Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 40)

— Але ж я, по-моєму, просто пишу, доступно, — захищався Субота.

— Ти що, не чуєш, про що я?! — гнівався Гера. — Простоти — замало, треба, щоб з лайном. Така, розумієш, метафізика.

— Я так не можу, — бідкався Субота, — у мене не вийде…

— А ти працюй, рости над собою! — радив приятель. — Гаразд, припустімо, талант узяв своє, написав ти добре. Не біда: взяв ручку і пішов шматувати. Там напаскудив, тут купу наклав, дивись — і бестселер.

Субота від таких розмов втрачав залишки розуму.

— Ти ж несерйозно, га? — несміливо питав він.

Гера дивився поблажливо, хитав бородатою головою.

— Дурний ти, братику… Хочеш стати професіоналом чи ні?

— Я й без того професіонал, — обурювався Субота.

— Хто, ти? Не сміши! — гримів той. — Професіонал — це той, хто заробляє професією. Багато ти своєю писаниною заробив? Ні? От і слухай розумну людину…

Субота хапався за голову, тоскно думав.

— І що ж, виходу немає?

— Чому, є: перебити всіх видавців, винищити до ноги, — гримів у відповідь Гера.

— Як це — перебити? — не розумів Субота.

— Трубою. Береш шматок сталевої водогінної труби, загортаєш у газетку. Вгатив по голові — все. Приходиш до одного, другого — і трубою, трубою!

— Але ж це кримінал!

— Зате ренесанс настане, мистецтва розквітнуть, науки.

Субота нарешті в’їжджав, що з нього глузують, ображався:

— Та ну тебе до бісової матері, я серйозно!

Гера моторошно посміхався в бороду, немов лісовик.

— Для таких, як ти, Субото, один вихід — вниз головою з балкона. Інших способів не бачу…

Але цей вихід не влаштовував Юрія Олексійовича. І не тому, що він людина віруюча. На той світ ніколи не пізно. І поки в його житті залишалися хоч маленькі радощі, він не хотів помирати і наполягав на своєму.

Але світ не дуже цікавився його стоїцизмом. Видавництва смерділи все тими ж міазмами, наповнюючи ними книгарні, бібліотеки й оселі рядових громадян. Масово виникали нові автори, деякі на мить ставали відомими, з’являлися на обкладинках глянцевих журналів, отримували всілякі премії та нагороди. Але преміальні фонди розсмоктувалися, журнали закривалися один за одним, знаменитості зникали, а їх змінювали інші, такі ж безпорадні й безглузді.

Субота ж сумирно рухався своєю стежкою. Помалу він змирився, перестав думати про літературу, лише тупою щоденною працею заробляв на шматок хліба й пляшку віскі. Таке життя, як іноді здавалося, могло б тривати століттями, але Субота був не Вічний жид, а рядовий землянин, і десь у недалекій перспективі вже виразно видніли старість та її неодмінні супутники — злидні й хвороби.

Утім, старості Субота не боявся. Від неї завжди під рукою надійний захист — безноса й безока красуня. Смерть долає будь-які біди, горе й нещастя, варто лише заклично махнути рукою. І дивно, і солодко було усвідомлювати, що в одну мить усе це може скінчитись, і ніхто не проллє за ним ані сльозинки, ніхто не пожаліє за ним, ніби й не було на світі такої людини.

А ображатися тут нема на що. Нікому він не став ні другом, ні братом, не був чоловіком жодній жінці, родичів, які жили десь у глухій провінції, не хотів знати. Єдиний свій дар він так і не реалізував — ніби з гіркоти й відрази. А насправді причиною всього був звичайний параліч волі. Треба було зібрати всі сили, стрибнути вище голови, зробити таке, чого ніхто ще не робив. Важко? Ще б пак! Може, й зовсім неможливо. Але спробувати варто — щоб совість була чиста. І вже якби це його творіння не знайшло б свого читача — тоді звичайно: пий, розкошуй у мізантропії, зневажай Бога. Але тільки в цьому випадку, не раніше!..

Темний, схилившись над ним, уже давно щось говорив, беззвучно ворушачи губами.

Субота струснув головою, приходячи до тями, і звуки виплили з вати, поволі набуваючи сили та об’єму:

— Не опирайтеся, Юрію Олексійовичу, запишіть сон. Вам же краще буде!

Темний раптом замовк, злякано обернувся до відчинених дверей. Звідти долинало якесь уривчасте булькання, немов чиркнули гострим ножем по садовому шлангу, і поштовхами, як кров із горла, виривається назовні вода. Потім почувся невиразний шум: щось важке впало на підлогу.

«Що там упало?» — подумав Субота — і тут же побачив у дверному отворі Діану. Вона чомусь була наскрізь мокра, по обличчю стікала чи то вода, чи то сльози, а на рукаві її білої блузки розпливалася червона пляма. Темний потягся до кобури.

— Порушуєте посадову інструкцію, — сухо промовила Діана.

Але на мить раніше її ліва рука зробила невловний рух, і темний упав, обома руками судомно хапаючись за борлак. Пролунало те саме булькання. Темний рвав і ніяк не міг вирвати з горла короткий метальний ніж, чорні окуляри звалились, у його широко розплющених очах то спалахував, то згасав жовтий вогонь.

Діана повернулася до Суботи і поглянула впритул. У цю мить вона була дуже гарна: страшною, відразливою красою вбивці.

— Ходімо, — процідила вона крізь зуби.

Субота покірно підвівся. Діана взяла його за руку і повела геть.

Вони вийшли в темний коридор, який помалу піднімався. Діана йшла попереду, залишаючи на підлозі вологі сліди. Через сотню метрів коридор різко звернув ліворуч — вони опинились у пастці в тунелі, що проходив дном величезного океанаріуму.

Над головою і по обидва боки прозорого тунелю мерехтіла таємнича зеленкувато-синя безодня, злегка підсвічена невидимими лампами. У ній, ніби самі собою, народжувалися довгі тіні, які раптово розвертались і, змахнувши хвостом, розчинялись у нефритовій товщі.

Ледь помітно ворушачи щупальцями, висіли величезні лілові медузи, поглядали на них жадібні тигрові акули, виглядала з темної печери злісна мурена, завмерла в тисячолітній порожнечі найдавніша з хрящових риб — химера, метнулася, зблиснула вологим пурпуром риба-клоун, гнівно плюнула чорнилом каракатиця.

Величезний кашалот, сірий, як автобус, із вузькою, повною зубів щілиною замість рота, зайнявши все поле зору, підбирався до гігантського кальмара, а молюск, не відчуваючи небезпеки, виштовхував тугі струмені, рухаючись хвостом уперед.

Повільно, велично пролетів на широких крилах морський диявол — манта. Застигли, як неживі, яскраві корали, тільки підводний протяг злегка коливав їх, турбуючи сонне забуття,і дрібним пунктиром штрихували воду срібні зграйки мальків…

Усе це було таке незвичне, що Субота й сам відчув себе планктоном, дрібним рачком, чиє призначення — закінчити життя в просторому шлунку горбача або синього кита…

Юрій Олексійович став поволі пригадувати події вчорашнього дня. Як довірливо, дружньо розмовляли вони з хіліархом. Як раптом щось тонке вкололо його в шию, і він знепритомнів, хоч і не остаточно. Як, підтримуючи попід руки, вели його двоє темних, як вантажили в невелику субмарину, що раптом поринула в морську прірву, котра несподівано розверзлася під ними… Як його висадили з субмарини, провели в якесь приміщення й поклали на канапу. А він гадав, що це теж сон… Нічого подібного, знов обман: посадовив його князь у підводну в’язницю, звідки немає іншого виходу, крім як у субмарині…

— Ти плавати хоч умієш? — Діана повернулася, подивилась уважно.

Субота знизав плечима:

— Усі люди плавають… Питома вага людського тіла менша за одиницю, отже, менша, ніж у води. Розслабся — і тебе винесе на поверхню.

— Тут цей номер не пройде, — похитала головою Діана, — доведеться пливти самому.

Отут і з’ясувалося, чому вона така мокра.

— Що, навіть батискафа якогось завалящого не знайдеться? — запитав він із тривогою.

— Вибач. Усе нагорі лишилося.

Він машинально глянув угору, в блакитну безодню, мерзлякувато повів плечима. Раптом стало холодно, вода, певно, крижана. Як це — потонути в океані? Повільно пливти разом з течіями, спливати і опускатися, і все це з білим, розпухлим, як подушка, обличчям, поступово розчиняючись у морському розсолі, а дрібні рибки негайно почнуть спритно відщипувати від тебе по шматочку, аж доки нарешті залишиться голий скелет…

Дурниці, Діана впоралась, і я впораюсь, подумав Субота. Але тут же зрозумів, що це самоомана. Вона здолала охорону темних — чи він на таке здатний? Що дозволено Юпітеру, не дозволено волові. З іншого боку, вибору немає. Повернутися назад, до мертвих охоронців? Прийняти на себе удар гніву хіліарха, до останнього дня транслювати дивні й страшні сновидіння?

Гаразд, припустімо, він ризикне. І повітря в легенях вистачить. Але як поводитимуться всі ці акули та інші страховиська?

Він глянув на Діану, і вона тут же зловила його погляд.

— Не бійся, я допоможу.

— Я не боюся, — відповів Субота.

Зрештою, що йому втрачати? Злиденне, нікчемне й принизливе життя? Ні, розум його нічого не боявся, але тіло чинило опір, його трусило, як боягуза. Але все-таки останнє слово — за розумом. І добре, якби воно й справді не стало останнім…

Діана не гаяла часу. Скинула зі спини рюкзачок, дістала звідти маску, загубник і невеликий двостінний балон.

— Одягай, — сказала вона.

Він глянув на балон із сумнівом.

— Що це?

— Кріоланг.

— Надовго вистачить?

Діана знизала плечима.

— Десь на півгодини. За умови, якщо тільки-но заправлений. Але за добу повітря поступово витікає.