Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 32)
Субота зиркнув, побачив на дисплеї єдине слово — «Геніус», прикрив очі: телефон не його, кому треба, та нехай відповідає. Діана, що лежала поруч, простягла руку, взяла, сказала: «Слухаю».
Слухала вона секунд десять, не більше, але за цей час устигла підвестися й кинути в Суботу його штани, футболку й сорочку.
— Зараз будемо.
Казала в слухавку, а сама дивилася на Суботу. Той відкрив був рота, хотів сказати щось уїдливе, але не встиг.
— Ні сну, ні відпочинку змученій душі, знаю.
Він зітхнув і став одягатися…
Цього разу його повели не до кабінету Геніуса, а на четвертий поверх, де він ще не був. Коридор там, як і решта в корпорації, видався йому надзвичайно довгим, знову ж таки, майже нескінченним.
— Вашими лабіринтами електрички б пустити…
Після цих слів коридор усе-таки закінчився. Не те щоб зовсім, просто в одній зі стін виникли двері — чомусь без ручок. Діана штовхнула їх, і Субота завмер, вріс у підлогу, широко розплющив очі.
З отвору пролилася веселка, тільки кольорів у ній було не сім, як зазвичай, а тисячі, і кожен жив у повітрі особливим тріпотінням, обпалював очі, спалахував на рогівці крихітним сонцем — зеленим, блакитним, фіолетовим… Милуватися цим видовищем хотілося без кінця, але Діана рішуче потягла його всередину.
У першу мить Суботі здалося, що він у райському саду — такі навколо буяли пахощі лапатої південної зелені, пронизаної сонцем. Він підвів голову — високо в повітрі висіла, ніби зовсім не спираючись на стіни, прозора стеля, крізь неї в приміщення безперешкодно вливалися сонячні промені.
Просто від дверей запрошувала вглиб саду кокетлива смарагдова арка — вигиналася над головою, повзла по опорах аристолохія лапата. У суцільній зелені зяяли невеликі рвані лакуни, немов архітектор-недбайло передумав завершувати почате. За аркою плив, розповзався, шаленів справжній едем.
Підносилася вгору калерія темно-пурпурова з фіолетовими й пористими, як у шовковиці, суцвіттями.
Горіло, жевріло червоним серед нефритового вогняне дерево, воно ж делонікс королівський.
Кущилася тонкими ребрами, жовтіла, прикидалася курячою сліпотою єрусалимська колючка.
Самотньо тулилася жаботикаба, або виноградне дерево, чий оббілований блідий стовбур, наче тугі папіломи, всипали аметистові плоди-кістянки.
Височіли живі старожитності — стрункі гінкго. Обсипалися з них маленькі сріблясті плоди, схожі на абрикоси, поширюючи задушливий запах гниття.
Фікус реліґіоза широко розпростер галуззя, немовби запрошуючи до свого затінку нового Будду.
Наче жираф, що витяг шию, височіла над іншими кронами кокосова пальма, і кокоси дивилися з неї загрозливо, готові стрибнути на голову, розколоти череп.
Невміло ховалися серед шкірястого темно-зеленого листя жовто-рожеві плоди манго.
Випиналися навсібіч, упираючись у невидимі перешкоди, міцні дерев’янисті пагони джекфрутового дерева — кора вкрита білою цвіллю, величезні жовто-зелені плоди потворно і хтиво громадяться на знемоглих гілках, жорстка й пухирчаста шкіра загрожує поранити ніжне піднебіння. Але не одразу слід відкушувати від них, а спершу очистити, нарізати довгими шматками. Зріла жовта м’якоть цього загадкового фрукта, що облягає великі насінини, схожа смаком на амброзію. Але не дай Бог спраглому мандрівцю скуштувати недостиглого, білуватого нутра плоду — він не розклеїть зубів, стягнутих міцним, як суперклей, соком, і всю решту дня буде безуспішно зчищати закам’янілі залишки його з долонь…
Тут юрмилися банани, обтяжені тугими гронами нестиглих, але від того ще смачніших плодів, і звисала жовта багатопала рука Будди — цитрон.
Коротенька пальма салак із колючими листками, при основі яких ростуть коричневі колючі плоди — китайці називають їх «зміїний фрукт», — пропонувала їх у великій кількості. Смак «зміїних фруктів» нагадував водночас ананас і банан, але відштовхував запахом валокордину.
Біло-фісташковий водяний жасмин стояв невисокою, але неприступною стіною.
А з підліску визирала невідь-як заблукала сюди блідо-чорна агава з листям настільки щільним і м’ясистим, що хотілося негайно його вкусити.
Але це був лише початок… На власні очі побачив Субота, як просто з кущів вийшов до нього стародавній латник — гігантський броненосець-армадил, старий і вухатий, як інопланетянин, з величезними кігтями й витягнутою плямистою мордою зі скривдженим виразом на ній. Не глянувши на остовпілу людину, армадил прочовгав травою і зник, наче в землю запався. Замість нього, але трохи далі, вмить виникла руда мала панда: пробігла, клишонога, не забуваючи, що вона — родичка котячого ведмедя, або великої панди, а такий зв’язок зобов’язує.
Хтось м’якою лапою торкнувся волосся Суботи. Він відсахнувся, глянув угору, здригнувся: над головою догори ногами висіло невеличке крилате чудовисько з жахливим наростом на носі. Опуклі очі дивилися сумно.
— Не бійся, він не вкусить, — сказала Діана, про яку Субота зовсім забув. — Це сфероніктерис, фруктовий дракула.
Вона простягла руку до звірятка й почухала його за великим трикутним вухом. Кажан задоволено забурчав, потягнувся, але раптом, кимось наполоханий, зірвався з місця, замахав шкірястими крилами і зник у гущавині.
Субота озирався з жахом і захопленням: ліс навколо був повний дивовижних тварин.
Надималася, пухнучи на очах, гладка, немов куля, лілова жаба, що сиділа на пеньку. Тримаючи хвіст на відльоті, застигла шматком грубої коричневої яшми ямайська кільцехвоста ігуана. Мотоциклетне колесо — краб пальмовий злодій — підкотився до кокосової пальми і спрагло дивився на її плоди: чи не впаде хоч один? Сизий, з бурштиновими прожилками, чекав щасливої нагоди: тримав відстовбурчено могутню праву клешню, здатну вмить розтрощити шкаралупу, яку не кожна сокира розрубає.
Прошуміла крізь хащі неподалік пара карликових суматранських носорогів. Кожен заввишки з метр і масою не більше за тонну, вони полохливі й не зарозумілі, як їхні великі побратими. Заревів десь невидимий самець горили, лунко гатячи себе в могутні груди. Зірвалися з місця, заметушилися, зашуміли дрібні мавпи, застрибали боком мадагаскарські лемури з виряченими білими баньками, стривожилися хайнаньські чубаті гібони з пухнастими борідками і злодійкуватим поглядом…
Біля невеличкого болота завмерла родина хижих довгопиких гавіалів. Вималювався на обрії і засурмив могутній африканський слон зі зморшкуватими вухами навиворіт і маленьким хвостиком, що безпорадно метлявся між сідниць. Пробігли, трусячи пір’ям, кілька австралійських ему. І нарешті вийшов з лісу, глипнувши на Суботу лютим жовтим оком, чорно-золотий тигр…
Усе змішалося в голові Юрія Олексійовича так, що він уже не розрізняв, де реальність, а де сон. Але Діана вела його все далі, в тихий закут, затінений величезними середземноморськими соснами, що спливали терпким запахом.
Там, на масивному різьбленому троні, сидів хіліарх, ніби живцем вирізьблений зі скелі. Перед князем тупцяла пара темних: здригалися, ховали переляк за чорними окулярами. Якби раптово воскрес сержант Василь Кураєв, був би він дуже здивований, упізнавши в них своїх давніх знайомих — генерала Супруна і його ад’ютанта-підполковника.
Діана кивнула Суботі на лавочку неподалік, і вони присіли. Натомість хіліарх на них навіть не глянув, продовжуючи допитувати темних:
— Що значить — порожньо? Куди він міг подітися?
Субота зрозумів, що допит цей не жарти, тож завмер у злорадному очікуванні. Надто вже подобалося йому бачити, як спливають крижаним потом слуги безносої. Діана перехопила його погляд, спохмурніла, не схвалюючи такої жорстокості. Ну, жорстокість теж різна буває. Хай там як, прищемити хвоста катюзі — зовсім не жорстокість, а справжнє свято справедливості. Словом, хоч як похмурніла Діана, але Субота все одно посміхався: катюзі по заслузі.
Нарешті той, що звався генерал-лейтенантом, наважився все-таки подати голос: підвів голову, скельця окулярів зблиснули жахом.
— Не було нікого, — хрипко мовив він, — розчинився та й годі.
Князь примружився, міркував, прикидав… Прошуміло щось у кущах, визирнула величезна смугаста котяча морда — завбільшки з погибель. Якусь мить князь дивився на тигра, а обидва винуватці навіть дихати перестали… Нарешті він ледь помітно кивнув, і хижак безшумно зник, а князь продовжив допит.
Щоправда, користі від цього допиту не було геть ніякої: темні до ладу нічого сказати не могли, стояли понуро, приречено, навіть піджаки їхні, здавалося, наскрізь просякли потом і страхом. Князь від їхньої нетямущості заводився ще більше, жовна грали на його худому конячому обличчі. Чим би скінчилося, невідомо, але тут на допомогу прийшла Діана.
— А може, його й зовсім у хаті не було, Чилініна цього? — поцікавилася Діана.
Князь глянув на темних: що скажуть?
Ті були не проти втихомирити гнів господаря, але боялися збрехати. І тремтіли недарма. Навіть Субота розумів, що від князя всього можна чекати. Але говорити так чи інакше доводилося, тому генерал Супрун, як старший, почав першим:
— Я на власні очі бачив Чилініна на балконі. А через десять секунд — усе, наче й не було.
Князь уже не слухав. Відвернувся, пирхнув, замислився, сердито постукав твердими полірованими нігтями по ручці крісла. Як могло статися, що письменник зник просто з-під носа?! Сам він на таке не здатний, це очевидно. Отже, хтось йому допоміг. Але хто?