Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 45)
Обережно, боячись рипнути паркетом, зітхнути зайвий раз, він підвівся з ліжка, нечутно прошелестів босими ногами, став на порозі, вп’явся очима в любе личко. Аня спала — тиха, просвітлена, як ангел, ніхто б і не здогадався, що жере її важка, невиліковна хвороба — хвороба Німанна-Піка, тип С.
Його самого медицина з дитинства лякала, здавалася брудною грою, яка завжди закінчується смертю. Але як настала біда, вивчив усі симптоми. Розбуди серед ночі, відтарабанив би не замислюючись, губи самі б ворушилися, хоча сенс майже втрачено: «Тип С — варіант порушення обміну ліпіду сфінгомієліну, за якого уражено внутрішні органи й нервову систему…»
Ось вони, симптоми ураження внутрішніх органів, від яких власні органи завмирають, мов у судомі, всі до одного, списком: збільшення об’єму живота, ниючі, тупі болі; жовтавість шкіри, слизових оболонок і очей; збільшення і болючість лімфатичних вузлів; задишка; часті бронхіти й запалення легень.
Усе правда — і животик болить, і лімфатичні вузли, і задишка, а з бронхітів не вилазимо, незважаючи на найкращі ліки й цілодобову дезінфекцію. Тільки шкіра не жовта — біла, тонка, з жилками, які б’ються під нею, така рідна, зворушлива, що пригорнутися б, дихати нею, не відриватися. Це вона в маму така, янгола: дивиться на дівчинку зараз з небес, дивиться і оберігає, тримає на долоні…
Ех, Оленко, як це так вийшло? Що ж ти нас покинула, навіщо пішла так рано, що ми без тебе тепер? Образилася, бідна, образилася на нісенітницю, дурницю. Що тобі була ця балерина, та хоч би там весь Великий театр навколо нього голяка танцював — між іншим, і таке бувало, смаки в людей різні, в інших досить широкі, дехто любить гаряченьке. А балерини оті, гімнастки — дурниці, дурниці, нічого не означають. Просто спосіб життя такий, розумієш, лайфстайл, ноблес обліж, не можна інакше. Усі з балеринами, з гімнастками, зі співачками, а він що ж, як лох останній, з дружиною? Ні, не можна, авторитет утратиш, свої ж засміють. Авторитет-бо в цьому житті — все, без нього ніякий бізнес не підняти, тим більше такий, як Росія, батьківщина… Що ж ти, Оленко, так уже серйозно, як образу для себе, сприйняла ту балеринку порожню? Я ж тебе, лише тебе кохав, а це все не рахується, тьху — вправи для підтримки форми і тільки… Ти б слово сказала, я б її з лиця землі стер, рідна мати про неї забула б… А ти взяла й наковталася пігулок, і всьому кінець, і тепер ми тут самі, беззахисні, безпорадні…
Він закусив губи, стримав ридання, затулив долонями очі. Ні-ні, не можна занепадати духом, це слабкість, а він не тільки за Аню, він за всіх відповідає, за кожного в цій державі, величезній, нестерпній… Ну, ми не занепадаємо духом, тримаємося, стоїмо. Лікарі хороші, найкращі ліки, постійний контроль, консультації, світила консиліуми влаштовують — і все, щоб Аня росла здоровою, щасливою… Та не виходить рости щасливими, Бог не велить, а може, сам диявол. І якби тільки внутрішні органи, але ж клятий сфінгомієлін, хай йому грець, він не зупиняється на півдорозі…
«У міру розвитку хвороби, — звучав у нього в голові безжальний голос медичного світила з помітним іноземним акцентом, — проявляються симптоми ураження нервової системи… — І хто тільки придумав цей сфінгомієлін, хай йому біс! — Прояви порушень у роботі головного й спинного мозку зростають, хворі відстають у психічному та фізичному розвитку від однолітків, — продовжував металево клацати голос у голові.— Хвороба прогресує, діти втрачають навички й уміння, якими вже оволоділи. Наприклад, дитина вже навчилася розмовляти, але з часом мовлення порушується, стає менш виразним…»
Ох Боже ж ти мій, правда! Прогресує хвороба, прогресує. І Аня останнім часом говорить поганенько, крім нього, майже ніхто її вже не розуміє, та й розуміти там майже нічого, не хоче говорити, не цікаво їй…
«Симптоми ураження нервової системи такі,— продовжував невблаганний голос. — Тремор пальців рук, порушення координації рухів, судоми, епілептичні (помилуй нас Господи!) напади, порушення ковтання і дихання (киснева подушка постійно поруч), втрата мови та інших навичок, порушення пам’яті та мислення, зниження успішності в школі (яка школа, про що ви?), порушення поведінки, дратівливість, депресія».
Так, усе точно, один в один, як у довідниках! Професор, світило всесвітнього масштабу, який оглядав Аню, сказав через перекладача:
— Класична картина захворювання у вашої дочки, просто хоч студентам демонструй!
Ну, таке витримати було неможливо… Скипіла кров в Андрія Сергійовича, вдарила в голову, засліпила. Кинувся він на лікаря, ледве голову не розгатив, добре, охорона відбила, а то був би скандал на весь світ. Хоча трохи таки віддухопелив, звісно: око підбив, вивихнув щелепу, синців насаджав. Але то таке, дали в зуби триста тисяч — і гуляй, світило, та надалі стеж за язиком, за базар відповідай, тут тобі не Гейропа, а питання життя і смерті Ані-ангелятка.
Але все-таки встигло підбите світило, злісно виблискуючи незапухлим оком і мнучи в руках пакет із грошима, сказати наостанок головне, щоб уже остаточно отруїти життя:
— Ураження клітин нервової системи за подібного типу захворювання постійно прогресує і викликає порушення, несумісні з життям. Зазвичай такі хворі живуть п’ятнадцять-двадцять років.
П’ятнадцять-двадцять! А його Ані виповнилося вже десять… Що ж це, лишився нам тільки десяток років, а потім?..
Випровадивши світило, він упав на ліжко і, нікого не соромлячись, голосно завив. Плювати на охорону, прислугу, лікарів, що розгублено обступили його і не знають, як допомогти… Думав, серце того дня розірветься, помре він з болю, жалю та любові. Але вижив. Міцним виявилося товстостінне серце чиновника, витримало, тільки гіркотою сповнився вщерть. І ця гіркота тепер переслідувала його скрізь, хоч куди йшов, хоч на що дивився.
Дурень із підлеглих, бачачи його стан і бажаючи підлеститися, бовкнув якось, випивши зайвого на прийомі:
— Та що ви, Андрію Сергійовичу, так себе мучите! Наробите ще діточок, чоловік ви молодий, міцний. Тільки свисніть — вам будь-яка дасть…
Ну, з цим він, звичайно, церемонитися не став, відвів душу. Бив люто, до повної відключки, і навіть після цього не міг угамуватися, все бив по зламаних ребрах. Тут уже ніхто втручатися не наважився, дурних нема. Дочекалися, доки Андрій Сергійович охолоне, повчивши дурня розуму, і потягли тіло в невідомому напрямку.
Куди цей кретин потім подівся, він не цікавився, це питання служби охорони, самі все вирішать. Треба — в лікарню влаштують, ні — зі святими упокій, Данилівське кладовище, пенсія родині через втрату годувальника.
Ні, цим епізодом він зовсім не пишався, нічим тут, відверто скажемо, особливо пишатися. Виявився не на висоті, втратив самовладання. Зазвичай він нічого такого собі не дозволяв, дбаючи про авторитет. Бояться і не поважають тих, хто махає кулаками. Погроза страшніша за її здійснення, це слід на носі зарубати всім молодим чиновникам, що починають будувати кар’єру…
А дочка все ще спала, дихала рівно, спокійно. Ну й слава Богу. П’ять, шість, вісім років у них є, а там, може, медицина винайде якісь небачені ліки і порятує нас від неминучої загибелі. Дуже він тепер повірив у медицину, і не дивно — більше й вірити не було кому…
На самому початку, пригадується, щойно хвороба далася взнаки, кинувся він до храму, став жертвувати, грошима попів завалювати, але краще не ставало, тільки гірше з кожним днем.
Довелося тоді викликати на відверту розмову Творця-Вседержителя. Тобто не Його Самого, звичайно, а повноважного представника на грішній землі. Представник довго товкмачив про те, що треба сподіватися, вірити в милосердя Боже, що Господь по-особливому відчуває найулюбленіших дітей Своїх. І виходило з його слів, що Всевишній якщо кого любить, на того й посилає найбільші капості — аж до смертовбивства. Він слухав, а сам усе побоювався, що от-от промовить представник страшні слова — Бог дав, Бог і взяв, — і тоді доведеться добряче попсувати йому металокераміку… Тут уже міг виникнути скандал нечуваних масштабів, і навіть Андрієві Сергійовичу, за всієї його могутності, довелося б, мабуть, піти у відставку.
Але владика, на щастя, втримався, мова його текла рівно, лише іноді він підвищував голос, починав крутити очима, за давньою попівською звичкою намагаючись залякати невідомо кого невідомо чим. Але Андрій Сергійович не слухав, думки його повзли далі, і напрям їх був зовсім не божественний, а радше противний. Він увесь цей час міркував, які у святителя під рясою погони — досі полковницькі чи вже генеральські?
Нарешті не витримав, перебив золотоустого: а чи не можна, мовляв, зробити так, користуючись зв’язками, щоб сам Господь, ну або принаймні уповноважений ангел, зцілив дитя, як це вірогідно описано в старих текстах? Щось на зразок — устань і ходи, або, знову ж таки, з Лазарем історія, адже було ж, було? А вже грошей він, само собою, не пошкодує — будь-яку суму, яка тільки вміщується в калькулятор… Не кажучи вже про допомогу в будівництві храмів.
Закрутився владика, забігали очі, замимрив щось уже зовсім невиразне — і вся картина постала перед Андрієм Сергійовичем надзвичайно ясно: не може він, не здатний зцілити його доньку, хоча грошей, звісно, хочеться. Та який же чернець без грошей, не для того він таких випробувань замолоду зазнав, щоб зараз відмовляти собі в усьому.