Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 31)
— Якщо існують такі методи, то навчіть, — попрохав Борис.
Борис був у принципі не гордим, проте ніколи нікого ні про що не прохав. Але тут ішлося про дуже серйозні речі.
Старий глянув на нього примруженим оком, усміхнувся.
— А я, по-твоєму, чого тебе вчу? Свідомість насамперед, це головне. Решта — невидимість там, ще щось — саме додасться. Ну або не додасться, тут уже як вийде. Але це вже не має значення.
— Але чому ж у мене не виходить?! — закричав Борис, забувши навіть про стриманість.
— Бо ти не знаєш, як ці методи вживати. Ось вони на тебе й не діють.
— А як їх вживати?
— Для початку — тренуватися достатньо.
— Скільки це достатньо?
Старий мовчав, не дивлячись на нього, кришив горобцям сухарі.
— По-різному, — нарешті вимовив він. — Коли шести годин на день вистачить, коли — й дванадцяти замало.
— Але це ж неможливо — стільки тренуватися! — вигукнув Борис.
— Чому? — здивувався старий. — Люди по десять-дванадцять годин на день працюють усе життя, це можливо. А тут ні? Якщо ти такий дурень, іди вчися грати в теніс. Або торгуй.
Борис і тут не образився. За час навчання в даоса він відвик ображатись, однак хотів ясності.
— Я мав на увазі, що методів багато. Якщо кожен відпрацьовувати по шість годин, доби не вистачить.
— А ти спробуй, — сказав старий. — Візьми для початку один і працюй щосили. І метод сам тобі відкриє, до чого він і навіщо.
— А просто пояснити хіба не можна? — поцікавився Борис.
Учитель єхидно посміхнувся. Сказав:
— Не можна. Сам маєш зрозуміти…
Питання щодо того, чи може погана людина стати майстром, трохи пізніше Борис поставив також наставникові Ді, у якого займався баґуачжан. Майстер почухав фарбовану голову з елегантними сивими скронями й відповів за звичкою бадьоро:
— А що таке погана людина? Людина щоразу різна. Сьогодні погана, завтра гарна, післязавтра — знову погана. Немає такого — завжди погана людина. Запам’ятай цю мудрість.
Після цієї типово китайської мудрості Борис остаточно зрозумів, до якої категорії людей належить майстер Ді. Щодо вчителя У ще можна було сумніватися: цзюньцзи він чи ні. Хоча самого У це абсолютно не цікавило, та й з якого дива даос має озиратися на конфуціанців з їхніми уявленнями про шляхетність і гідність? Натомість з майстром Ді все було ясно — сяожень,[22] пробу ніде ставити.
Літо скінчилося, минув місяць чжунцюцзе, осипався червоним листям хун’є, насунув, крижаніючи, лідун. Час було повертатися, справи кликали на батьківщину.
— О, — сказав майстер Ді,— я до тебе приїду в Москву. Треба ще багато вчитися. Юань ді байкоу бу, дінбу чуань чжан, туй мо чжан, пубу чуань чжан, сячень чжан…
Перераховуючи методи тренувань і технічні прийоми, наставник розгинав пальці, як зазвичай роблять китайці рахуючи. Борис кивав, але не міг позбутися поганого відчуття, що майстер Ді підраховує гроші, які зможе заробити на вухастому лаоваї,[23] тобто на ньому.
І, як завжди, абсолютно несподівано повівся майстер У. Почувши, що Борис їде, він задоволено кивнув.
— Добре, — сказав, — пора. Саме всі навчання закінчили.
Борис був уражений: на це вже він очікував найменше.
— Що значить закінчили?
— Я всього тебе навчив, — пояснив У Лаоші.
Звичайно, повірити в це було неможливо. Чого його навчили, крім кількох базових позицій, різних видів дихання й концентрації? Люди найпростіших стилів ушу десятиліттями вчаться, що тоді казати про такі складні речі, як даоська наука?
— Десятиліттями вчать шахраї, а учні в них тупі,— заявив у відповідь на це чомусь дуже задоволений даос.
— Але я так і не опанував справжніх здібностей, — Борис, звичайно, мав на увазі чарівне мистецтво старих майстрів — шень ґунфу.
— Нічого, — заперечив учитель, — ще опануєш. Коли в голові пояснішає. А додому приїдеш, про тренування не забувай. Усе, що я казав тобі, виконуй щодня… І ще одну річ май на увазі.
Річ цю старий даос шепнув Борисові на вухо, і та буквально перевернула його. Світ став з голови на ноги.
І зараз, стоячи у своїй московській квартирі в позиції «стовп хун-юань», Борис згадував цю останню розмову. Навколо нього зіткалася тепла золота хмарка, як живий у цій хмарці явився йому майстер, подивився суворо й повторив: «Оволодієш, коли в голові пояснішає…»
У голові, однак, не яснішало. Ні мудрості, ні нового розуміння чомусь не прибувало. Як був він письменником і лібералом, так і лишився. Тільки стосунки з
Борис глибоко вдихнув, завершуючи тренування, тричі підняв над головою і опустив до живота долоні, потер їх так, що, обпалюючи, потекла між ними енергія ци. Потім приклав долоні до дань-тяня — не торкаючись, — постояв так з хвилину і виконав тридцять шість обертів долонями навколо живота за годинниковою стрілкою і проти.
Щоразу під час занять усі його чуття надзвичайно загострювалися: він бачив порошинки на корінцях книг і чув, як у сусіда в клітці попискує скуйовджена стара миша-піщанка. І зараз оголений слух доніс до нього звук машини, що під’їхала до будинку, — навіть крізь подвійні склопакети.
Машина то й машина, що тут такого, скажете ви… Проте хоч розум Бориса в останні місяці й не прокинувся, зате загострилась інтуїція. І зараз вона ясно промовляла до нього, що зовсім не просто так чути у дворі чужий мотор…
Нечутною ходою танні-бу — того, хто ковзає по багнюці,— Борис підійшов до вікна. На подвір’я щойно в’їхала велика, лілова до чорноти машина, плавно підкотила просто до його під’їзду. З неї стрімко висадились і увійшли в під’їзд четверо кремезних чоловіків у чорних пальтах.
Борис відсахнувся, думка гарячково запрацювала. Він ані секунди не сумнівався, що це по його душу. «Ось і з’їздив, підписав договір! — промайнуло в голові.— Сидів би, дурень, у своїй belle France, тренувався, писав книжку, горя б не знав».
Але клясти себе за легковажність було пізно. Якщо вже за нього взялися, то все серйозно.
Був у Бориса улюблений герой, про якого він написав кілька романів — російський детектив, вихований у дев’ятнадцятому столітті в Японії кланом ніндзя. Детектив цей, як і годиться, володів усіма таємницями синобі, був цілком собі джентльменом і суперменом. Ось він зараз викрутився б легко й вишукано, навіть не забруднивши рук чужою кров’ю. Але одна річ — літературний персонаж, якому що вигадаєш, на те він і здатний, зовсім інша — реальне життя. Тут немає ніяких детективів, лише він — уже немолодий і фізично не дуже міцний письменник. З усіх смертельних прийомів за кілька місяців він абияк опанував лише надування живота та п’ять «материнських долонь» стилю баґуачжан. Цього явно не досить, щоб упоратися з чотирма добре підготованими професіоналами. А в тому, що вони добре підготовані, він не сумнівався. Одного погляду вистачило, щоб відчути їхню силу й жорстокість. Якщо ж вони озброєні — а це, напевне, так і є, інакше не буває,— сподіватися нема на що.
Борис підняв слухавку телефона — той мертво мовчав. Мобільник теж оглух. Так, це
По сходах угору вже важко гупали. Двері міцні, якийсь час протримаються… Утім, ніякі замки не встоять перед професіоналами.
Борис позадкував до балкона, відчинив, вийшов. Стрибнути з шостого поверху? Маячня. Щоправда, просто під вікном росла необрізана тополя. Гілки її, міцні та гнучкі, цілком могли загальмувати падіння, пом’якшити удар. Був, звичайно, ризик подряпатись або навіть вивихнути руку. Але ця небезпека здавалася сміховинною порівняно з тими чотирма, які піднімалися зараз сходами.
Борис уже готовий був стрибнути, пошкодував тільки, що не вдягнув пальта, — холод хапав за горло крижаною лапою… Але повертатися ніколи. Байдуже, головне втекти, а там як-небудь…
Він глянув через перила, приміряючись, щоб не промахнутись. Але тут знизу вилетіли три сталеві гаки, вп’ялися в залізну решітку, сталеві троси натяглися, як струни. Борис нахилився — по тросах нагору вже дерлися з якоюсь нелюдською швидкістю троє чорних.
Нівроку… Отже, заради його особи відрядили не просто оперативників, а цілу групу спецпризначення? Це вже перебір. Але якщо дійсно все так серйозно, то що ж робити… Здатися? А якщо в них немає наказу брати його живим? Та й не для того він навчався в майстра У, щоб здаватися живим…
Борис відступив у квартиру. Вхідні двері вже тріщали під натиском спецзасобів. Останнє, що він устиг зробити — підняв руки, розфокусував зір так, що перед очима замерехтіли крихітні зірочки, і глибоко вдихнув животом…
Замки вхідних дверей здались, тієї ж секунди балконні двері відчинились. У квартиру з різних боків вдерлося семеро
Вони заметалися по кімнатах, повідчиняли всі двері, перекинули шафи, зазирнули під канапу… Однак квартира не відгукнулася. В ній було порожньо, лунко і страшно, немов з труни раптом утік її таємничий мешканець.
Глава 13
Князь
Задзвонив Діанин мобільник, розвернувся, поповз по тумбочці, трусячись, немов зі злості.