Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 2)
А орки — що ж… Орки — то ніби погода, на котру, як відомо, скаржитися немає сенсу. Чи ви гадали, якщо вони всюди наступають, то нас обминуть делікатно, по ниточці? Та ще й решту попередять: «Не треба, друзі, турбувати лікаря Ясинського Станіслава Владиславовича і психів, яких він лікує,— усі вони як один гідні поваги люди…» Можливо, десь у Криму й водяться такі орки — ввічливі, зелені,— але не тут, на сході.
Натомість наші орки взяли лікарню в кільце, обступили воронячим станом, нікого не впускали, не випускали, самого лише Ясинського, та й то не щоразу. Строкаті вони були, різнокаліберні, відразу видно — добровольці. Справжні ввічливі приїжджали сюди повзводно й поротно, зрізавши заздалегідь погони. Кожен був у курсі, хто в якому званні і кому честь віддавати. А ці, наші,— з одного тіста ліплені, гірші тільки козаки дурнуваті…
Крім усього іншого, були вони ще й осатанілі — не від війни, а так, від життя. Вбивали весело, з матюком — подобалося їм це. Натомість ввічливі відпускники, або, простіше сказати, кадрові, дивилися поверх усього, — нічого особистого, просто війна. Треба вбити — вб’ємо, не треба — теж, але без радості й завзяття.
Утім, на справі своїй орки теж розумілися непогано, у них навіть гармата була. Вони цю гармату націлювали в український бік і гатили, причому доволі прицільно. Укри у відповідь скаженіли, але відповісти серйозно остерігалися: знали, що в лікарні люди, і за таке варварство ніхто їх по голівці не погладить: ні ООН, ні ПАРЄ, ні місія ОБОЄ, ні свої ж таки генерали, що просиджують галіфе в Києві…
Ясинський, ні на що особливо не сподіваючись, кілька разів усе-таки ходив до орків: прохав відійти далі. Боявся, не витримають укри, вгатять по лікарні, знесуть усе к бісу. Орки поблажливо посміювалися, шкребли в брудній, просмерділій порохом щетині, але відмовитися від своєї тактики не бажали. Ми, кажуть, життя свої повинні берегти, щоб вас, дурнів, рятувати від фашистів і жидобандерівців.
— Бачив, як луплять по Місту — і по житлових кварталах, до речі?! — запитав головний орк, більше схожий на гобліна або, скоріше, на троля: лисий, череватий, у камуфляжі-цифрі і з гнилими пеньками в пащі.
— Та ви ж перші по них звідси б’єте, — обережно мовив Ясинський.
— Ми — то інше, — терпляче пояснив дурневі черевань. — Це наша стратегія така: життя свої берегти. Укри ж не стануть по божевільні гатити, їх за це Гейропа не похвалить. Ми ж звідси будемо їх мочити цілком безкарно. А ви, ліпили, краще б нам спирту відлили, бо ми добровільні захисники вашої смердючої батьківщини, ну і я ваш особистий ангел-охоронець, коли що…
— Де ж я тобі спирту візьму, якщо його навіть на хворих не вистачає? — не витримав Ясинський. Допекло все ж таки лікареві.
— А де хочеш, там і бери, — байдуже відповів орк і відвернувся. Зовсім відвернувся, немовби не було перед ним нікого. Лікар дивився в жирну потилицю, ярів поволі. Мерзотники — вони тут грають у війнушку, а там люди гинуть, хворі, беззахисні… Якусь мить лайки перекочувались у нього в горлі. Потім раптом прорвало — посипалися, як з гори. Били в череп, стукали, як каміння. Підскакували. Усе там було: і про наволоч, і про матір, і про місце, куди їм належало податися разом зі своїми гарматами й «градами».
Гоблін секунду постояв, не вірячи вухам, потім повільно обернувся. Зовсім близько лікар побачив гнилу щілину рота, вузьке примружене око, — і прірвою смерті глипнув на нього ствол «калаша», знятого з запобіжника. Лікар проковтнув останнє слово, але потім махнув рукою — давай, чого там! — хоча все одно боявся.
Автомат чорнів дірою, страх надимався в горлі, погрожував задушити ще до першого пострілу. Аж раптом захиталися, вибухнули сміхом орки, заіржали на весь голос — нестрашно, весело, якось необразливо. І ватажок їхній, череватий троль, теж іржав, як кінь. Ясинський спершу заморгав — як це розуміти? — потім осяяло. Смішно їм, бачте: цивільний, Пілюлькін нікчемний, клістирна трубка висловлюється, як реальний пацан! Ану, ліпило, забирайся, поки цілий, до своїх психів, не спокушай долю…
З тим і повернувся Ясинський до лікарні, подумки лаючи всіх орків на світі — скільки їх там.
Нині, засипаний снігом, він ішов до аптеки, і задкувала перед ним заметіль, відступаючи помалу. Чи то десь згори, чи, навпаки, просто з пекла подали сигнал, і завірюха стихла, тулячись поземкою до землі, а Місто з’явилось у холодному повітрі, прозоре, як міраж.
Міраж цей, щоправда, вигляд мав поганенький. Будівлі стояли, потворно і мертво шкірячись порожніми вікнами, — немов жахливий жук-короїд вигриз із них усі нутрощі. Машин не було видно зовсім, а якщо котрась і з’являлася, то поспішала проскочити швидше. Лежали поперек тротуару винесені вибухом обшарпані двері, поодинокі перехожі боязко їх обминали: раптом під ними міна! Заметіль милосердно присипала старий наст, ще відучора засипаний битим склом і голим гіллям — ніби погуляв тут якийсь злодій, пописавши гігантською бритвою околиці.
Позаду пролунав пронизливий дитячий крик. Лікар здригнувся, присів, пригнувся, занурився в придорожню заметіль. Тільки звідти, зі снігової куряви, посмів озирнутися назад — готовий до всього, до найстрашнішого. Але позаду нікого — ні дитини, ні дорослого, тільки виє знавіснілий кіт із відстріляним хвостом, сирота, неборака. Хвіст не загоївся, ще кровоточить, кіт сором’язливо ховає обрубок між ніг, з плямистої морди пригасло дивляться зелені очі… Іншим разом не затримався б Ясинський, поступився б котові дорогою, як і годиться, але зараз… Зараз усі вони союзники в цій війні, усі постраждалі, і ті, хто з хвостами, і ті, хто без.
— Киць-киць-киць, — покликав лікар, нишпорячи рукою в промерзлій кишені — чи не завалялося щось: сухар, цукерка, хоч натяк на їжу. — Киць-киць-киць!
Плямиста морда дивилася з надією, очі зеленіли. Але нічого не знайшлося, порожня кишеня.
Кіт усе зрозумів. Безгучно, з болем відкрив рота, немов позіхаючи, — і провалився крізь землю безіменним грішником, безхвостим злидарем…
Будівля аптеки, як завжди, виникла несподівано. До останньої миті не було її видно за посіченими липами, а потім наче з-під землі вистрибнула, сліпо втупилася тьмяними, заклеєними навхрест більмами.
Колись, іще за мирного життя, ця аптека була найбільшою в місті. Разом із туристичними конторами розташовувалася вона в багатому особняку дев’ятнадцятого століття. Тепер від колишньої пишноти лишився тільки під’їзд, який стерегли боягузливо вишкірені сірі кам’яні леви з притиснутими вухами. Між левами над дивом уцілілими дверима — напис: «Добрі ліки».
Неподалік, метрів за п’ятдесят, — похмура триповерхова будівля міськради з бурими плямами на ґанку. Чи то вчора, чи то третього дня впав снаряд, убив кількох людей. Прибрали їх не відразу — не до того, нехай мертві ховають своїх мерців.
Скам’янілі, як манекени, лежали вони на сходах, і страшні були їхні білі обличчя, куди страшніші за будь-яку неживу матерію. Вибиті силоміць душі не просто залишили тіла, вони спотворили їх, і то так, що ті холодили серце живим, ніби мстилися за розлуку.
Тіла потім прибрали, звичайно, але кров так і не змили. Та й кому цим займатися? Чиновники-брехуни просто тут, на площі, погрожували дати відсіч, клялись у вірності країні, але як посипалися снаряди, загуркотіли гаубиці — чкурнули через лінію фронту вгодованими зайцями. Один з усіх не втік — заступник мера з соцпитань. Ну, цей завжди був придуркуватий: хабарів не брав, вислуховував людей, навіть щось намагався вирішити… Тепер сам залишився відгавкуватися за всю владу.
Щоденно, як на службу, сходилися до дверей міськради стурбовані бабці й дами старшого віку. Усі як одна вбрані в старе й зношене — хоча звідки така вбогість, війні всього місяць від народження? — і все ж таки. Не буденне зношувалося, ні,— зісподу діставали найжахливіше дрантя і з люттю напинали на себе в три шари. На вигляд дами були як хворі й стурбовані ляльки — з присипаними снігом маківками, з розпашілими через холод щоками та верескливими голосами. Переймалися вони одним: чи не буде якогось послаблення або полегшення, а то, може, оголосять усе-таки кінець війні.
Ну, війні кінця не передбачалося, не для того починали. Але преференції, бувало, мали місце в ті дні, коли волонтери на своїх барбухайках[1]проривалися крізь задимлену лінію фронту, що гуркотіла вибухами. Тут починалися військові чудеса: замовкала артилерія, самі собою шикувалися черги, щедрою рукою роздавалися крупи, борошно, олія, цукор, сіль, консерви, плівка — конопатити биті вікна. У чергах зазвичай стояли жінки та літні люди, чоловіки ховалися по домівках, боячись насильницької мобілізації. А жінки стояли, терпіли, чекали, коли дадуть хоч щось. І у всіх в очах одне й те саме питання — навіщо, ну навіщо? Навіщо кров, за що катують людей? Ми ж прості, прості ми… З непростими — олігархами там, жидівнею всілякою, — робіть що хочете. Але нас за що, га?
Мужики — ті ховалися, без крайньої потреби носа на вулицю не потикали. А чого ховалися, питання? Як же свобода, незалежність, про які всі язики стерли? Поки одні базікали, другі озброювалися, грабували помалу — така незалежність припала їм до смаку. Та коли з’ясувалося, що за свободу треба голову під кулі підставляти, і то не чужу, а власну, — свободолюбці з числа місцевих розповзлися, як таргани по шпаринах. Утім, особливого прагнення від них і без того не чекали, хороших ополченців постачали з-за кордону, але все одно якось дивно…