Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 37)

— У резервний офіс ідемо, — повідомив Ковальов.

На цих словах дячкові Антонію зробилося моторошно. Уява підсунула йому холодний бетонний бункер на зразок тих, де у війну ховалися Гітлер чи Сталін. Але нічого подібного не було. Резервний офіс виявився звичайною квартирою з великою вітальнею, де тривала важлива, як зрозумів старий паламар, нарада. За великим столом сиділо п’ятеро-шестеро осіб, і всім новоприбулим, крім Мишка-водія, було запропоновано посідати там само. Сів і Антоній — у далекому куточку, де, на щастя, ніхто не звернув на нього уваги. Звідти він міг все і всіх бачити, а почуте мотати на вус.

Тут, щоб уникнути непорозумінь, слід сказати одну річ, яку не кожен знає. Нині часто повторюють, що всі люди рівні і можливості в усіх теж мають бути рівними. Але ж це зовсім не так. Не можна всіх під одну мірку. Всі — це всі, а дячок Антоній — щось особливе. І якщо придивитись уважніше, відразу стане ясно, що в когось свої завдання в житті, а в старого псаломника — свої. І що ж це за такі завдання, і чим Антоній не схожий на інших людей?

Існують на світі люди гучного голосу і великих, як видається, справ. Вони все життя пнуться, вирішують, сперечаються, орудують грошима й подіями, а не знають, що Господь уже все вирішив і все записане в Книзі доль. А оскільки земне життя — лише марнота й ловіння вітру, як мудро казав єврейський цар Соломон, треба не кричати, навпаки — слухати.

Замолоду Антоній, ніде правди діти, теж бундючився, навіть підвищував голос, намагався відстояти свою правду. Але з часом раптом дещо зрозумів — замовк і став слухати. І відразу світ навколо нього змінився і дізнався він про нього щось таке, чого раніше навіть уявити не міг. Ет, люди, люди… Коли настане на землі царство небесне, люди в ньому мало говоритимуть. А то й зовсім перестануть — про що балакати, якщо все й без того зрозуміло?

Але до царства небесного, за розрахунками старого паламаря, було ще досить далеко, тож доводилося вислуховувати різні, у тому числі й вельми загадкові розмови, які вели не менш загадкові люди.

Першими привернули його увагу двоє кучерявих і чомусь дивно схожих один на одного, хоча один був вельми тілистий, а другий — високий і з веселою сивиною в коротко стрижених кучерях. Угодованого звали Дмитром, високого — Борисом.

Високий без кінця жартував, а вгодований нудьгував і косив оком у книжку, таку ж товсту, як і він сам. Захоплювався, швидко гортав сторінки, і книжка ставала все тоншою, ніби він її їв. Тільки час від часу, не відриваючись від читання, вклинювався він у спільну розмову, кидав репліки. Ніяк не можна було зрозуміти, чому він так робить: чи то не вірить в успіх, чи то просто, як Александр Македонський, робить одразу кілька справ.

Далі сидів ще один, теж дуже непростий, як відзначив Антоній. Цей був невисокий, кремезний, зі сріблястою борідкою і коротким їжачком на голові, веселий, усміхнений. На обличчя його часом насувала швидка тінь, потім воно знову прояснялось, і він вибухав радісним сміхом, смикаючи за рукав сусіда.

— Послухай, ні, послухай… — чіплявся він.

Його слухали. Хоча він говорив коротко й загадково.

— Пісок — погана заміна вівсу…

— На пейзажі не йде…

— Не плутайте гарний настрій із гарною людиною…

Антоній не розумів, але решта, мабуть, усе розуміли.

Тільки його прізвище вдалося дізнатися — Шипучин. І то лише тому, що про нього часто згадували в третій особі. І ще казали — Едик.

Бувають люди, у яких на обличчі написано: щасливчик. У таких навіть борода сивіє рівно, красиво, а не як у пересічних грішників — жмутами. Цей Шипучин, судячи з усього, із таких.

Був тут, утім, ще один бородань, але зовсім іншої якості. З вигляду геть східний, навіть борода така — чи то єврей, чи то горянин, але з сумирних. Звали його чи то Борис, чи то Григорій, з часом дячок остаточно заплутався: двоє їх, чи один, чи вже в очах двоїться? Може, тому його так звали, що один Борис уже був, і треба було якось їх розрізняти?

Хай там як, Борис-Григорій сидів окремо, незалежно, блимаючи очима крізь скельця окулярів. Кучерявий тезко все підколював його:

— Ну то що на це нам скаже великий письменник сучасності?

Тут виникла якась незручність: чолов’яга в окулярах, здається, навіть трохи образився, але виправив ситуацію Шипучин:

— Борю, про що ти? Ми всі тут так чи інакше письменники. Чи тебе вже не цікавить наша думка?

Щойно мова зайшла про письменників, товстий Дмитро відволікся від книжки, глянув із цікавістю. Але, усвідомивши, що йдеться не про нього, а взагалі, тут же знову втупився в сторінку.

Був ще й п’ятий — з вовчими очима й гострими вухами, як у старого письменника Катаєва, але з голосом високим і м’якою, але впевненою манерою говорити. Як зрозумів Антоній, саме він був господарем резервного офісу, що, втім, ніяк його не вирізняло з решти, та й ні на яке керівництво він не зазіхав.

Отже, їх усе-таки було п’ятеро: двоє кучерявих, двоє бородатих і один вовчоокий. Ішлося про речі нагальні, серйозні, стежити за розмовою було нелегко, хоча й цікаво: говорили з болем, з гіркотою, з образою, з надією.

— Істина не лоно, а шлях. У ній важко жити, але рухатися до неї можна…

— Не людське життя їм важливе, а державні ідеї…

— Народ не мовчить, кричить на весь голос. Але кричить він ті дурниці, якими його напхано…

— Не можеш робити добро — не роби… Але утримуватися від зла здатний кожен.

— Перевернути ситуацію, поставити з голови на ноги — весь народ для цього не потрібний, було б людей достатньо.

— Мені смішно, друзі, слухати ваші романтичне марення… Загальним голосуванням революції не роблять, конвент лише освячує легітимність вождя. Потрібен лідер, Марат або принаймні Робесп’єр… Словом, звичайна надлюдина.

— Знаєш, що погане в надлюдині? Там, де вона з’являється, моментально з’являються й нелюди… Їх або призначають на цю роль, або вони самі опускаються навколішки…

— Нікуди ти звідси не втечеш, нікуди. Виїдеш, помреш, однаково залишишся росіянином — чи ти Єврей, чи грузин, та хоч чистокровний китаєць. Навіть у загробному житті будеш із країною, з її кров’ю та болем, тільки зробити більше нічого не зможеш…

Антоній не встигав головою крутити — здавалося, глянеш на промовця, стане зрозуміліше, про що він. Зрозуміліше не ставало, але видно було, що на пересічний люд вони не дуже зважали, це правда. Однак не жаліли й себе.

— Ми, націонал-зрадники і п’ята колона, маємо зрозуміти, що нам ніхто не подякує. І не мусимо ні чекати, ні сподіватися на чиюсь вдячність!

— Дарма ти так, не знаєш ти народу.

— Я якраз добре його знаю, тому для себе особисто нічого доброго не чекаю. Але все одно це не привід відмовлятися від доброї справи.

Антоній прислухався, не міг зрозуміти, чи це все серйозно, а чи жартома.

— Між іншим, хто з нас більший ворог народу? Треба затвердити ієрархію — хто перший, хто другий…

— Як же ти її затвердиш? Погони, чи що, запровадити?

— Це ідея…

— Я відразу відмовляюся від першості.

— Відсидітися хочеш?

Вони всі продовжували говорити, жартували, посміювались. Але Антоній уже не слухав, а з тривогою вдивлявся в них. Ці люди чомусь здавалися йому дивно знайомими. Але ж він нікого з них раніше не бачив. Почуття це було болісним, лякало… То знав чи не знав? І якщо знав, то звідки? Може, бачив когось уві сні, може, за цим стоїть те, що люди вчені називають словом «дежавю», а індуси — пам’яттю про минуле життя? Але Бог з ними, з індусами, а в нього, Антонія, ніякого минулого життя не було і бути не могло. Навіть подумати про таке соромно…

І раптом він згадав!

Усіх їх, від першого до останнього, зовсім нещодавно бачив він повішеними. Півгодини тому, коли вони скажено мчали по Москві, уся ця п’ятірка висіла, намальована на величезному плакаті, розтягнутому на стіні житлового будинку. А нижче було виведено величезними літерами: «Біси!»

Антоній зіщулився з жаху… Ось воно що — з вогню та в полум’я. Що тепер буде? Звелять зректися християнської віри? Ось вони, біси, і на жодному, звісно, хреста немає, та й бути не може…

Охоронець їхній, капітан Голощок, теж, видно, не дуже довіряє всій цій компанії, дивиться суворо. Може, відкликати вбік панотця Михайла з Катериною, шепнути на вушко, та й навтьоки? А капітан їх прикриє, він це, як людина військова, вміє.

Але тут, просто посеред цих панічних думок, Антоній дещо помітив, і настрій геть змінився. У розстебнутому комірці сорочки кучерявого Миті, що гортав свою книжку, блищав маленький хрестик.

У дячка відлягло від серця — не витримає бісів син на собі святе розп’яття. А якщо вже цей православний, то, може, й друзі його не такі страшні? Та й з чого б їм бути страшними? Те, що почув за ці півгодини старий паламар, було дивним, часто незрозумілим, іноді смішним, але не було в ньому ні злоби, ні страху. Навіть сумирний єврей в окулярах, що сидів окремо, теж здавався людиною доброю і чесною.

А якщо так, то діло зрозуміле: ніякі вони не біси. Та й бісами їх пойменували, що називається, фігурально: вороги. Але питання: чиї? Може, вони зовсім не добрим людям, а самому сатані вороги? І цей одвічний супротивник роду людського на них полює, через це й наклепи розвішує. Он Дмитро з хрестиком, та й панотець Михайло з добродієм в окулярах душевно розмовляють, зі взаємною повагою. Вони ж і Мишка-водія послали, щоб уберегти їх від отих справжніх бісів…