Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 42)

Суботі теж нічого було сказати. Як вона посміла говорити йому про кохання? Йому, якого ніхто ніколи не кохав і який теж не кохав нікого на світі!

— Їдьмо, — нарешті вимовила Діана, — треба тебе сховати. Від князя і його жовтоокої сволоти…

Глава 16

Брати

Зустріч було призначено. Михаїл чекав брата о десятій вечора на покинутому цементному заводі.

У Москві й Підмосков’ї багато такого, покинутого… Колись, у ту пору, коли гроші текли сюди рікою, бізнесмени і бандити глотки рвали один одному за шматок землі в місті. Щоб захопити нерухомість і ділянку під нею, банкротили життєздатні підприємства, вбивали господарів, розселяли і зносили довговічні й міцні старовинні будинки. Бізнес демонстрував вовчі ікла. «Нічого особистого, — немовби казали власники цих іклів, — просто бізнес…»

Усе цінне переходило з рук у руки — більш чіпкі, більш злодійкуваті, більш жорстокі. А народ, за винятком окремих громадян із запаленим почуттям власної гідності, ставився до цього зі стоїчним спокоєм: ну крадуть, убивають — але ж таке життя, воно з цього й складається, як інакше? І навіть коли оббирали і вбивали їх самих, пересічні люди, переживши перший напад законного обурення, продовжували похитувати головами й зітхати: ну що тут зробиш. Грабунки, вбивства, обман — усе це видавалося неважливим. Значно важливішою була ненависть до лібералів, демократів, опозиціонерів, інтелектуалів та інших націонал-зрадників. Ця ненависть пропікала мізки, як паяльна лампа, і в них одразу ж заводилися мікроби такого мракобісся, якого Росія не бачила від часів Івана Грозного.

А покинуті заводи й будинки з’явилися в Москві тому, що дехто видирав шматки не по зубах, такі, що не ковтнути. Ні побудувати на цьому місці щось нове, ані відродити старе. Ось і стирчали по всій столиці, ближче до околиць, порожні руїни, повільно догнивали…

Біля однієї такої руїни, точніше, в колишньому промисловому комплексі, належало зустрітись архангелу з Люцифером. Чому саме там? З міркувань секретності, щоб без сторонніх очей. Вибуховий характер сатани був відомий і у Сферах, і в пеклі, та й Михаїл особливим терпінням не вирізнявся. Важко стримувати себе під час розв’язання спірних питань, коли ти перший після самого Бога. Тож першому належало зустрітися з другим. Інакше кажучи, добро в усій своїй грізній силі мало зійтися з утіленням зла, і обидва повинні були поглянути одне одному у вічі. І неважко здогадатися, що така розмова цілком могла стати останньою.

Збоку це мало вигляд зустрічі двох братів, які не бачилися, за приблизними оцінками, кілька тисячоліть. Але для Михаїла час не мав значення, чого не скажеш про Люцифера. Одна річ перебувати у Сферах, у зеніті сили й слави, зовсім інша — мучитися в земному пеклі. Тут кожна секунда іноді варта вічності.

Михаїл незрушно стояв під склепінням величезного старого цеху, а навколо блукала гучна луна, що виникала ніби сама собою, з самого лише протистояння тиші.

Він не знав, чого можна чекати від Люцифера, і готувався до всього. Так, той брат, але це зараз другорядне. Насамперед він — зло, переплетіння всіх мислимих гріхів і збочень у їхньому крайньому втіленні. Як Бог є світло, любов, милосердя й добро, так диявол — темрява, гординя, люта злоба… можете продовжити список самі.

Тут, на землі, коли божественну могуть Михаїла тимчасово майже вичерпано, чи наважиться Люцифер підняти на нього руку, чи буде здатний на братовбивство? Та й сам він, Михаїл, хіба не готовий до цього, і чи не братовбивство призначене йому врешті-решт, у битві біля підніжжя пагорба Мегіддо?

Так, усе так. Але йому судилося зупинити Люцифера в чесному бою, рівному і справедливому, натомість як і коли завдасть свого удару диявол? Надто вже велика спокуса, а спокуса — єдине, чим завжди готовий поступитися його чорний брат.

Та й чому б не поступитися? Якщо Люцифер, порушивши угоду, знищить рядового ангела пригляду, небесне воїнство рине на нього всією своєю потугою на чолі з володарем доль Михайлом. А якщо загине сам Михаїл, хто поведе небесне воїнство? Зник у глибинах Усесвіту молодший брат Гавриїл, а більше немає ніде архангелів, рівних першим трьом. І якщо він, Михаїл, загине від руки брата, то небеса залишаться без архістратига… а Люцифер рано чи пізно піде на них війною.

То що ж, він помилився? Не слід було спускатися на рівнини? Але ж вічний договір, здається, передбачає всі тонкощі. Зрозуміло, крім зради. А це те, про що слід думати передусім, маючи справу з Люцифером, або Дієм, як звуть його тут, унизу…

Від цих похмурих думок його відволік звук кроків. Зрозуміло, то Люцифер, і він запізнювався — цілком у його дусі. Одвічна гординя — кого чекають, той і головний. І чим довше чекають, тим особа важливіша. Але Михаїлові однаково: нехай хоч на цілу вічність запізниться, лише б з’явився. Тут і зараз має вирішитися доля світу — і якщо не всього світу, то як мінімум цієї планети, на тверді якої стоїть він зараз своїми смертними ногами, взутими в непоказні, але цілком міцні черевики тульської взуттєвої фабрики.

Кроки лунали чітко. Вони були повільними, навіть луна не розмивала і не нівелювала їх звуку. Разом із тим вони не наближались і не змовкали. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж двері відчинились і під склепіння цеху ввійшов його брат.

Якби тут опинився Юрій Олексійович Субота, він був би дуже здивований, упізнавши в прибульці не кого-небудь, а любителя коктейлів і не надто юних пань на ім’я Леонард, який був на службі в могутнього хіліарха. Саме Леонард у чорному вечірньому костюмі, з червоною трояндою в петлиці простував зараз просто до Михаїла. І хоча з’явився він у людському тілі, вигляд його був страшний і грізний, в очах, засліплюючи, палахкотіли блискавки, і вищав роздертий безсмертними крилами простір.

— Брат?! — здивовано вигукнув архістратиг, мимоволі подаючись назустріч.

Леонард посміхнувся, глянув на Михаїла з любов’ю. Той зробив ще крок, хотів обійняти, але вчасно схаменувся — не личить людське ангельському чину. Кілька секунд ангели дивились один на одного, нарешті Михаїл мовив:

— То ти повернувся, Гавриїле?

— Як бачиш, — відповідав Леонард, далі усміхаючись.

— Чому не раніше? Я залишився зовсім сам. Спочатку пішов Отець, потім ти…

— Ти ж знав, що я вирушив шукати Отця.

— І що? Знайшов?

Михаїл дивився з жадібним нетерпінням. Співрозмовник витримав погляд, але на обличчі його виник легкий смуток.

— Його ніде немає. Він сховався так надійно, що навіть нам його не знайти, або…

Він затнувся.

— Або?..

— Або зник остаточно.

Михаїл спохмурнів: запахло єрессю, безумом. Отець не міг зникнути, Він безсмертний, нескінченний, всезнаючий і всюдисущий. Волі та владі Його немає меж.

— Саме тому… — кивнув Гавриїл, прочитавши думку. — Тому що воля Його над усім. Навіть над власним буттям.

— По-твоєму, Бог помер?! — Михаїл не вірив власним вухам.

Гавриїл не поспішав із відповіддю. Кинув погляд угору, на провалене склепіння, нерівно оштукатурені стіни. Похитав головою, знизав плечима.

— Треба дивитися правді у вічі — Бога дуже давно ніхто не бачив.

— Але Його ніхто ніколи не бачив! — гнівно перебив Михаїл. — Це зовсім не означає, що його немає і не було.

— Отже, ця думка й у тебе виникала?

Михаїл здригнувся. Так, виникала. Але не можна, щоб про це знали інші.

— Про що ти кажеш? Як смієш?..

— Годі, Михаїле, — втомлено промовив брат. — Минуло майже дві тисячі років — і ніякої ознаки. Нічого.

— Але ж до цього були і знаки, й ознаки, і була втілена воля Його!

Михаїл відчув, що закипає… Стримав себе. Не для того він сюди з’явився, щоб воювати з молодшим братом. Гавриїл теж опустив очі, замовк, намагаючись не гнівити архістратига. Михаїл зітхнув раз, удруге, лють у грудях повільно осідала. Треба поговорити про щось інше — нейтральніше, безпечніше…

— Що ти робиш тут, Гавриїле? — спитав він після хвилинної мовчанки.

— Працюю підручним у місцевого божка — Геніуса, — відповів той.

— І він не впізнав тебе? — здивувався Михаїл.

Гавриїл весело вишкірив зуби.

— І ти мене не відразу розпізнав, куди вже йому!

— Але який у цьому сенс?

Гавриїл відповів не одразу.

— Як тобі сказати… Мені цікаво. Ти ж знаєш, що з нас трьох я найбільш допитливий. Ти — втілене почуття обов’язку, Люцифер — гординя, а я — допитливість.

— І що ж викликало твою допитливість у цьому місці скорботи?

— Люди, зрозуміло. Ці дивні малі іграшки Бога. Спершу він створив, пестив їх і плекав, наділив вільною волею. Потім кинув у лоно страждань, однак залишив надію. А потім, схоже, і зовсім забув про них, надавши їм повну владу над самими собою. І ось тут уже вони показали себе в усій красі.

— Ти звинувачуєш у всьому людей? Але ж їх спокушають, вони піддаються спокусам.

Гавриїл засміявся, і цей сміх пролунав уїдливо.

— Дурні попівські казки! Так, Люцифер ненавидить людей, зневажає їх. Але він не зміг би вигадати нічого страшнішого за те, що вони самі для себе вигадують щодня й щогодини. Усе, що ми бачимо навколо, — у цьому немає й сотої частки сатанинської волі. Люди, і лише вони, — найлютіші вороги всього роду людського і кожної окремо взятої людини. А списувати всі їхні злочини на сатану — що ж, це зручно…

Михаїл мовчав, дивлячись під ноги. Потім підвів очі на брата.

— А ти їх, схоже, не любиш, — промовив він.