Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 30)

— Гаразд, — поблажливо мовив старий, — якщо ти письменник, буду тебе вчити.

Борис подивився на нього з подивом.

— Чого це ти будеш мене вчити?

— А це вже не твоя справа, — відрізав старий. — Це я сам вирішу.

Отак він і познайомився з учителем У Лаоші.

Борис багато чув про оригінальні звички даосів, які ні в гріш не цінують ані зв’язків, ані вченості, ані, страшно сказати, ритуалу. На тлі зовні зухвалих, а внутрішньо страшенно скутих китайців вони мають вигляд інопланетян. Недаремно народ приписував даосам зв’язок із лисицями-перевертнями, а іноді навіть відверто стверджував, що ті й другі, по суті, одне й те саме. Вічні даоські дива і фокуси лише погіршували справу.

Наставник У цілком відповідав традиційному образу даоса. Учителем він виявився справжнім, і то досить суворим. Майстер Ді, у якого Борис опановував баґуачжан, був зовсім інакшим. На кожен його рух, навіть незграбний, він бадьоро вигукував: «Дуже добре!» — і піднімав великий палець. Ця звичка, спочатку симпатична та обнадійлива, незабаром почала дратувати Бориса. Навіть він із його невеликим досвідом розумів, що далеко не добре, а дуже навіть кепсько. Неважко було збагнути, що захоплення майстра Ді має суто фінансовий характер. Насправді учнів своїх, особливо іноземців, він зневажав, у здібності їхні не вірив і навчати чогось серйозного навіть не збирався — аби гроші платили.

Доказом того була дика манера вчителя Ді час від часу тицяти пальцем в учня-іноземця і голосно вигукувати: «Нейм?» Той сумирно відповідав, що він, припустімо, Джон. «О!» — вигукував Ді з подивом, ніби вражений, що на світі можуть існувати такі дивні й безглузді імена, які навіть незрозуміло, яким ієрогліфом записувати. Утім, через п’ять хвилин майстер геть забував, як кого звуть, і вся вистава повторювалася. І річ була не в поганій пам’яті. Просто вчителеві Ді було глибоко наплювати на учнів.

Натомість У Лаоші був людиною зовсім іншого ґатунку. За час навчання він не сказав Борисові жодного доброго слова, тільки єхидно посміхався, коли в того щось не виходило. А оскільки в Бориса не виходило спочатку майже нічого, єхидна посмішка не сходила зі зморшкуватого обличчя вчителя. Іноді він плескав себе по стегнах і звертався до учня з усією відвертістю:

— Ну й тупий ти! Нічого не розумієш, зовсім нічого. Справжня ти тварина, пес, мавпа, одне слово — заморський чорт!

Суворість майстра не обмежувалась образливими словами. Вимагаючи від Бориса правильної стійки, він боляче бив його ногою, намагаючись влучити у філейну частину — може, цього вимагала традиція, а може, майстер просто мстився за зганьблений парк Юаньмін’юань. Такі методи навчання завжди викликали пожвавлення і навіть сміх серед китайських роззяв…

Борис узагалі не був схильний до ексгібіціонізму, а в Китаї — й поготів. Учитель Ді його зрозумів і відразу погодився проводити заняття в номері готелю. Але вчитель У тільки фізіономію скривив, почувши його прохання.

— Займатися будеш там, де я тобі звелю!

Сказав як відрізав. Годі було вдіяти щось, і вони продовжували тренуватись у парку. Звичайно, можна було вже сто разів плюнути на китайські вміння й кинути такого вчителя. Але на це зважитися було абсолютно неможливо. Річ у тім, що вчитель У належав до категорії незвичайних людей — таких, про яких ідеться в «Оповіданнях Ляо Чжая».[19] Він один з усіх відомих Борисові майстрів умів ставати невидимим.

Як? — запитаєте ви.

А отак. Щойно був — раз! — і немає його, тільки головою крутиш розгублено. А тоді — раз! — і знову з’явився. І ніколи Борис не міг уловити момент, коли він з’являвся і зникав.

Він, звичайно, не вірив, що У Лаоші долає фізичні закони відбиття й поглинання. Мабуть, старий якимось чином впливає на його свідомість. Але не тільки його — усі навколо в цю мить теж не бачили вчителя. Здається, у знахарстві є щось схоже, називається «відводити очі». Але там цього давно розучились, а тут — ось він, чарівник, просто перед тобою в усій красі: лається, відригує, пердить.

Однак усі Борисові спроби поговорити про феномен невидимості старий рішуче спиняв.

— Швідомість… — бурчав. — Хвеномен… Усе це нісенітниці, дурня іноземна. Тим більше що тобі, тупому, це не допоможе. Серцем треба відчувати, розумієш, серцем.

Слідом за цим він боляче бив Бориса кулаком просто в середину грудей, де, за його китайським розумінням, було серце.

Борис щиро намагався відчути, щосили тренувався, годинами стояв нерухомо, дихав старанно, опускаючи енергію ці то в даньтянь,[20] то на рівень пупа — все за даоською наукою, а результату не було. Невже справді він — відомий письменник, перекладач, інтелектуал — занадто тупий для давньої премудрості?

— Голову треба зробити порожньою, — пояснював йому У Лаоші.— Голову, даньтянь і серце. Мовчання — знаєш таке слово? Ось усе має перебувати в мовчанні, наче ти — первісний хаос у-цзи, а у-цзи — ти.

Усе це Борис чудово знав і без наставника. Слава Богу, лік прочитаних ним книжок про це вже йшов на сотні. І порожня склянка Лао-цзи, і у-цзи разом із хуньдунем,[21] і мовчання, і даоська чорнота — про все це він знав не гірше, якщо не краще за малограмотного старого, який уміє лише входити в одну дірку простору й виходити з іншої.

Одного разу, стомлений знущанням наставника, він не витримав і підчепив його:

— Ось ви, шифу, бідна людина. Володієте мистецтвом невидимості. Чому не підете й не пограбуєте який-небудь банк?

Звичайно, питання було провокацією. Звати вчителя «шифу» — батько-наставник — він поки що не міг, не мав права — адже той не ввів його у внутрішні ворота традиції, не зробив жумень-діцзи. Проте старий не звернув на це уваги, відповів по суті:

— Не можна обманювати, грабувати, красти, грати в азартні ігри. Інакше ґунфу зникне.

Ґунфу в китайській традиції було головним словом і означало «чарівна майстерність», причому в будь-якій галузі: кулінарії, каліграфії, літературі, медицині. Що ж до даосів, то тут слово «чарівний» слід розуміти буквально. Майстерність ця могла творити дива, таку майстерність слід шанувати, і не було сенсу міняти її на гроші — навіть дуже великі. Тобто, як це буває в Китаї, пояснення було суто прагматичне. Але в цьому поясненні зблиснув для Бориса промінець надії.

— Якщо, — сказав він, — обманювати не можна, то й мене ви теж не обманюєте, так?

Старий подивився на нього похмуро, широкі ніздрі його роздратовано роздулися.

— Тупий, — пробурчав він. — Навіщо мені тебе обманювати? Я ж узявся тебе вчити. Якщо я тебе обманюватиму, що потім люди скажуть? Цей бовдур навчався у старого і нічого не навчився… Справді, сором і ганьба! По-твоєму, я для цього тебе взяв?

— Але ж інші обманюють, — наполягав Борис, хоча, звичайно, треба було просто погодитися — хоча б із увічливості.

— Якщо інші не мають сорому, — сказав старий, — нема чого на них дивитися. Ти сам будь людиною, решта додасться.

Цей заклик надихав. Останні десятиліття Борис саме на те й витратив, щоб стати людиною і залишатися нею, незважаючи на обставини. У різних традиціях це все називалося по-різному: пристойна людина, шляхетний чоловік, джентльмен або ще якось — але суть залишалась одна й та сама. Хоча думка вчителя У про це була, звичайно, Борисові вкрай цікава. І він вирішив поставити наступне питання, ризикуючи, що його знову назвуть тупим, бо не розуміє найпростіших речей.

— У такому разі,— сказав він, — чи може погана людина стати майстром?

Наставник замислився: згадував, певно, нечисленних хороших людей із числа своїх знайомих. Нарешті похитав головою і неохоче відповів:

— Дечого навчитися, звичайно, може. Але стати справжнім майстром, носієм великого ґун-фу — гадаю, ні. Адже майстерність від свідомості залежить, не тільки від тренувань. А якщо люди-на погана, то й свідомість у неї закрита. Не може вмістити в себе мистецтво в усій його повноті.

Висновок цей видався б Борисові втішним, якби в нього виходило.

Але в нього не виходило. Совість його не мучила, поганою людиною він теж не був. Але чому ж не йшла до нього майстерність? Чого він не розумів? Був людиною освіченою, що серед російських письменників зустрічається нечасто, раціональним, хоч і допускав існування містики. Та що там допускати, коли містика просто зараз стояла перед ним у всій своїй красі — маленька, лисувата, буркітлива. До світу Борис досі ставився з довірою, хоч і прекрасно знав усі його вади. За гамбурзьким рахунком, свідомість його вже ніяк не можна було вважати неповноцінною. Але хоч як дивно, свідомість ця, сама по собі широка, не могла допомогти йому оволодіти істиною — навіть елементарними лаоськими дивами. Важко було повірити, що його розум неспроможний упоратись із завданням, з яким упорався напівписьменний китайський селюк.

Борис знав, що неграмотні неофіти протиставляють свою освіченість і здатність осягнути суть речей. Мовляв, знання заважає розуму розкритися. Але це, звичайно, логіка дикунів. Насправді освіта ніяк не може перешкодити пізнанню істини. Але що тоді? І як усе-таки подолати цю перешкоду?

— Існують методи розвинути свідомість, пробудитися, — втовкмачував йому старий даос, сидячи після тренування на лавочці і кидаючи нахабним горобцям сухарні крихти. — Завжди треба стрибати вище голови, інакше навіщо взагалі народжуватися…