Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 46)
Але, повторюємо, негідний йому трапився представник Господа на землі, ніякої гарантії він дати не міг, а без гарантії діяти не наважувався, знаючи можливості Андрія Сергійовича і багаті традиції безслідного зникнення священнослужителів у неосяжних просторах вітчизни. Натякнув, правда, що коли віддати все рухоме і нерухоме церкві, а самому піти в скит, то чого на світі не буває, може, й одужає донька… Проте Андрієві Сергійовичу не натяки були потрібні, а тверді обіцянки, яких не було, та, видно, й бути не могло.
Зопалу кинувся він з тим самим проханням до татарського мулли, потім, пересиливши себе, навіть до головного в цій справі юдея дійшов — може, в їхній вірі хоч щось корисне знайдеться? Але, переконавшись, що Бог у всіх один і той самий, а серйозних засобів впливу на нього ніхто не має, відступився. Мовчки сидів тепер цілими днями в кутку, думав, хмурив брови, без потреби лякав підлеглих.
Була ще остання надія на Будду та інших східних ідолів, яких він поважав, слова поганого про них ніколи не мовив. Однак модний синолог, знавець китайської медицини, який торгував у своєму інституті капцями та чаєм на вагу, чесно пояснив, що вузькоокі боги з усіма їхніми дихальними вправами і голками в дулу здатні в кращому разі на знеболення, але ніяк не на зцілення такої серйозної хвороби.
І ось тоді вже Андрій Сергійович остаточно переконався, що ніяка містика йому не допоможе, що вірити треба тільки в сучасну медицину. Він, утім, був далеко не перший. Навіть наймогутніші православні олігархи спонсорували дослідження стовбурових клітин і вічного життя, маючи на меті коли-небудь утерти незговірливому Богові носа і продемонструвати, що саме людина — вінець творіння. А якщо вже ти сидиш десь на хмарах, то нічого вдавати, що ти тут найрозумніший. Діалог треба вести, перетирати, як і належить правильним пацанам, по понятіям.
Повернувшись у свою спальню, Андрій Сергійович скинув піжаму і голий став перед дзеркалом. Подивився на своє міцне засмагле тіло, похмуре обличчя з очима таємного вбивці, на зморшку біля перенісся, немов вирубану мечем у граніті, на скорботно стиснутий твердий рот. Перед ним тремтіли тисячі чиновників… Та що там чиновники — його боялися майже всі, хто його знав. А він боявся одного — чергового нападу в доньки.
Але сьогодні… Сьогодні був особливий день. Його чекала зустріч. Або навіть так — Зустріч. Вона могла геть-чисто змінити його життя. У результаті він міг домогтися всього, чого хотів і про що таємно мріяв, — адже в нього теж були мрії, які неможливо було здійснити. Принаймні жодна людина виконати їх була не в змозі. Але, як з’ясувалося не так давно, світ населяють не тільки люди.
О, він завжди це підозрював!.. Він навіть у Бога вірив — ну майже. Але одна річ — бородатий дід, що заглядає в ілюмінатор до космонавтів, коли ті сплять, і зовсім інша — істота могутня, але в смертній тілесній оболонці, істота, яку можна помацати, з якою можна домовитись, а якщо ні — то налякати й натиснути… Істота, з якою ти можеш стати сильнішим за всіх. Не гнилий авторитет, що тримається на минулих лиходійствах, а справжня сила.
Архангел? Він вірив і не вірив. Спочатку припустив, що морочать голову, розігрують пацани з сусідньої кремлівської вежі — силової. Але перевірка підтвердила — все точно. Ну, може, не зовсім архангел, може, все це якось інакше називається. Але чотири прямі влучення ракет «Град» — і жодної подряпини? Це щось та й означає, обов’язково має означати. Тим паче, джерела з оточення князя, куди було впроваджено вірних людей, підтверджували — все правда.
Він, коли йому сказали про це вперше, був заскочений… Що за архангел, які такі крила? Однак не полінувався, викликав радника. Той зачитав з ноутбука, сам, природно, навіть гадки не маючи, з чого б раптом таке дивне питання.
«Архангел у християнському віровченні — головний, старший ангел. У системі ангельської ієрархії Діонісія Ареопагіта — восьмий з дев’яти чинів ангельських. У канонічних книгах Біблії архангелом безпосередньо названий лише Михаїл, але згідно з традиціями церкви, архангелів існує кілька…»
Далі — більше. У дитинстві йому здавалося, що ангели — це вгодовані голенькі купідони з крилами, які відають різними приємними дрібницями, навіть на дива здатні в разі необхідності. І, звичайно ж, він навіть не підозрював, що мова про наймогутніших істот у Всесвіті, гнів яких здатний спопеляти не лише народи, але й цілі світи. І тепер йому належало зустрітися з чимось подібним.
Спочатку він перелякався. І то не на жарт. З якої речі він знадобився архангелові? Судячи з не до кінця зрозумілих церковних писань, усі вони — відморозки, тільки й чекай якоїсь підстави. Караючий меч Господа — офіційне йменування посади архангела, а особисто Андрія Сергійовича є за що карати, він був певний. Утім, і навколо люди були не кращі; якщо карати, то всіх підряд, гамузом. Чому тоді обрали його, а не когось іншого?
Якщо його хочуть покарати, то чому все так складно? Навіщо ця зустріч? В ангелів, либонь, досить можливостей, щоб поціляти на відстані, і ніяка охорона тут не допоможе. Тактична ракета, бомбардувальник, прицільний постріл із гранатомета — і гаплик.
Ні, певно, мова піде про матерії складніші, ніж кара за віддане служіння вітчизні. Схоже, архангелові щось потрібне від нього, простого смертного. Хоча не такого вже й простого — применшувати свою вагу тут ні до чого, це нехай ліберали маніряться. Смертний він далеко не простий, і можливості його досить великі.
То чого ж вони хочуть, оті небесні сили? Мабуть, у нього є щось таке, чого в них немає, і тут відкриваються можливості для торгу. А йому самому теж дещо потрібне. Що у нього в активі? Міністри перед ним навшпиньках, півкраїни в його власності, стільки ж — за кордоном, Гейропі та Піндостані. Кивнув пальцем — спалахнула локальна війна, довели до ручки — весь світ на друзки. І пересічному дурникові з ФСО, який ночей не спить, намагаючись проникнути в його думки, а то й нарити якийсь компромат, щоб потім вигідніше продати його ворогам, туди ходу немає. Варто йому моргнути — і ні дурника цього не стане, ні його начальника з усіма їхніми брудними іграми. Будуть навколішках повзати, благатимуть про жалість…
А його самого хтось жалів? Відколи себе пам’ятає, ще з дитинства, — навколо суцільні вороги… Скільки ж йому крові попсували, скільки він гірких сліз пролив, скільки образ стерпів! Хоча, звичайно, за великим рахунком, усім кривдникам він мав тільки дякувати — через них на серці наросла товста, непробивна кора, без якої немає по-справжньому великого державця. А ще навчили вони його не пробачати — нікому й ніколи, крім себе. Ті, хто стояв вище за нього, теж нікому не пробачали і на тому тримались. Але що таке «вище»? Сьогодні начальник, а завтра підлеглий. А післязавтра, може, його й зовсім немає — як корова язиком злизала. Як кажуть китайці: нині імператор ти, завтра — я…
Та отож, імператор… Звичайно, у своєму середовищі він, Андрій Сергійович, має практично безмежну владу. Але все одно стоїть за спиною, на других ролях, світ його не знає, а вороги шаленіють, намагаються уразити якомога болючіше або взагалі повалити. Якби він був імператором або президентом країни, що в російських умовах одне й те саме…
Андрій Сергійович навіть замружився від настільки сліпучої перспективи. Утім, серед своїх його вважали мало не лібералом. Особливо зміцнив його репутацію ліберала випадок із західним медиком, якого він усього лише повчив розуму, а не добив, як належало б. Це було визнано знаком великої гуманності й альтруїзму. Але навіть найостанніший ліберал, якщо його пошкребти й придивитися, зовсім не проти стати президентом чи імператором. Та де там: спить і бачить, а сам тим часом гранти смокче з Держдепу… Грантів, припустімо, він не потребує, свого вистачає. Його сам Рудий за ділову хватку поважає, а цей абикого поважати не стане, тут треба мати не тільки владу й посаду, але й десяток-два мільярдів на рахунках. Мав він і те й друге, та хто така в суті своїй людина високорозвинена? Перфекціоніст! А отже, для повноти відчуттів йому потрібні всі гроші, які тільки є на світі, і вся можлива й неможлива влада.
Отримати це прямим шляхом, тобто за допомогою інтриг і заколоту у верхівці, неможливо: силова вежа не дрімає, готує свого кандидата. Та й сам президент — хвала йому у віках — хоч і сумирний на вигляд, як колода в африканській заплаві, але в будь-яку мить може клацнути страшними крокодилячими щелепами, і то Так, що бризне кров, поточиться сукровиця й очі вилізуть з орбіт… Ні, так владу не взяти, а ось за сприяння вищих сил цей номер, мабуть, вдасться прокрутити. Ворожа вежа, звичайно, має свої козирі в рукаві, але проти такого туза будь-які козирі — шістки…
Так міркував Андрій Сергійович, сідаючи у свій броньований лімузин з похмурим водієм за кермом. Колишнього, нав’язаного йому ФСО, довелося замінити — аж надто допитливий був. Але не пішла цікавість йому на користь — отруївся, бідака. Чи то грибків не тих скуштував, чи то чайку не з тим випив. На його місце, звичайно, іншого прислали, але той раптово віддав Богові душу — серцевий напад. Тільки тоді керівництво служби охорони запропонувало Андрієві Сергійовичу самому обрати підхожого — нема чого марно співробітниками розкидатися…