світовою війною, коли німці круто озброювалися. І Гітлер, що був зацікавлений у масовому вкладанні коштів населення у військово-промисловий комплекс, видавав інвесторам оці самі машинки. Після завоювання світу та збагачення Німеччини він обіцяв розплатитися з вкладниками доволі щедро. Тому «Зінгери» ці, окрім прямого значення мали зіграти роль свого роду облігацій. Усі вони пронумеровані, їхні механізми мають уміст якихось особливих металів… Словом, кожна з них — річ, яку підробити неможливо. Ось і мали би ті, хто предʼявив машинки як свідчення фінансової допомоги у свій час, після завоювання світу, отримати обіцяні відсотки.

— Ні хріна собі… — пробурмотів Ілля.

Олег тільки зняв свого білого ковпака і скуйовдив волосся.

— Почекай, але ж Гітлер війну програв! — несподівано згадав Голоюх.

— То й що! Теперішня Німеччина наче як взялася відповідати перед людьми за його гріхи. Ви хіба не знаєте? І не тільки перед німцями, до речі. Ви що, не чули — колишнім вʼязням концтаборів та всяким остарбайтерам направо-наліво компенсації виплачують. І з цими також взялися до розрахунків — мовляв, також постраждали, вкладали фінанси. Без «переможних» відсотків, зрозуміло, але, повірте, там і без них порядно виходить. Одним словом, у мене зʼявилися підозри, що «прапор», тезко мій, і був отим, хто намагався машинки штовхнути. В того, як казали, наче також ноги боліли, ну і всяке там інше… Одним словом, варто було спробувати. Врешті-решт, що таке пара тисяч «зелених» на побічні витрати?

— Дійсно, — підтримав Беженар, — ну, що таке кілька тисяч доларів? Особливо для крутого українського лікаря…

Пропустивши повз вуха цей заштрик, Якимець вів далі:

— Отож, коли Олег знайшов вашого завгоспа і я дізнався, що той довгий час працював на зоні у Барановичах також по господарству, я одразу поїхав туди. Там довелося напоїти такого ж «прапора», дізнатися ще певну інформацію, і все стало на місця. В них, у цій тюрязі, виявляється, здоровезна швейна фабрика.

Років пʼятнадцять тому її повністю переобладнали, замінивши старі агрегати на нове обладнання. А Бліщ під час цього процесу працював там завгоспом. З того дня я вже був упевнений, що в них у руках дійсно велика партія «Зінгерів».

— Гм-м… На Бліща це схоже… — пробурмотів Тарас.

— Я би також не упустив! — як завжди, з серйозним обличчям зауважив Беженар.

— А все-таки: звідки у тих Барановичах стільки «Зінгерів»? — запитав Олег. — У тюрязі вони звідки взялися?