Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 29)

Посеред цього китайського парадизу раптом хтось оглушливо ригнув, а потім ще й гази пустив навздогін. Ні голуби, ні горобці на таке не здатні, тут, зрозумів Борис, з’явився птах іншого польоту.

Він підвів голову — з відстані в два метри його пильно роздивлявся старий китайський бомж. Навіть стоячи, він був лише трохи вищим за Бориса, який сидів, проте вигляд мав суворий, майже загрозливий. Насупившись, старий дивився з-під кущистих сивих брів, його широкий ніс кривився, вловлюючи аромат їстівного, губи безгучно ворушилися, немовби підраховуючи за китайською звичкою прибутки та збитки. Весь він немов зійшов зі старої китайської картини: «Селяни повіту Цимень палко вітають Ден Сяопіна напередодні посівної».

Борис не збирався заводити розмови з волоцюгами, хай навіть ті зійшли з шовкового полотна, однак із ввічливості всміхнувся і вичавив із себе «ні хао».[12]

— Розмовляєш китайською? — суворо запитав його бомж.

— Трохи, — відповів Борис.

Китайською він дійсно розмовляв лише трохи, інша річ — японська. Але від японців, на жаль, користі тепер мало. Стародавні знання, на які, як на гачок, ловили вони колись багатих американців, утрачені безповоротно, як і самі носії цих знань. Навіть рядові самураї давно пішли в небуття, не кажучи вже про синобі, які вічно ховаються, і буйних старців ямабусі.[13]

Натомість у Китаї ще водилися посвячені майстри-даоцзя, дивні, майже всемогутні. Правда, більшість даосів були шахраями і частіше за все своє сумнівне ремесло поєднували з посадою штатного інформатора. Але були серед них і справжні чарівники — читали думки, ходили по воді, виробляли пігулки безсмертя.

Не всі в них вірили, звичайно, але були неспростовні докази. Зовсім нещодавно у віці ста вісімнадцяти років помер визначний даоський майстер Люй Цзицзянь. Не безсмертя, звичайно, але теж неабищо. Знайомі китайці натяками давали зрозуміти, що взагалі-то міг би й не помирати, жив би далі…

— Але якщо міг, чому все-таки помер? — допитувався Борис.

— Сподобалось, — загадково відповідали китайці.

Борис був людиною освіченою, розумів, що ні за які гроші ніхто не зробить його безсмертним — сянем, хай він хоч тричі іноземець. Свідчення того — сумна історія імператора Цинь Шихуана, який мріяв стати безсмертним і зібрав для цього з усієї країни найспритніших даосів. Що ж зробили даоси, удвічі хитріші за пересічних китайців? Обпоїли імператора ртуттю, прокляли й поховали невідомо де — кажуть, в озері з тієї ж ртуті. Відтоді всі знають: якщо відшукати й потривожити його могилу, почнеться світова війна, ще більш ядерна за ту, яка вибухнула, коли викопали кістки Тамерлана.[14]

Але Борис не збирався нікого відкопувати, хоча східну історію любив пристрасно, а знайти поховання стародавнього тирана було все одно що відшукати нову Трою. Але китайська влада до розкопок нікого не підпускала: досить із вас, чужинці, глиняних воїнів Цинь Шихуана, а його тлінні кістки — внутрішня китайська справа.

Ну а якщо так, то він, Борис, у все це не втручається. Йому, власне, крім гарного лаоського вчителя, ніхто й не потрібен. А навіщо йому даоський вчитель? — запитали б у компетентних органах з притаманною їм цікавістю. Навіщо йому взагалі ці вчителі — з імбиром він, чи що, смажити їх збирається?

Ні, не з імбиром, шановні. І навіть не методом ґаньшао,[15] як із рибами чинять. Відверто відповісти на це запитання не так просто, як може видатися людині, далекій від кулінарії.

Річ у тім, що Борис наближався до шістдесятиріччя. Напередодні цієї дати слід підбивати попередні підсумки. У нього було все або майже все. Нерухомість у кількох країнах. Гроші — якщо подумати, досить пристойні. І навіть слава — якщо придивитися, майже світова. Але тіло починало потроху зраджувати, подавати таємні знаки, що воно вже не те, як сорок років тому, і навіть не те, як двадцять. Звичайно, за наявності грошей можна вилікуватися майже від будь-якої хвороби, навіть старості. В арсеналі західної медицини будь-які засоби є — від стовбурових клітин до пересадки старої голови на нове молоде тіло.

Але всі ці методи не годилися для Бориса. Не те щоб він безсмертям душі переймався, однак неписані правила шляхетного мужа-цзюньцзи та давньоримський кодекс віртус не передбачали такого розвитку подій. Та й, зрештою, не в безсмерті річ, як ми вже переконалися. Борис був людиною допитливою від природи, а даосизм ховав стільки таємниць, скільки не набереться, мабуть, у всіх інших релігійних та філософських вченнях разом узятих. Весь він пов’язаний з містикою, тобто з тим, що зазвичай не можна розгледіти, з тим, що стоїть за очевидними законами природи. Саме ці таємниці — віковічні, нерозкриті — хвилювали і збуджували Бориса.

Тому в зрілому вже віці він і почав вивчати путунхуа[16] — всіма іншими мовами вперті китайці навідріз відмовлялися говорити. Між тим з’ясувалося, що прізвище його, Чилінін, записане відповідними ієрогліфами, перекладається як «завзятий лісовий парубок» або просто «розбійник». Це і здивувало Бориса, і злегка полестило йому. Людина книжна, інтелігентна, він не вважав себе сміливцем. Щоправда, не раз письменники брали відчайдушні прізвиська та псевдоніми. А тут обійшлося навіть без псевдоніма, просто слід було прочитати прізвище китайською.

Порадившись із обізнаними людьми, Борис почав займатися з учителем Ді. Той, щоправда, не був даосом, однак славився як майстер сін’іцюань і баґуачжан. Ці стилі, особливо баґуачжан, були відомі своїми оздоровчими властивостями. До того ж, майстер Ді мав солідний досвід викладання ушу іноземцям…

Почати Борис вирішив з ушу, а там, освоївшись, дістатися-таки до цього даоса. «Ібу ібуді», як казали шляхетні мужі в давнину, — потроху-помалу.

Пекінський світ ушу, або, як кажуть самі китайці, улінь, тобто «військовий ліс», видався йому дивним і хворобливим. Там змагалися ущемлені самолюбства, страх, заздрість, жадібність та інші ганебні пристрасті. Повно було невідповідностей, коли, наприклад, великий майстер узагалі не мав послідовників, а людина нікчемна була вся в учнях, як стовбур банана — в гронах плодів…

Поки він пригадував усе це, приблудний старигань наблизився майже впритул і рішуче взяв іноземного бика за роги.

— Гроші є? — запитав він. — Багатий іноземець?

Борис уже звик до того, що середньостатистичний китаєць думає тільки про вигоду, а в будь-якому прибульцеві бачить виключно гаманець. Але така відвертість, мабуть, була надмірною. Адже як ритуали лі,[17] так і звичайну ввічливість ніхто не скасовував.

— Багатий іноземець? — наполягав старий, пильно дивлячись на нього.

Ну так, багатий. Але хоч би й тричі багатий, не для того він приїхав у Пекін, щоб кидати гроші наліво й направо. Тому на нетактовне питання він так і не відповів, а просто відвернувся, як роблять усі китайці, бажаючи проігнорувати співрозмовника. Але старого це не збентежило.

— Де працюєш? — допитувався він.

Борис продовжував мовчати, хоча волоцюга вже почав дратувати його. Чесно кажучи, людині дратівливій у Китаї робити нічого, вона там навіть дня не протягне, неодмінно схоче когось убити. Борис був терплячою людиною, але трапляються такі китайці, які навіть ангела до сказу доведуть. Видно, саме такий йому й трапився.

— Не працюєш, отже, — продовжив старий. — Відчуваю, що ти — шахрай, фальшиві гроші друкуєш.

Дійсно, тижнів зо два тому в Пекіні накрили банду фальшивомонетників, в якій між китайських шахраїв чомусь затесався чорний як ніч африканець із Сомалі. На іноземців — усіх, не лише чорношкірих, — тепер косилися всюди, підозрюючи в кожному фальшивомонетника. У крамницях купюри, якими розплачувався Борис, продавці незмінно перевіряли на справжність — різким рухом, наче намагалися розірвати навпіл. Чомусь вважалося, що справжня купюра витримає, а фальшива — ні. Давалася взнаки й одвічна недовіра китайців до чужинців.

— Понаїхали, шахраї! — тим часом привселюдно голосив клятий старий, озираючись на всі боки і ніби закликаючи у свідки всіх китайців, що прогулювались у парку. — Спочатку парк нам знищили, чортяки заморські, потім нещадно експлуатували, а тепер ще й гроші друкують фальшиві. Нащо нам усе це, питаю я вас?

Парк Юаньмін’юань, дійсно, свого часу знищили європейці, розграбувавши і зруйнувавши літню резиденцію імператора. Щоправда, зробили це війська англійців і французів у 1860 році, а російський письменник Борис Чилінін народився через сто років після цього і був тут абсолютно ні до чого. Однак у такі тонкощі китайці ніколи не вдаються. Варто лише вигукнути патріотичне гасло, як у них спалахують очі і вони пожвавлюються так, немов їх кличуть до обіду.

На щастя, люди проминали їх, щось жуючи і не бажаючи відволікатися на скандал. Але рано чи пізно на крик мали зібратися справжні китайські роззяви, яких не розженеш навіть ядерною бомбою. Навіть гірше: на обрії міг намалюватися який-небудь надмірно старанний охоронець закону. Мимоволі довелося почати переговори.

— Не шахрай я, — похмуро сказав Борис. — Я письменник — цзоцзя.

Настирливий старигань кивнув, несподівано вдовольнившись відповіддю. Літературу — вень-сюе — в Китаї шанували віддавна, і письменників уважали людьми високого рангу, вище за яких стоять лише чиновники, крамарі й художники, які працюють у стилі ґохуа.[18]