Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 39)

Учора… або ні, цілу вічність тому хіліарх заявив, що надійно сховає його від підступів Діани. Сам Субота, пригадується, не сказав так або ні, але його думка тут нікого не цікавила. Відтепер він змушений перебувати в цій кімнаті, і поки йому сниться архангел — байдуже, хто це: чи божевільний терорист, а чи дійсно надприродна сутність, — він потрібен. Потім з ним розправляться. Тепер він у цьому не сумнівався.

Він знову згадав закривавленого депутата. Теж, мабуть, попросили протягти якийсь законопроект, пообіцяли купу грошей, а потім узяли за зябра — і до в’язниці. Щоб вправлятися на ньому, як на живій ляльці, в бойових мистецтвах. О, Субота аж ніяк не дурень, йому відомо, які звичаї панують у великому бізнесі й політиці. Та тільки де був його мозок тоді, коли треба було твердо сказати «ні» клятому хіліарху з усім його чортячим легіоном?

Звичайно, за все доводиться платити, але ж не до такої міри! Якого біса він дав згоду? Не хотів, вагався, мучився сумнівами… І знову винні гроші, жадібність…

Так або приблизно так міркував Юрій Олексійович Субота в ту хвилину. Справжні його думки ми не беремось оприлюднити, бо не всякий папір витримає.

Його буквально трусило від гніву. Він хотів був кинутися до дверей, гатити в них кулаками, кричати, вимагати… Але чого, власне? Адвоката чи що? Але на біса адвокат у цьому чужому вимірі? Тут, схоже, і закони природи не дуже діють, не кажучи вже про закони людські…

Між тим двері безгучно відчинились, і в кімнату ввійшов темний в окулярах, несучи на витягнутих руках тацю. Там була пляшка шотландського карамельного «Далмор», прибор, келих. Зі страв: омлет із трюфелями, чорна ікра, рокфор, ще щось.

— Як спалося? — поцікавився темний.

— Ідіть до біса, — відрізав Субота, рішуче беручись за пляшку.

— Келих? — під самісінький ніс люб’язно підсунули богемське скло.

— До біса, я сказав! — прогарчав Субота, відкоркував і присмоктався до шийки. Поперхнувся дванадцятирічним скотчем, закашлявся, облився, почав витиратися рукавом.

— Навіщо себе мучити? — з докором запитав темний. — Є ж посуд…

Мучити себе дійсно не було особливої необхідності. Віскі з горла не давало Юрію Олексійовичу ніякого задоволення — він таки ж був алкоголіком цивілізованим, із залишками інтелігентності. Але темні були до того огидні Суботі, що він, здається, готовий був випорожнитись посеред своєї в’язниці, аби завдати їм прикрості. Та марно: охоронець був абсолютно спокійним.

— Ось папір, канцелярське приладдя, ноутбук, якщо побажаєте… — Усе перелічене, як за помахом чарівної палички, виникло на письмовому столі. Субота з осудом зиркнув на комп’ютер.

— А це навіщо?

— Фіксувати, що наснилося, — вишкірився темний.

Ні, все-таки їх можна зачепити, є в них слабкі місця.

— А нічого записувати, — заявив Субота. — Нічого не снилося.

І, усміхнувшись солодкою усмішкою, налив у келих на чотири пальці. Темний дивився без жодного виразу, в окулярах блимав первісний хаос.

— Ваше здоров’я! — Субота із задоволенням приклався.

Скотч — тепер він це відчув — був чудовий, водночас і п’янив, і збуджував мозок.

— Льоду принесіть, шановний, — попрохав Субота.

Той криво вишкірився.

— Даремно ви з нами сваритесь.

— З вами? — здивувався Субота. — Та я вас знати не знаю і знати не хочу. Ваша справа — подай-прибери.

— Князь не любить упертих… Однаково буде так, як він схоче.

Субота глянув прямо в холодну, нерухому морду.

— Не буде! — мстиво мовив він. — Помиляєтесь… Краще скажіть, з якого дива мене тут замкнули?

— Для вашої ж безпеки, — стримано відповів темний.

— Плювати мені на безпеку! Я хочу вийти звідси! У мене клаустрофобія!

— Брешете.

— Гаразд, немає в мене клаустрофобії. Але не в тому річ. Я вільна людина!

— Вас скоро випустять…

— Коли?!

— Щойно зникне потреба у ваших послугах.

Коли потреба зникне, його не випустять, а просто шльопнуть!

Субота присів, важко дихаючи, і з ненавистю дивився на темного. Кинутися, вчепитися зубами в горло… А потім? Самостійно вибратися звідси він однаково не зуміє. Зв’яжуть його, надінуть наручники, і він ходитиме під себе. Ні, це не діло… Треба почекати.

Одна знайома дівчина давно, багато років тому, сказала йому:

— Люди не знають ціни терпінню. З усіх чеснот воно, може, найважливіше. Без нього навіть кохання не буває.

Замолоду Субота не дуже втямив ці слова. Те, що чоловіки осягають ціною багатьох років поневірянь і осяянь, жінкам іноді дається просто так, задарма. Але хіба вона мала на увазі звичайне терпіння? Що ж це виходить: тебе вдарили, а ти мовчки терпи?

— І це теж, — сказала вона тоді.— Іноді. Не противитися злу, любити людей, коли вони на це не заслуговують, просто чекати — найвища чеснота. Чекати без мети, без розрахунку, без надії на вигоду — чекати й вірити, що буде краще.

— А якщо не буде?

— Це не має значення. Якщо навчишся терпіння, воно саме піднесе тебе, ти станеш інакшим, побачиш світло…

Субота скреготнув зубами: побачиш тут світло, аякже!

Він завжди заздрив простим людям, які говорять і роблять що на думку спаде, не думаючи про наслідки. Така свобода здавалася йому чарівною: не терпіти, не вагатись, а підійти і з ходу в пику мерзотникові. Не виходило. У дитинстві боявся покарань, коли став старшим — порушення пристойності. Він-бо не дикун, а цілком сучасна людина — освічена, вихована. При цьому він мріяв: ось, скажімо, в темному провулку банда хуліганів нападає на дівчину, а він розкидає їх, як кошенят. Або так: кілери атакують якогось мільярдера, а він, Субота, примудряється його врятувати. Мільярдер, захоплений його відвагою, видає йому парочку мільйонів, а потім де-небудь на тропічному острові, під шелест хвиль, за пляшкою, вони ведуть довгі філософські бесіди. І більше немає потреби висолопивши язика бігати по редакціях і строчити остогидлі тексти.

Іноді Субота мріяв про інше. Як він, наприклад, напише книгу такої сили й краси, що всі негайно зрозуміють, що такого письменника не було і не буде на світі. Видавці шикуються в чергу, мільйонні тиражі. Він роз’їжджає по всьому світу, і скрізь його зустрічають захоплено, обсипають гонорарами і просять навчити, як жити.

Потім і ці мрії зникли, змінившись очікуванням. Але не таким, як у юності, коли чекаєш, що завтра, в крайньому разі післязавтра станеться щось зовсім незвичайне. Тепер він знав, що нічого не станеться — ні завтра, ні післязавтра, ні через рік. Тому й став дивитися на світ крізь пляшку. Почав з пива, перейшов на коктейлі, потім — на нерозбавлене віскі. Сп’яніння пом’якшувало жорсткі грані реальності. Часом, випивши більше, ніж зазвичай, він почувався знову молодим, відкритим людям, готовим на подвиги й звершення. І тоді тицяв ніс у подушку і плакав.

Але це були не ті сльози, від яких легшає на душі. Просто організм позбавлявся зайвої вологи. Він ще не встиг по-справжньому постаріти, але радості в ньому не залишилося ні на гріш.

Він уже не чекав дива. Просто забув, що воно буває. Але дива нікуди не поділися — вони існували. Страшні, похмурі. Як, наприклад, та ж корпорація «Легіон» — якщо вона сама і все, що відбувалося з Юрієм Олексійовичем, не є одним тяжким, ганебним і небезпечним сном…

Мабуть, якби поряд опинилася жінка, яку кохав би він сам і яка кохала б його, він зробив би заради неї все. Зібрав би рештки волі й довів усім, що недарма народився на світ. Але такої жінки не знайшлось, а ті, які були, викликали в ньому лише сумне нерозуміння…

Найгірше, що годі було зрозуміти, чому життя пішло шкереберть. Адже він був недурний, освічений, навіть талановитий. Може, талант його й згубив? Звучить, звичайно, безглуздо, але… Ще в юності багато хто захоплювався тим, як легко, дотепно і яскраво він пише. І Субота вважав, що цього цілком досить: самі собою прийдуть слава, добробут, увесь світ відкриється перед ним. Однак, позахоплювавшись, про нього чомусь швидко забували, на передньому плані опинялись інші — ті, що не були варті нічого. Зате вони вміли надувати щоки, пнутися, зображувати філософську глибину, вводячи в оману навіть людей розумних і досвідчених. Тому книжки виходили в інших, інтерв’ю роздавали інші, а йому діставалися жалюгідні крихти.

— Якщо я так блискуче пишу, чому мене так рідко публікують? — іноді хотілося крикнути йому.

Але він, звичайно, мовчав. Тому що зневажав усю цю метушню: зв’язки, знайомства, взаємні послуги, з яких виростають самі собою звання, премії та репутації. Якщо книжка гарна, вважав він, вона сама знайде дорогу до читача.

Час показав, як він жорстоко помилявся. Він заходив у книгарню, і його починало нудити. Десятки, сотні, тисячі книжок — недолугих, ницих — ображали його, позбавляли бажання будь-що робити самому. З усіх цих тисяч годилися для читання одиниці. Та й ті розчаровували: майстерно написані, вони не давали тієї майже фізичної радості, яку так цінував Субота в літературі. Зате сам він міг би створювати незвичайні речі, але якось не було охочих їх публікувати.

— Розумієш, старий, книговидання в наші дні — чистий бізнес, і в ньому діють ті самі закони, — пояснив йому знайомий літератор Гера, який вважався досить успішним. — А полягають вони лише в одному: щоб якомога більше людей купило книжку. Грамотних читачів мало, а дурнів багато, і вся надія на них, на дурнів. Їх треба поважати, не лізти до них з високочолими опусами. Їм би щось зрозуміліше, яке-небудь лайно…