Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 120)
— Еге… І одразу до моргу привезли…
Коли ж до машини залишилося кроків тридцять, почулися звуки чийогось борсання, приглушені голоси, стукнули двері будівлі, а потім і машини.
— Гей, стояти! Міліція! — вигукнув Панчишин.
Одночасно завівся мотор, і джип рвонув уперед. Але взяти з місця цю снігову перепону виявилося не під силу навіть йому. Мотор заревів знову, і джип смикнувся назад, власною колією. Двоє ментів лише встигли кинутися в різні боки просто у глибокий сніг. Але машина загальмувала і знову-таки рушила вперед, роблячи віраж і викидаючи з-під коліс хмари снігу. Панчишин вихопив пістолет і закричав, стріляючи у повітря. А джип пер, наче танк, за якихось тридцять кроків від них, повертаючи до виїзду з лікарняної території.
— По колесах бий! — кричав Полиняк, стріляючи з сержантського пістолета.
Несподівано задні дверцята машини відчинилися, і звідти вивалилося щось темне та велике. Насилу цілячись у темряві, міліція дружно лупила по машині. І цієї миті із джипа блиснуло і ляснув постріл, потім ще.
Обидва охоронці правопорядку впали у сніг і звідти продовжували стріляти по спалахах, що віддалялися з кожною секундою. А те, що випало з машини, зарухалося у снігу і несподівано стало на повний зріст.
— Не стріляйте! — волало воно, наближаючись, і знову падаючи у кучугури. — Хлопці, не стріляйте! Свій я… свій!
Беженар із Лідою накладали останні шви на рану на стегні хворого. Голоюх вже обрізав нитки на щойно зашитій рані живота, у якій більше години протримав власну руку. Олег поздирав із рук рукавиці й, обійшовши стіл, підняв простирадло, що закривало ступні хворого. Знявши з правої ноги Якимця бахилу, він торкнувся до його пальців, а потім і до ступні.
— Тепла… Ні, дійсно тепла!
— А що тут дивного? — незворушно промовив Беженар. — Чого б то їй тепер бути холодною?
— Давай свій фраксипарин із загашника, — сказав Олег, звертаючись до Щура.
— А хто віддаватиме? — продовжував той накручувати хірурга.
— Віддасть, не вимахуйся, — відповів Олег. — Він тобі десять фраксипаринів віддасть. Якщо ні — я сам поверну.
— Дивися мені… — на кінець операції Щур виглядав цілком задоволеним. — Іди, Наталю, принеси.
— Слухайте, а надворі якийсь салют! — несподівано сказала Віра, яка давно вже знову присіла до вікна.
— Дійсно, — погодився Беженар, глянувши у темряву, — до Нового року наче далекувато…
Тепер звуки пострілів чули вже всі.
— Та точно — стріляють чимось, — здивувалася Віра, — спалахи видно.
— Пацани дуріють, — припустила Надя. — Понапиваються і сходять з глузду. А зараз на базарі що завгодно можна купити — феєрверки всякі, ра…
— Ой! — Віра вилізла мало не на підвіконня. — Наша міліція кудись погнала! А ось іще машина! Туди, до виїзду!
Вона силкувалася зазирнути ще далі, та кут огляду з операційної не дозволяв цього.
Олег, залишивши у спокої ноги Якимця, і собі підійшов до вікна, вдивляючись у темряву. На стурбованому обличчі застиг вираз, наче він чогось не доробив. І це «щось», звісно, не стосувалося операції.
Чорний джип, розкидаючи снігову пилюку, на всіх парах пер до виїзду з території лікарні. Вишиваючи задом, ГАЗик ішов йому напереріз і, схоже, встигав. Вони зустрілися біля воріт. Масивна чорна машинерія штовхнула блискучим бампером схожого на козла ГАЗика, від чого той крутнувся і вилетів задом на снігову кучугуру, мало не перекинувшись, і застряг намертво. А джип, набираючи швидкість, пішов вуличками сплячого містечка.
Вони сиділи в ординаторській мовчки, змучено схиливши голови. Беженар глянув на годинника і похитав головою. Очі його були червоні, вирячені. Він зморщував лоба, похитуючи головою, наче щось згадуючи. Ліда сиділа збоку біля його ж столу, підперши руками голову і заплющивши очі. Голоюх підклав подушку собі під спину, відкинувся на тахті, тримаючи у руці скручений із паперу кульочок для попелу, і блаженно затягувався цигаркою. Олег, увійшовши до ординаторської, підійшов до крана і жадібно напився з кухля, потім сполоснув його та поставив на місце.
— Що там? — запитав Беженар.
— Із міліції дзвонили, питали про наших хворих.
— А ти не питав, що за перестрілка була?
— Питав. Сказали, що все гаразд і нічого страшного.
— А зі «швидкої» казали, що менти за кимось по території гнали, — промовив Голоюх. — Їм там було краще видно. Міліцію так засандалили, що ГАЗика свого ледве витягли. Треба думати, і стрілянина з цим була повʼязана. Ні, ну це абзац! Італія! Палермо! Як у кіно про комісара Катані! У вас у Харкові такого, напевно, й не буває.
— Іноді буває.
— А в нас уперше.
— Завтра все знатимемо, — припустив Беженар. — У нас це наступного дня проходить по «циганському радіо» в усіх подробицях.
— Ну, гаразд, — промовив Олег. — Якщо після цієї стрілянини досі нікого не привезли, то треба думати — ніхто ні в кого не влучив. Розлазимося, так? Я, чесно кажучи, ледве живий.
— Я також, — погодилася Ліда.
— А я нічого, — несподівано весело промовив Тарас. — Наче друге дихання зʼявилося. Я б навіть зараз який-небудь апендицит із задоволенням зробив…
— Сплюнь, Тарасику, — з докором пробурмотів Беженар, — бо дійсно накаркаєш.
— «Швидку» викликав? — запитав Олег.
— Так, — відповів той, — «подарунок» уже пʼять хвилин під корпусом стоїть. Чекали, поки ти з ментами наговоришся.
Олег, похитуючись, скинув халат і витяг із шафи куртку.
— А Савчук, гад, ушився, — сказав Тарас, підводячись із канапи. — Ні, ви уявляєте? Ну, такого він ще не чудив — за всі рамки виходить. Напевно, вже десятий сон бачить.
— Завтра розберемося, — похмуро промовив Олег.
— Сьогодні, — виправив колегу Беженар, розсмикуючи штори. — Сьогодні…
За вікном уже світало.
Розділ X
Ледве не забуксувавши в кучугурі, Ілля припаркував машину біля засніженого газона, зачинив дверцята і, запхавши руки глибоко у кишені, пішов до входу. За його спиною, періодично буксуючи, проповз лікарняний тракторець, що розгрібав сніг. Обличчя Медвідя виглядало невиспаним та похмурим. Під очима проступили «мішки» — наслідок перебутого весілля та важкої дороги додому. Завідуючий вийшов на третій поверх, механічно привітавшись при цьому з кількома медсестрами і покрокував коридором хірургії, намацуючи на ходу вʼязку ключів у кишені. Попереду був цілий робочий день після двох, проведених у святкових розвагах.
Ключі завалилися на саме дно кишені. Насилу їх діставши, Ілля відімкнув замок і зробив крок до кабінету, думаючи про своє. «Гальма» його спрацювали автоматично, а нижня щелепа сама впала донизу, надаючи щойно зосередженому обличчю лікаря дурнуватого виразу. Столу, що мав би стояти просто перед ним, він не бачив. Одразу від порогу майже до стелі громадилася гора якогось іржавого брухту, у якому начебто розрізнялися частини… швейних машинок допотопного зразка. Очі зава кліпали, не в змозі сприйняти до кінця цю дивовижну метаморфозу. Ілля позадкував автоматично і рука його сама причинила двері. Так і стояв, «прибацано» кліпаючи очима, в коридорі перед дверима власного кабінету, коли почув за спиною:
— Доброго ранку, Ілля Петрович!
Це були медсестра і санітарка зміни, що відчергувала.
— Доброго… — розгублено промовив він. Потім очі Медвідя знову вперлися у двері, на яких висіла табличка:
ЗАВІДУЮЧИЙ
хірургічним відділенням
Тоді він нерішуче знову прочинив двері, напевно, сподіваючись на диво. Дива не сталося. Жахливі агрегати, що дійсно були схожі на швейні машинки, нікуди не зникли. Лікар увійшов, злякано озираючись і, простигши руку, несміливо торкнувся якогось металевого коліщатка. Воно було справжнім. А гора брухту видала загрозливий «грюк», і у ній щось посунулося. Боязко озираючись на неї, Медвідь вийшов із кабінету, наштовхнувшись при цьому на одвірок, закрив двері на ключ і понісся коридором до ординаторської. Там нікого не виявилося. Він зиркнув на годинник і, часто дихаючи, попрямував до сестринського посту.
— Доброго ранку, Ілля Петрович!
Після цієї божевільної ночі Маша виглядала явно несвіжою.
— Де всі? — похмуро запитав завідуючий.
— Хто — всі? — не зрозуміла вона.
— Лікарі, звичайно.
— Сплять, напевно… Щойно додому пішли. В нас тут таке було! Цілу ніч! Усі працювали — і Беженар, і навіть Савчука кликали.
— «Навіть»… — скривився Ілля. — Так, наче професора…
— Та ні, просто не справлялися. Рук не вистачало. Аварія, три операції. А внизу напад був! Бандити у морг вдерлися. Потім наші поліцаї приїхали, стріляли! Навіть сюди було чути!
— А що їм потрібно було у морзі?!
У Медвідя був такий вигляд, наче його вдарили по голові.
— Не знаю, — розвела руками Маша, — може, шукали кого… Але кажуть, що там на той час ніхто не лежав!
— Там вже півроку ніхто не лежав… — пробурмотів Ілля, підозріло поглядаючи на неї. — А більше нічого не було?