Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 43)

Гавриїл знизав плечима.

— А за що, власне, їх любити? Я тут досить давно. Не заперечую — серед людей трапляються і розумні, і шляхетні, і обдаровані, і навіть ці, як їх… — він поклацав пальцями, пригадуючи, — святі. Проте все найкраще з подиву гідною завзятістю зневажається, втоптується в багно, винищується.

— Ти впевнений?

— Пекельна паща не вибирає. Немає закону, за яким у пекло вирушають тільки гірші з гірших. Просто гірших більше, і вони встановлюють свій лад. Милосердні жаліють і гарних, і поганих. Погані жаліють тільки себе. Отак крок за кроком рід людський позбувається добра і блага, як зайвого мотлоху. Істина, закон, справедливість — усього лише слова, за допомогою яких досягають своєї мети, і ця мета зазвичай огидна. Я розумію, чому Люцифер їх ненавидить. Їм було дано все, навіть тут, на рівнинах. Але вони хочуть тільки зла. Вони постійно мучать одне одного. Якби я був Люцифером, я б кожного катував розпеченим залізом, живцем розпилював на тисячу шматків, палив на повільному вогні…

В очах його з’явився багряний відблиск, у голосі заскреготіла ненависть.

— Гавриїле, схаменись! — не витримав Михаїл.

Гавриїл схаменувся. Очі його охололи, на губах з’явилась усмішка.

— Але, на щастя, я не Люцифер. Просто спостерігач.

Михаїл заговорив — виважено, неквапливо.

— Від них не можна вимагати забагато. Вони всього лише люди, над ними тяжіє первородний гріх, сама їхня природа така…

— Так, справді. Але, знаєш, на Люциферові теж гріх. Він, як відомо, впав. Але ніхто не падав так страшно й так глибоко, як люди, яких ти борониш. Вони кажуть: страшні демони. Але люди гірші за демонів. Демони знають, що вони породження зла, і не заперечують цього. Натомість люди коять найстрашніші злочини і при цьому вважають себе добрими, чесними, милосердними. О, якщо коли-небудь настане страшна мить загального посмертя, ти побачиш, як люди мучитимуть усіх — і ангелів, і демонів, і самих себе.

Михаїл якийсь час похмуро мовчав.

— Проте, — нарешті сказав він, — я б хотів поговорити з Люцифером.

Гавриїл, схрестивши руки на грудях, насмішкувато поглянув.

— Ну то що ж заважає? Пошли йому виклик.

— Я послав.

— І що?

— Він не озвався.

— А він мусив?

— Звісно.

— А замість нього з’явився я?

— Так.

— І що це означає, як ти гадаєш?

Михаїл мовчки дивився на брата. Бородате обличчя було непроникне, очі чорні, як агат.

— І що ж? — нарешті вимовив він.

— Це означає,— роздільно проказав Гавриїл, — що Люцифера тут немає.

— Але він не міг залишити Землю!.. Ми б знали про це.

— Він і не залишав її. Тому що його тут і не було. Ніколи.

На хвилину запала тиша. Архангели дивились один на одного, темний вогонь палав у їхніх очах.

— Поясни, — зажадав Михаїл.

— Усе просто. Отець зовсім не скидав Люцифера з небес. Він убив його. Знищив, спопелив неймовірною силою свого гніву.

Архістратиг на мить онімів.

— Ти звинувачуєш Бога в убивстві сина?! — оговтавшись, прогримів він.

Брат не злякався, але все ж відступив на крок. Усмішка сповзла з його лику.

— Я констатую факт. Після бунту або повстання — називай як хочеш — ніхто не бачив Люцифера — ні у Сферах, ні на рівнинах.

Михаїл важко дихав, тамуючи гнів.

— З ким же ми уклали угоду? — запитав він, не дивлячись на Гавриїла.

— Цього вже я не знаю, це треба у вас запитати. Найімовірніше, із самими собою.

— Цього не може бути, — тихо промовив Михаїл.

— Ну чому? — лукаво заперечив брат. — Безгрішний тільки Отець Небесний, та ще Папа Римський… — він усміхнувся. — Еrrare angelus est, stultum est in errore perseverare[24]… Це дуже цікавий момент, згадай хоча б Достоєвського. Бога немає — все дозволено. А якщо і диявола немає — що тоді дозволено?

Михаїл не слухав, думав.

Чи правду каже брат, а чи, кепкуючи, намагається ловити в каламутній воді якихось тільки йому відомих риб? Звичайно, він ангел, брехня не в його природі. Але ж і Люцифер до падіння був ангелом, однак нині зветься «отцем брехні». Де весь цей час вештався Гавриїл? У далеких світах? А що за закони в тих світах, може, там усе навпаки, й ангели стають своєю протилежністю? Та що казати про далекі світи, досить пожити на землі, і невдовзі перестанеш відрізняти верх від низу, добро від зла. І чи можна бути впевненим, що Гавриїл не бреше? А якщо бреше, то навіщо? Що ж тепер робити йому, Михаїлові? Він був готовий битися з Люцифером, а якщо не допоможе, вислати проти нього ангельське воїнство. Але якщо сатани немає, якщо зло створене людьми, що з цим робити?

Гавриїл почув його думки.

— Роби те, для чого прийшов, — сказав він.

— Я прийшов установити мир, — похмуро відповів перший ангел.

— Миру тобі не встановити, людство занадто низько впало, — жваво заперечив брат. — Війна триває в душах, а там спокою не домогтися, навіть Отцеві це не вдалося. Отже, судний час настав. Просурми, Михаїле, поклич людство до відповіді. Нехай розпочнеться остання битва.

— Але Звір іще не з’явився, Люцифер не повстав.

— Люцифер не повстане, бо його немає. А Звір уже в кожній людині. І вбити цього звіра важче, ніж дракона з безодні вод. Виконай свій обов’язок, Михаїле! Нехай упадуть стіни цього Єрихона, нехай кожен відповість перед Божим судом.

Михаїл здригнувся. Ось у чому річ! Божий суд! Заледве засурмить сурма архангела, урветься плин часу, повстануть мертві, і Бог судитиме кожного. Багато століть люди й ангели безуспішно шукають Бога, але на свій суд він неодмінно з’явиться, бо Сам це заповів, і воля Його незаперечна, вона вища за все інше у Всесвіті.

Ось на що готовий його брат, щоб повернути Отця… Приректи на загибель створений Ним світ, знищити Його дітей. Бо день Страшного суду тим і страшний, що старий світ скінчиться, й одні підіймуться в солодке забуття Сфер, а інші впадуть у пекельне небуття. А світу не буде і людей теж…

— А якщо Бог не з’явиться?

— Він з’явиться, — твердо відповів Гавриїл. — Така Його воля.

— Але якщо все ж таки ти правий, і Бог пішов, Його немає ні серед нас, ні в інших вимірах…

— Якщо так, його місце посяде наймогутніший з нас — «той, хто як Бог», — усміхнувся Гавриїл. — І опиратися йому не стане ніхто, бо немає ні Отця, ні сатани.

— Схоже, ти спокушаєш мене, — повільно промовив Михаїл.

Гавриїл уже не всміхався.

— Отець убив Люцифера, а потім, гнаний каяттям, зник. Однак залишилися ми, і залишилися відомі нам світи. Хтось мусить підтримувати в них рівновагу, та й саме життя. І якщо ти не відчуваєш у собі сил, цю місію має взяти на себе хтось інший… Який-небудь гідний архангел.

— Тобто ти?

Брат знизав плечима.

— Я не думав стати Богом, але якщо іншого виходу немає…

Михаїл не витримав, зблиснув очима.

— Дурню! — закричав він. — Та хіба Богом стають? Це ж не посада, не звання, це щось невимовне, немислиме…

Гавриїл примружився.

— Ти гадаєш? У мене було багато вільного часу, я ґрунтовно вивчив закони багатьох населених світів. І ось що я тобі скажу. Якщо існує ієрархія, на її чолі має бути хтось вищий. Час від часу ці вищі змінюються, і тоді вся система перебудовується під нового керівника.

— Божевілля, марення! До чого це все?! Як можна порівнювати буття і чиновницьку систему?