Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 34)

— Даремно смієтесь, — князь не усміхався, обличчя його судомило. — Про дерево пізнання добра і зла — пам’ятаєте? Хто спокусив Єву?

— Ну то й що? — Субота дивувався.

— Насправді змій спокусив не Єву, а Адама, — ще тихіше промовив Геніус, стріляючи очима на всі боки: чи не чує хто. — Тому що змій був — тільки не дивуйтеся — жінкою. Потім, звичайно, цю історію перелицювали, адже Біблію написали чоловіки, та й загальний настрій був… м-м-м… патріархальний.

— Ну а Діана тут до чого? — перебив Субота.

— До того, — відповів князь, — що існують такі жінки, їх небагато, які володіють усіма властивостями первісного змія… А з часом відбувається переродження. Чули про такі речі?

— Як із тибетськими ламами?

— Приблизно, хоча й не зовсім так. У них там більше фантазії, а тут усе насправді… Але якщо вам так простіше, нехай як у Тибеті. Адже далай-лама зовсім не будда Авалокітешвара, лише має деякі його властивості. Ну, як вода в ночвах відбиває місячне сяйво, але ночви через це не стають місяцем. Однак сяйво все одно є… Так і Діана. Не те що вона власне змій, але сила в ній нищівна, страшна…

Тут він підвівся, нахилився до Суботи, зашепотів палко. Очі горіли, голос зривався:

— Юрію Олексійовичу, це дуже й дуже серйозно… Ви, напевне, вже здогадалися, хто я такий, мені ніхто не вказує. Але справжніх масштабів моєї сили ви все одно не знаєте, бо не можете знати. Так от, Діана — істота настільки жахлива, що навіть я її боюся, розумієте? А ви для неї — все одно що мікроб… ну нехай не мікроб, а мишка для кішки. Награється і зжере, зойкнути не встигнете!

Марив, звичайно, хіліарх. Гроші й влада точно знесли йому дах разом з горищем. Не треба б його слухати, як і бути тут теж не слід. Але за всього божевілля вчувалось у словах князя щось справжнє. Господи, за що така кара і як тепер бути?

А Геніус тим часом бурмотів, нашіптував, морочив:

— Далі від неї, далі, а краще й зовсім забути! Хочете, сховаю вас, ніхто не знайде — ні Діана, ні сам Дій? Погоджуйтесь, Юрію Олексійовичу, погоджуйтесь, поки не пізно, поки останній крок не зроблено…

Що за останній крок і хто його має зробити — Діана чи сам Субота? А може, сам хіліарх, і всі ці вмовляння тільки для замилювання очей, для затьмарення розуму?..

Забурмотіли внутрішні голоси в голові Суботи, було їх багато, принаймні більш ніж один. Кожен гнув своєї, неузгоджено, лунали хіба окремі вигуки. «Стережися!» — кричали одні. «Нічого, прорвемося!» — заперечували другі. «Назад дороги немає», — похмуро мовили треті. «Назад ніколи не пізно», — лопотіли четверті.

Нічого в цій какофонії не розібрав Субота, плюнув, вирішив змінити тему — не для того ж вони з хіліархом віч-на-віч залишилися, щоб про зміїв торочити.

Він струснув головою, відганяючи запаморочення, і рішуче промовив:

— Не розумію… Ми не для того… Ви ж хотіли роз’яснити мені мою роль у всій історії… Хто такий цей архангел Михаїл, який мені сниться?

— Та чорт із ним, з архангелом, — на обличчі князя виникло невдоволення. — Вас треба віддалити від Діани, інакше станеться страшне.

— Вона мене вб’є чи що? — не витримав Субота.

Хіліарх мовчки дивився на нього. Очі в нього були як колодязі, наповнені кров’ю. Субота здригнувся.

— Уб’є… гм… Про це я якось не думав, — процідив князь. — Може й вбити, особисто я цього не виключаю. Але ні, все-таки навряд чи… Не вона, в усякому разі. І взагалі, смерть — далеко не найжахливіше, ви мені повірте.

Але Субота вже схаменувся:

— Не вб’є — то й добре. Повернімося до архангела..

Князь знизав плечима, повернувся на різьблений трон, заговорив із роздратуванням, роздільно вимовляючи слова.

— Ніякий він не архангел, звісно. Архангелів, як вам має бути відомо, не існує. Це міф, ненаукові, з дозволу сказати, балачки… А правда в тому, що той, кого ви кличете архангелом, вкрай небезпечний.

— У вас кого не візьми — всі небезпечні…— не втримався Субота.

Але князь, навіть бровою не повівши, терпляче продовжував:

— Це революціонер, терорист, фігура непевна й похмура. Кличка — Архангел, він же панотець Михайло. Той ще, відверто кажучи, панотець. Ось просто зараз, саме в цю секунду, він загрожує безпеці та цілісності нашої країни. Та що там загрожує — майже готовий зруйнувати все буквально за лічені години. Не який-небудь там пересічний шпигун, а досвідчений агент впливу, п’ята колона, ЦРУ і Моссад в одному флаконі. А що це означає, самі повинні розуміти, Юрію Олексійовичу, не вчора народилися.

Але Субота, навпаки, категорично відмовлявся розуміти.

— Яка колона, до чого тут Моссад? А навіть якщо й так, який стосунок до цього маємо ми з вами?

Князь знову підвівся, пройшовся травою, заклавши руки за спину і кульгаючи дужче, ніж зазвичай. Потім заговорив.

З його слів випливало, що корпорація «Легіон» має безпосередній стосунок до якоїсь могутньої державної організації. Ця організація, як і личить усьому могутньому, стоїть на сторожі інтересів нашої неосяжної батьківщини, захищаючи народ від шкідливих впливів і спроб кольорових переворотів, яких не уникли деякі наші сусіди. Тому завдання таке: постійно вести цього самого архангела-терориста, ні на мить не випускаючи його з поля зору. Але панотець Михайло вправний, досвідчений, має широку мережу агентури по всій Росії. Узяти хоча 6 Чилініна, про якого тут була мова. Хто він такий? Популярний письменник із солідними гонорарами? Нічого подібного! Це шкідник, і література для нього — просто прикриття. Справжнє його заняття — шпигунство й диверсії проти основ державності. Не архангел, звичайно, але теж украй небезпечний і дуже потрібний архангелу. Чому? Бо завдяки зв’язкам і популярності Чилінін має доступ до самих верхів — і не тільки в нас, але й за кордоном. І архангел використовує його в підготовці перевороту…

— Тепер ви розумієте, чому наш клієнт назвався архангелом, ще й Михаїлом? — раптово перебив сам себе хіліарх.

Субота знизав плечима: звідки йому знати? Князь співчутливо покивав: справді, звідки?

— Усе просто: цей архангел Михаїл — повелитель смерті. Ну, обов’язків у нього багато, але цей найбільш зловісний. Він насилає смерть, він же може її відкликати. Випадки, коли він смерть відкликав, можна на пальцях перелічити, натомість насилає він її постійно, регулярно, сказати б. І вона косить людей мільйонами. Але цього Михаїлові замало, він бажає повністю знищити весь світ, колись створений Богом, знищити цілком, без залишку, остаточно. Саме Михаїл розпочне останню битву — Армагеддон, він же просурмить кінець світу. І ось перед нами терорист, що вбив собі в голову, ніби світ загруз у гріху і злобі. І що ж він збирається робити? Замість того щоб рухатись еволюційним шляхом, він вирішує просто взяти й усе спопелити. Як і належить архангелу.

— І що — має таку можливість? — щулячись, запитав Субота.

— Аякже! — хіліарх відкинувся на спинку крісла, очі його заблищали. — Можливості його воістину жахливі, навіть ІДІЛ таке не снилося.

— Але звідки, чому?

— Я ж вам кажу: вороги, спецслужби! Убогі обивателі, жуючи свої гамбургери, можуть думати про Захід що завгодно, але ми точно знаємо, що нас не люблять.

— Русофобія? — знизивши голос, тривожно запитав Субота.

Князь заперечливо замахав руками.

— Ну що ви, Юрію Олексійовичу, яка, до чорта, русофобія! Ми ж серйозні люди, не які-небудь там паханови й пургіняни з цією вічною піною на губах. Суть у тому, що ми — досі велика й могутня країна. А великих і могутніх бояться. З ними або намагаються дружити, як роблять це наші корисливі афроазійські друзі, маючи з цього свій гешефт, або…

— Або? — луною відгукнувся Субота.

— Або прагнуть знищити, — сумно розвів руками князь.

— Невже нічого не можна вдіяти? — щиро засмутився Юрій Олексійович.

— На жаль! — вигукнув князь. — Та й що тут зробиш? Нехай пересічний американець поважає нас і любить усією душею. Але вирішує не він, вирішує уряд, Держдеп — точніше, закулісні ділки. Світова змова — ось як це зветься.

— І як бути? Як урятуватися від загибелі?

Ставлячи свої запитання, Субота мав одне на меті. Не дратувати хіліарха, насамперед тому, що всі симптоми душевної хвороби тут були очевидні.

— Звичайно, Юрію Олексійовичу, рано чи пізно всі ми зникнемо з землі. Але треба прагнути, щоб це не сталося зарано. Поміркуйте самі: всі люди помруть, так? Але чи означає це, що треба лягати під образи, склавши руки на грудях? Ні, звичайно! Треба жити, боротися, не здаватися! Так, ми не винищимо всіх наших ворогів, аж ніяк. Але наше головне завдання — щоб і нас не винищили. І ваша роль у цьому — ключова!

— Я готовий, — без особливої впевненості відповів Субота, — що від мене вимагається?

— Звичайно, готові, дорогий мій, і нічого від вас не вимагається, крім того, що ви й без того вже робите. А це не так уже й складно — точно і докладно переказувати власні сни.

Зізнався все-таки!

— Отже, всі ці розмови про книгу були… — почав Субота.

— Та яка там книга! Кому потрібні книжки в добу Інтернету, коли ви можете в будь-яку хвилину зайти в соціальну мережу, яка вам до душі, і вас абсолютно безкоштовно висварять останніми словами! Про які книжки мова? Але зрозумійте й мене: до якогось моменту ми не могли пояснити вам усе відверто, не мали права. Але якщо вже ви самі почали здогадуватися, довелося вам розповісти. Тим паче, ви людина, як з’ясувалося, серйозна, і, напевне, латентний патріот…