Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 122)
— А Віра вже на світанку бігала туди по зонда, — нагадав Олег. — Нічого не казала… Де би вона промовчала!
— Я зараз поставлю на вуха всю нічну зміну! — несподівано заволав Ілля. — Я зараз… Яка зараза могла це зробити?
— Ну… — філософськи протяг Беженар. — Якщо піти логічним шляхом…
— То що?
Усі несподівано замовкли.
— Досі, наскільки я памʼятаю, в усіх чудесах, що відбувалися у лікарні, завжди винен був… Савчук.
— Дійсно, — пробурмотів Тарас. — А памʼятаєте, він перед «артерією» кудись пропав?
Усі оберталися більш ніж здивовано, спостерігаючи, як повний склад хірургічної служби суне коридором поліклініки слідом за Медвідем. На обличчях лікарів при цьому були такі вирази, що не кожен наважився сказати делегації «добрий день». Більшість просто розступалися, даючи дорогу. Добігши до кінця коридору, делегація у повному складі завалила до хірургічного кабінету.
Савчук нахилився над умивальником, намиливши лице і хлюпаючи водою. На тапчані валялися куртка, светр і шапка. Уздрівши несподіваних гостей, він припинив водні процедури і, стогнучи, розігнувся, тримаючись мокрою рукою за поперек. Обличчя його висловлювало неабияке страждання. Знявши з гачка рушник, Петро Петрович витерся і, не дивлячись, гепнувся сідницями на тапчан, просто на власну шапку.
— Ну, кажи, Петрушо-чудотворець, — майже ласкаво попросив Беженар, — що все це означає?
Рушник сповз із обличчя лікаря, і Савчук несподівано оптимістично, хоч і з деякою образою, заявив:
— Ще «дякую» мені скажете… Нічого…
— Ми колись зберемося всі, — набирав люті Ілля, — і скажемо тобі таке дякую, що…
— От, чорт… — несподівано вихопилося в Олега. — Здається, я починаю доганяти…
Усі миттєво повернулися до нього.
— Здається, починати потрібно не з Петра Петровича. А з мого хворого. Того, який Якимець…
Олег повернувся і, не звертаючи ні на кого уваги, вийшов із кабінету. Уся делегація автоматично рушила слідом за ним. Замикав процесію тепер уже Петро Петрович. Він біг слідом, марно намагаючись втрапити рукою у рукав свого халата.
Завгосп сидів на стільчику навпроти слідчого, склавши руки на колінах, із низько опущеною головою.
— Ну, гаразд… — задумливо промовив Глушко. — Старий знайомий, а допомагати слідству не хочеш. А я твоєю простромленою дупою займався. Шоферів цих із сусідньої — зауваж! — держави обробляв, компенсацію тобі вибивав, щоб усе по-людськи… А ти так…
— Василю Васильовичу! — благав Бліщ. — Ну, я ж вам усе, як на духу! Ну, чому ви не вірите? Я ж усю правдоньку! Я не побіжу нікуди, не треба наручників!
— Не хочеш по-людськи — не треба… — буркотів під ніс слідчий, прямуючи до дверей. — І не треба… Черговий!
Увійшов здоровезний сержант, від якого навіть не пахло виправкою.
— Давай його назад.
— Ходімо, Миколайовичу, — миролюбно попросив той, — руки хоч склади за спиною, сам розумієш…
Склавши руки, як його просили, та схлипуючи, Бліщ вийшов за двері у супроводі конвоїра, а Глушко, сів за стіл, зняв трубку, витяг із шухляди папірець, списаний номерами, і набрав один із них.
— Алло! Дівчата, це знову слідчий із Тачанівського райвідділу турбує. Ви мені обіцяли розшукати вашого начальника. Що, немає? Виконуючого обовʼязки? Ну, давайте. А як його… Григорій Наумович… Добре.
Слідчий мовчав, потираючи лоба трубкою, і про щось міркував. Звідти відповіли, адже Василь Васильович знову ожив:
— Алло! Григорію Наумовичу? Дуже приємно. Тяжко до вас додзвонитися. Це слідчий Тачанівського райвідділу майор Глушко Василь Васильович. Так… Є одна проблема. Ні, не з увʼязнених. Вам знайомий такий — Бліщ Арсен Миколайович? Так. Ми його? Та ми його й не ловили. Він сам до нас стрибнув. Та були тут у нас деякі розбірки. Справа у тому, що при роботі із затриманим випливли деякі факти привласнення ним певних… Так, уявіть собі, сам зізнався. Його тут якісь круті хлопці так прижучили — сам прибіг. Так? Гм-м… Ну, поки що тримаю це, як закриту інформацію. Якщо ви зі свого боку вважаєте, що це необхідно… Звісно, я зі свого тільки за співпрацю! Аякже, звісно…
Якийсь час він слухав, а потім промовив:
— Так, підходить. Нехай буде. Все, щасливо. Ну, звісно, я тут не буду гаяти часу. Так, однозначно… До зустрічі.
До другої палати вони завалили знов у повному складі. Якимець здригнувся і, повернувши голову, злякано закліпав очима. Усі застигли мовчки.
— Олег, що це… Що це буде? — ніяково запитав він, здіймаючись на ліктях.
— Загальний обхід, — відповів Медвідь. — А я заввідділенням.
Наче у передчутті чогось недоброго, Якимець утиснувся у койку. Ілля зігнувся і, відкинувши ковдру, помацав його ногу на всіх рівнях. Потім спробував пульс під коліном.
— І… Що тут було?
— Ревізія стегнової артерії, — відповів Олег. — Артеріотомія з видаленням тромбу. Наче нормально вдалося. Загальна крововтрата до півтора літра.
— Гм-м… А по ньому й не скажеш, — просичав Ілля. — Вигляд такий — хоч зараз до казино.
— Чому це — до казино? — не зрозумів Якимець — Я не ходжу до казино.
— То що — він розповість, що сталося з моїм кабінетом? Чому він до стелі завалений цим брухтом?
Задавши це питання, Медвідь невпевнено подивився на Олега.
— Із… яким кабінетом? — Якимець спробував знайти очима Савчука, що стояв біля самих дверей.
— Давай, розповідай, — підштовхнув знайомого Олег.
— Що розповідати? Я не доганяю, в натурі.
— Усе розповідай, — сказав Олег. — Вважай, тепер тут усі свої. Усім тут присутнім, враховуючи ще й анестезіолога, ти зобовʼязаний тим, що поки що на двох ногах. І, до речі, життям твоїх друзів також. Розповідай про отой металобрухт, який чомусь знаходиться у кабінеті Іллі Петровича. І якщо твоя розповідь вийде недостатньо переконливою, він просто викине його на смітник.
Якимець обвів ще раз усіх збудженим поглядом і запитав:
— А ті, на джипі, більше не зʼявлялися?
— Зʼявлялися, — сказав Олег. — І навіть із нашими ментами перестрілку влаштували. Вже забралися, так що не бійся. Кажи давай.
Якимець, котрий зараз не мав бажання щось розповідати, відвернувся до стіни й буркнув:
— Немає мені чого розказувати. Я таку операцію переніс, взагалі ледве дихаю. Мені спокій потрібен, а ви щось чіпляєтеся… Мені потрібно вколоти знеболююче і спати.
— Ти ось що, Володю, — сказав Олег, — не вчи тата… Не читай мені лекцій про свою операцію. Викладай усе, починаючи від Харкова.
— Звідки? — вигукнув Медвідь.
— Із Харкова, — повторив Олег. — І закінчуючи поясненнями, звідки взялися ці іржаві машинки в кабінеті завідуючого. Давай.
Двері до палати відчинилися, і зазирнула Оксана, яка змінила Машу на цей день:
— Ілля Петрович, вас терміново головний кличе. Дзвонить, що нарада завідуючих, а вас немає.
— На операції… — кинув через плече Ілля. — Скажи, що на операції. Скінчиться за годину.
— За годину аж ніяк не скінчиться, — пробурмотів собі під ніс Якимець, — поза усяким сумнівом…
— За три години, — повторив Ілля. — Скажи, що ду-уже велика операція. А потім ще одна.
Двері зачинилися.
— Ну, гаразд, — промовив Якимець, відчуваючи на собі загальну увагу та нетерпіння, — панове скліфосовські… В мене від самого початку чомусь було передчуття, що все це добром не скінчиться. Але щось уколіть таки, бо ниє, зараза…
— Іди, скажи Оксані, щоб набрала у шприц морфіну, — попросив Ілля Голоюха. — Ні, краще промедолу, він трохи легший. Бо цей неповторний пацієнт зараз нам і без наркоти такої лапші навішає…
Тарас хутко кинувся на сестринський пост, боячись щось пропустити.
Час перенісся на рік назад.
Швидкий поїзд гальмував на вокзалі у Гжешові. Володя Якимець, що повертався з ділової поїздки до Німеччини, стояв, спершись руками на опущене вікно. У купе стояла спека, тож морозяне повітря, що увірвалося до вагону, тонізувало, покращуючи настрій. Його машина з товаром на цей час, напевно, вже підʼїжджала до кордону з Україною, а сам він, виходячи з певних міркувань, повинен був повернутися поїздом, незалежно від неї. Так було потрібно. Справи складалися вдало, і Володя задоволено насвистував, спостерігаючи динаміку пейзажів за вікном, яку завжди переносив доволі болюче. Якщо в людини, що потрапляла сюди з нашої території вперше, картини польської дійсності викликали захоплення та заздрість, то в тих, хто побував у Німеччині, спостерігалося щось протилежне. Залишивши цивілізований світ, вони проходили тут, на польській території, свого роду адаптацію, переходячи через простір, так би мовити, початкової цивілізації, який являла собою ця країна, щоб потім уникнути цілком закономірної шокової реакції, потрапивши у своє, рідне, на диво, швидко забуте.
На вокзалах польських міст було набагато брудніше. Товклися юрби тих, хто приїхав і кого тут аж ніяк не потребували. Тут уже господарював наш рідний, як, до речі, і російський, рекет. Із одного боку, тут легше, аніж у Німеччині, було прокрутити щось незаконне, а з іншого — важче вберегтися від повʼязаних із цим неприємностей.
Обдертий чоловік, кульгаючи, доплівся до стовпа, на якому висів ліхтар, і почав копирсатися у смітнику. Не знайшовши нічого, він сперся до стовпа спиною і опустився по ньому на землю. Навіть у Польщі на такого мала би звернути увагу поліція. Якимець лише скривився, збираючись відвернутися.