Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 119)
— Судину тримаєш? — нагадав Олег, перериваючи його роздуми вголос.
— Тримаю, все гаразд.
— Ну, тримай. Скальпель! Затисни її, Тарасику, про всяк випадок.
— Є.
— Ну, з Богом.
Хірург розсік стінку артерії завтовшки як палець, і оперуючі побачили у просвіті судини червоний, майже чорний, «холодець».
— Що й потрібно було довести, — промовив Беженар.
— Що, тромб? — Голоюх також намагався зі своєї незручної позиції зазирнути до них.
— Так. Тримай палець, гляди. Нам тут бажано без зайвих пригод. Ну, давайте…
Олег увів увесь зонд в артерію до самого кінця.
— Що, не йде більше?
— Не йде. Роздувай.
Балончик на кінці роздули, і Олег потяг увесь цей пристрій на себе. А з розрізу на судині почав лізти товстий кровʼяний згусток.
— Дійсно, схожий на хробака… — пробурмотіла Надя.
Віра також стояла поруч і бачила все.
— Ого! — вигукнула вона, коли назовні вилізло з двадцять сантиметрів.
— От бачиш, — повчально сказав Беженар, — пішла би додому — не побачила б такої краси.
Атмосфера якось розрядилася, хоча до успішного закінчення залишалося ще ой як багато.
— Ого-го! — сказала тепер уже Ліда, коли «хробак» видовжився до сорока сантиметрів. Вилазячи з судини, він поступово рвався, перетворюючись на кашу.
А Олег продовжував повільно тягти зонда, а разом з ним і тромб. Нарешті роздутий балончик вискочив із артерії.
— Ти як, тримаєш? — він повернувся до Голоюха.
— Тримаю, не бійся.
Перетиснувши кінець артерії, з якої щойно видалив тромб, Олег сказав:
— Відпускай. Але не різко.
Тепер уже такий самий «хробак» поліз із іншого кінця. Він рухався сам, оскільки штовхав його тиск крові. Другий тромб виявився коротким. Несподівано він вискочив, наче корок, і з рани вдарив товстий струмінь крові.
— Тисни! — крикнули всі разом, але це було зайве — Тарас зреагував сам.
Кровотеча зупинилася. Беженар вимочував із рани кров.
— Шити, — сказав Олег.
Пакетик із шовним матеріалом розкрили, і Надя простягла лікарю голкотримач, на кінці якого була затиснута ледве помітна тоненька голочка, від якої тяглася ще більш делікатна нитка.
— Ти хоч кабінет шефа зачинити не забула? — запитав Тарас, звертаючись до Віри, яка принесла все це.
— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Зараз піду зачиню. Хто туди серед ночі полізе?
Міліцейський ГАЗик зупинився біля хірургічного корпусу, і всі троє вийшли. Сніжило тепер набагато менше, та й вітер заспокоївся.
— Ну що, ходімо? — невдоволено промовив Панчишин, піднімаючи цигейковий комір.
— Глянь, а ось круто хтось їхав, — звернув увагу Полиняк. — Просто по снігу. Диви, вище бампера. Сила!
— А в них уже пару місяців новий УАЗ, називається — «подарунок президента»…
— Та ні… — пробурмотів даїшник, прямуючи до глибоких колій. — Диви, шини широчезні. Таких президент не дарує… Щоби я здох, коли то УАЗ. Ану, посвіти…
Підійшов сержант із ліхтарем.
— Не вантажівка — точно, — промовив Полиняк. — Шини одинарні. Так, ніби джип якийсь.
— Німець, напевно, — припустив сержант. — Він тут постійно товчеться.
— А чому вночі?
— Привіз когось. Хворого…
— А чому туди? Що — одразу до моргу?
— Григоровичу! — несподівано вигукнув сержант. — А нас по дорозі чорний джип засліпив, памʼятаєте? Ну той, наче танк.
— Ану, ходімо, глянемо, — сказав капітан. — Слід один, чіткий. Назад він не виїжджав, там повинен стояти. Ваню, ти в машині чергуй, про всяк випадок. Якби щось — перекриєш виїзд.
І, залишивши сержанта у кабіні ГАЗика, вони рушили колією.
— Чекай, — несподівано спохопився Полиняк. — Я взагалі без нічого. Ваню, дай ствола, ти й так у машині сидітимеш.
— Глядіть, не загубіть, Григоровичу, — бурмотів той, витягаючи з кобури пістолет Макарова. — Снігу в пояс, не знайдемо.
— Не сци, — відповів Полиняк, — я тобі свого подарую.
Чоловік, який сидів у джипі, спочатку нерішуче, а потім доволі хутко витяг із кишені мобільник і набрав номер.
— Жане, — сказав він, — тут менти підгребли, на ГАЗику. Повилазили й стоять.
— Де стоять? — запитали з трубки.
— Там, біля корпусу. Стоять і базарять.
— Сиди спокійно, — відповіли йому, — тебе не побачать.
— Жане, а у вас що?
— Пусто, нічого.
— Як — пусто?
— Клянеться, сука, що пару днів тому все на місці було. Зараз я його…
— Сюди йдуть! — пошепки вереснув водій. — Жане, сюди поперли — всі троє! Падлою буду!
— Сиди, не смикайся! — просичав той. — Виходимо. Виїдемо за місто — я його, суку, сам кінчу…
Вони рухалися повільно по сліду широких коліс, запхавши руки до кишень. Попереду, кроків за сімдесят, розрізнявся низенький, але довгий корпус моргу. Ішли мовчки. Чорна тінь похмурої будівлі виростала перед ними.
— Стій. Ось він, — сказав Полиняк. — Гадом буду — під моргом став.
— Бачу, — відповів Панчишин. — Чого він приперся?
— Стій! — знову засичав даішник. — Це він! Той, що сліпив нас! Це не німець — у нього пошарпаний, а цей джип новий!
— От і штрафонеш його, — пробурмотів капітан.
— Та стій! — продовжував Полиняк. — Чого він тут? Може, трупа зробили?