Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 36)
— Гопота, білять… Ліміта… Москва не резинова… Маму твою вертів, білять…
Голощокові набридло це бурчання, і він непомітно ткнув столичного жителя ліктем під дихало, аж той зігнувся, а коли хвилини через півтори знову почав дихати, миттю розчинився в надрах вагона.
Нарешті дісталися, піднялися на поверхню, добрели до потрібного місця. Сніг на вулицях розкис сірими калюжами, вологий вітер гудів у провулку, як у трубі.
— Номер будинку який? — запитав Голощок.
Панотець Михайло нічого не відповів, роззирався на всі боки. Потім помітив жовтий дім старої забудови, кивнув не дуже впевнено:
— Начебто оцей…
— А квартира? — не вгавав капітан.
— Там видно буде, — невиразно промовив священик.
Рушили до будинку, зайшли з боку двору. І раптом у грудях капітана Голощока похололо. Він відчув на собі погляд. І не якийсь там банальний чи випадковий, а точно на них чотирьох націлений. І стільки нелюдської злоби й холодної люті було в тому погляді, що Голощокові схотілося пригнутись і втекти… Тільки величезним зусиллям волі він переборов себе і, не сповільнюючи кроку, ніби мимоволі озирнувся, щоб визначити напрямок, звідки за ними стежили, — й не зміг.
Двійко матусь точили ляси на дитячому майданчику, погойдуючи немовлят у яскравих візках; на лаві оддалік, підклавши під себе старі газети, прилаштувався п’яничка, пожадливо відкручуючи корок на чвертці. Пройшов неподалік похмурий з вигляду бізнесмен, сів у машину, хряснув дверцятами, зник.
Капітан просканував краєчком ока припарковані у дворі машини, але й ті були порожні. Якщо навіть хтось дивився на них, то з будинку — з балкона або вікна.
Панотець Михайло раптом уповільнив крок, теж щось відчув.
— Стежать за нами, панотче Михайле, — неголосно мовив Голощок, не змінюючи виразу обличчя.
— Стежать, — погодився той. Вигляд при цьому в нього був анітрохи не переляканий — хіба що трохи заклопотаний.
— А хто стежить?
— Та Бог його знає,— безтурботно озвався панотець Михайло.
Ясна річ, пом’янути Бога було доречно. Але капітан не був духовною особою і не міг так беззастережно покластися на Всевишнього, як панотець Михайло або дячок Антоній. Тут треба терміново з’ясувати ситуацію, інакше навіть утечею не врятуватись. Утім, руки в капітана зв’язані — поруч Катерина, панотець Михайло і той самий дячок, хай йому грець…
Але чого це він сполохався? Поки що ж нічого не сталося, подивимося, що далі… А погляд… Може, й здалося. Якщо навіть справді за ними стежать, то навряд чи вороги нападуть просто тут, у людному місці. Люди спецслужб та інших секретних структур не люблять розголосу.
— Що будемо робити? — запитав Голощок у панотця.
Той відкрив був рот, але сказати нічого не встиг, бо немов з-під землі виріс перед ними спритний хлопчина — з тих, кого раз побачиш, а потім нізащо не згадаєш. Середнього зросту, статури теж середньої, скоріше миршавої, ніс чи то кирпатий, чи то булькатий — не розбереш, блакитні пронизливі очі, що ж до віку… чи то сімнадцять, чи то всі тридцять.
— Чого тобі, хлопче? — напружився капітан, обмацав очима парубка: вигляд нічого не означає, головне — вишкіл. Щоб уколоти пером, особливої сили не треба, а результат може бути кепський.
— Дай закурити, піхото, — пацан сліпуче всміхнувся, дивлячись капітанові просто в очі.
Капітан, може, врізав би йому і за «піхоту», і за «закурити», але не встиг.
— Письменника шукаєте?
І хоч дивився він, як і раніше, на Голощока, було зрозуміло, що питання не до нього, а до панотця Михайла.
Той посвердлив хлопця поглядом, похитнувся, прогудів неголосно:
— Ну…
— Тоді давай, піхото, не гальмуй, — це вже капітанові,— пригости цигаркою.
Капітан видобув з кишені пачку «Мальборо», простягнув блакитноокому. Той потяг цигарки — одну, другу, третю — не дуже кваплячись, а сам промовляв кутиком рота, швидко, але виразно.
— Письменника немає. На нього
— А ти сам хто? — втрутився нетямущий дячок, вирішивши бути пильним.
— Я хто треба, тільки часу в нас обмаль, — хлопець тягнув уже наступну сигарету. — Двадцять секунд, щоб у машину сісти, потім пізно буде. До речі, в разі чого не рипайтесь, однаково не відбитися… То як, брати-кролики, їдемо чи тут накладемо головами?
— Їдемо! — рішуче промовив панотець Михайло.
— Піхота на переднє сидіння, клір і причт — на заднє,— хлопець підморгнув, круто розвернувся і легкою ходою рушив до непримітної сірої «вольво». Решта пішли за ним.
— Бігом, — кинув крізь зуби хлопець, додаючи кроку, — бігом, а то кісток не зберете!
Капітан обернувся і встиг помітити, як із дальшого під’їзду просто в брудну дворову сльоту вивалилися кілька міцних чолов’яг у чорних пальтах і чомусь у сонцезахисних окулярах. Блакитноокий побіг, за ним кинулись інші. Голощок пропустив усіх уперед, приготувався.
Але блакитноокий уже стрибнув за кермо, за ним у машину набилися інші. Заревів мотор, дзенькнувши, ввімкнулася друга передача, машина рушила, перевалюючись і хитаючи незачиненими дверцятами праворуч від водія. Чорні вже майже наздогнали Голощока, оточуючи його півкільцем. Капітан засунув руку в кишеню, показуючи, що готовий відкрити вогонь, виграв дві секунди і раптом, зірвавшись із місця, кинувся за машиною. У кілька стрибків наздогнав, залетів стрибком, на ходу впав на сидіння, вигукнув: «Жени!»
Блакитноокий усією підошвою вдарив по педалі газу.
Голощок подивився в дзеркало заднього огляду: люди в чорних пальтах стояли тим самим півкільцем, але вигляд мали розгублений. Водій крутнув кермо, завернув за ріг — і вони зникли з очей.
— Слава тобі Господи, — задеренчав із заднього сидіння старий паламар. — Я вже думав, наздоженуть.
А капітан нічого не сказав, тільки зайвий раз пригадав стару істину: «Диверсанта ноги годують». Зброя зброєю, та не завжди вона під рукою. Зате втекти можна завжди, аби тільки дихалка не зрадила.
І знов-таки подивився в дзеркало заднього огляду: не вірилося йому, що так просто відстали чорні. Весь його досвід підказував, що справу далеко не закінчено, все тільки починається.
— Не вистежать вони нас? — запитав він.
— Вистежать, навіть не сумнівайтеся, — безтурботно озвався блакитноокий. — Хоча, може, й це не знадобиться. Якщо мене зафіксували, то, швидше за все, просто на місці чекатимуть.
— На якому такому місці? — знову встряв дячок Антоній, який уже оговтався від переляку.
— На тому, куди їдемо.
— Ну то висади нас де-небудь, — попрохав Голощок. — Навіщо нам самим у пекло лізти?
— Висадити я, звичайно, можу, — охоче погодився водій. — А що потім? Куди ви підете?
Голощок озирнувся на панотця Михайла. Той сидів у похмурій задумі.
— Та чорт його знає,— безпорадно вичавив капітан.
— Ось і я про те саме, — знову підморгнув блакитноокий. — Тому краще тримаймося разом, так надійніше.
— А як щодо отих? — запитав Голощок. — Сам же кажеш — будуть чекати.
— А ми в інше місце подамося. Туди, де не чекають.
Уся ця історія надзвичайно засмутила поважного паламаря. Звідки взялися ці, в чорному? Хто їхній блакитноокий водій? І що це за письменник такий, до якого вони йшли, а він раптом розчинився в безмежних московських просторах? Ні, тут треба бути уважним, дивитись обома…
І на виконання цієї думки дячок тут же почав старанно крутити головою, щоб побачити якомога більше, а в разі чого — запобігти близькій небезпеці. А те, що небезпек навколо повно, він уже давно зрозумів, щойно його дверима в метро мало не прибило. Спасибі капітанові, врятував, але на капітанів, як то кажуть, сподівайся, а сам ґав не лови.
Проте хоч як крутив головою старий дяк, хоч як витріщав очі, а користі з того все одно не було — околиці за вікном машини пролітали з такою швидкістю, що помітити чи запам’ятати нічого не вдавалося.
Якби пасажири сірої «вольво» були москвичами, вони б дуже здивувалися: з якого це дива посеред робочого дня дороги майже всюди порожні, ніяких заторів, які зазвичай бували в цей час. Але вони були приїжджими, тому й не дивувалися. Зате їхній водій був москвичем, але й він майже не звернув на це уваги, бо був зайнятий, прокладаючи такий маршрут, щоб вислизнути від усевидючого ока темних.
Звали його Мишко Ковальов. Незважаючи на несолідну зовнішність, він устиг відслужити в морській розвідці, мав деякі серйозні навички і, хоча в бою сам-на-сам поступився б, напевне, капітанові Голощоку, але з п’ятьма цивільними впорався б легко. Крім того, був він людиною без страху і відважним водієм. Тому й відрядили його зустрічати таємничу делегацію, про яку сам він не знав нічого, крім того, що люди це важливі і доправити їх куди треба — кров з носа.
Утім, ці важливі люди не справили на нього особливого враження. Хіба капітан Голощок, бо хоч він і назвав його «піхотою», але з ходу вгледів у ньому такого ж, як і сам, військового, з яким навіть
Не минуло й двадцяти хвилин, як, промчавши проспектами й поблукавши дворами, машина зупинилася перед непримітним шістнадцятиповерховим будинком, яких у спальних районах Москви натикано на кожному кроці. Один від одного вони різняться тільки номерами та назвами вулиць.
Усі п’ятеро вийшли з автівки, і блакитноокий Мишко, а з ним і капітан, не змовляючись, обвели одним швидким поглядом околиці. Навколо було спокійно, майже сонно, тільки, нервово пофиркуючи, мчали дорогою автомобілі, та сніг байдуже танув на чорному асфальті.