Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 4)

Ну а тепер законопатили її, як решту, в жовтий дім, надійні замки, в гамівні сорочки, напихають галоперидолом, пророцтв ніхто слухати не хоче, нікому її не треба…

— Панотця Михайла хто візьме, питаю? І Катю-юродиву?

Усі мовчать, опустили голови. І старша медсестра, сувора Наталя Онисимівна, яка навіть до буйних у бокс заходила з самим шприцом напереваги і з молитвою. І добра тітка Нюра, санітарка, що останню сорочку готова з себе зняти заради інших… Медбрати теж мовчать, похнюпивши стрижені голови на могутніх шиях. Хоча ні, не всі. Один підвівся, шукає очима — рудий Іванчук, з новеньких, навіть півроку в лікарні не відпрацював.

— Я візьму, — каже. — Я Катю візьму…

Не сподобався лікареві блиск в очах — солодкий, хтивий. Для Ясинського всі вони — хворі, суцільна неміч і сльози, муки й страждання. А цей у Каті бачить жінку. Недобре це. Але виходу немає. Отже, доведеться втовкмачити йому, щоб несамохіть гріха на душу не взяв… Якщо, звичайно, знає, що це таке… Але спробувати треба.

— А панотця Михайла візьмеш, Іванчук?

— Що?

— Панотця, кажу, Михайла візьмеш?

Правду сказати, він би й сам їх узяв — і Катю, і панотця Михайла. Кому ж брати тяжких пацієнтів, як не завідувачу відділення… Аж ось біда — нікуди їх йому брати. Три дні тому рознесло його однокімнатну, сама чорна діра в будинку лишилася, як дупло в зубі, ані тобі стін, ані підлоги. Добре хоч, що його вдома не було — пощастило. Божий промисел, не інакше. Порадів був — отже, навіщось потрібен він ще на цьому світі. Ну а навіщо потрібен лікар, окрім як хворих доглядати?.. Хворі є завжди, тож лікареві Ясинському теж треба бути. І не дістане його ні артилерійський снаряд, ні міна, ні куля, не підірветься він на розтяжці і п’яний ополченець не встромить йому в горлянку широкий штик-ніж…

Так принаймні здавалося йому нещодавно. А вийшло зовсім по-іншому. Знищили лікарню, і тепер лікар сам розпускає хворих по домівках. І куди податися йому самому — незрозуміло, всі ці тижні Ясинський жив при лікарні. Тимчасово, звичайно, можна і в бомбосховище, а там видно буде. Але брати в бомбосховище хворих не можна — їм догляд потрібний, режим, харчування нормальне. А якщо завтра все-таки вб’ють його — хто про них подбає? Ні, йому нізащо не можна…

Лікар знову подивився на Іванчука. А в того очі сховалися під важку лобову броню, похмуро дивляться, як миші з підпілля, губи ворушаться.

Ясинський напружив слух, зосередив увагу…

— Не можу, лікарю, вибачте… З двома не впораюсь. А Катю взяти — це будь ласка…

Ах Катю, Катю… Струнка, висока, м’які риси обличчя, очі глибокі, сірі… У періоди ремісії лагідна, привітна, ні з ким не сперечається, з усіма погоджується. В інший час, з іншими препаратами, певно, одужала б, пішла б у білій фаті під вінець, обсипали її хмелем, а щасливий наречений ішов би поруч, задивлявся на неї…

Спалахнув раптом у жилах застудний жар, скипіла кров, затягло свідомість мороком. На мить здалося лікареві, що саме він — той щасливий наречений. Це його обсипають хмелем. Це він іде попідруки з Катею, і вона дивиться на нього закоханим, довірливим, не каламутним поглядом.

Лікар здригнувся. Струсив із себе морок, глянув на Іванчука.

Невже віддати її цьому? Ні, не годиться. Хто знає, що він з нею зробить? Що ж, хай буде як буде.

— Гаразд, — сказав лікар. — Я сам візьму Катю…

Ошуканий Іванчук ображено засопів.

— А панотця Михайла?

— І панотця Михайла, звісно… Обох.

І теж, як і Катя, з’явився перед ним панотець Михайло — сидів навпроти за столом, дивився, схиливши голову набік, погляд уважний, співчутливий. А він, лікар, навпаки, сердився, ніби хтось невидимий під’юджував, сердито тупцяв ратицями, бив у бік кривими ріжками…

— Ну а якщо не клеїти дурня, панотче Михайле? — суворо допитувався лікар. — Ну який же з вас небесний бухгалтер? Що ви там, на небесах, підраховувати зібралися? Гріхи людські? Чи срібляники юд усіляких?

— Та не підраховую я, — відповів панотець Михайло. Промовляв утомлено — ліки діяли. — Нічого не підраховую, просто встановлюю міру.

— Чого міру? — не зрозумів лікар.

— Усього. Добра і зла, поганого й доброго, бруду і святості…— Потім подумав і додав: — А взагалі-то ви праві. Ніякий я не бухгалтер… Але справжньої своєї посади назвати ніяк не можу. Не годиться.

Зітхнув лікар, постукав олівцем по столу. Ось і говори з ними після цього! У всьому іншому — цілком нормальна людина, але як до небес доходить, тут панотця Михайла до тями нічим не повернути. І галоперидол закінчується… З іншого боку, навіщо йому галоперидол? Він же тихий… А що, як раптом хвороба почне прогресувати? Якщо він, приміром, себе архангелом стане вважати й почне карати грішний рід людський?..

Зіщулився лікар. З’явився перед його внутрішнім поглядом панотець Михайло заввишки з телевежу, з чорними крилами за спиною — саме чорними, як гнів архангельський. Хоча, власне, навіщо йому крила? Він і без крил може. Тут головне, щоб гострий предмет трапився під руку. І не дай Боже трапиться йому дорогою який-небудь орк — бухий чи обдовбаний… І дивитися не стане, хто перед ним — архангел чи псих, угатить чергою, і прощавай, панотче Михайле, — там, де немає ні хвороби, ні журби, ні смутку, а лише життя нескінче-е-енне!..

Відчув на собі лікар пильний погляд панотця Михайла, стрепенувся, напустив на себе суворість. Не личить себе перед пацієнтами принижувати, архангел тут один — це він сам, лікар Ясинський.

А панотець Михайло раптом тепло всміхнувся, аж борода засвітилася, та й каже:

— Не треба, лікарю, нічого боятися… Ви ж добра людина, я це бачу…

— Яка там, у біса, добра… — пробурмотів лікар, притискаючи долоні до обличчя, масажуючи повіки — тріщала безсонна голова, мозок відмовлявся працювати, страйкував. — А якщо навіть так, то снаряду байдуже. Він не вибирає…

— Істинно кажу вам: не бійтеся!

Голос божевільного попа лунав упевнено і якось по-особливому переконливо… Ну, цим нас не проймеш. Психи в цьому майстри. Скаже на біле — червоне, і сам засумніваєшся: може, й справді, червоне? Чи, може, помаранчеве… Проте якось спокійніше на душі стало.

Раптом звідкись, наче крізь подушку, глухо долинуло:

— Як же ви впораєтеся, лікарю?

Лікар насилу розліпив обважнілі повіки. Персонал усе ще дивився на нього, а говорила старша медсестра, як її прізвище, в біса? Усе, усе з голови повилітало… Ні, так не можна, після наради відразу крапельницю й антибіотик, потім у ліжко і хоча б кілька годин поспати.

— Як же ви з ними впораєтеся, Станіславе Владиславовичу? — турбувалася Андрухович (еге, ось вона, її прізвище, згадав-таки!) — Вам і самому жити ніде…

Ясинський, долаючи себе, насилу всміхнувся:

— Нічого, Наталю Онисимівно, Бог дасть… якось уже буде. Світ не без добрих людей, знайду де приткнутися. Беру, чого вже там, — і Катю беру, і панотця Михайла…

Сказав і одразу відчув — полегшало. Скотився камінь, що лежав на серці. Ще вчора не знав, куди самому діватись, і це бентежило. А тепер, безпритульний, узяв на себе відповідальність за двох хворих — і душа злетіла.

— Беру, беру, аякже… — повторював лікар уже сам до себе. І так захопила його ця ідея і та незвичайна легкість, з якою тепер він дивився на світ, що навіть не відчув, як вибухнув навколо всесвіт, розпадаючись на атоми, як у груди увійшов осколок, як у горлі скипіла й заклекотіла кров і в одну мить скінчилося все, що було.

А перед тим як душа його відлетіла в небеса просто з холодних кахлів підлоги, побачив він не своє життя, не обсипану хмелем Катю у фаті, а бородате обличчя панотця Михайла, який усе кивав і повторював:

— Не треба, лікарю, нічого боятися… Все буде добре…

Глава 2

Рубінштейн

Усе було добре. Ну, не те щоб добре, але стерпно. У всякому разі, аж до сьогодні. Але о п’ятій ранку цього самого дня Рубінштейн раптово прокинувся й підскочив — як мишу цвяхом ткнули… Глупий чорний ранок, ворожий, земний, зимовий, дивився з вікон, вивалювався всією тушею крізь шибку на старе підвіконня, що тихо рипіло вночі, ніби хтось випробовував його на міцність сухою пташиною лапою.

Утім, не будемо наводити туману. У московській жулебінській[2] дірі прокинувся не самотній пенсіонер Іван Іванович Рубінштейн — прокинувся ангел пригляду. А скромним єврейським прізвищем і непоказною зовнішністю нагородили його вищі Сили, відправляючи на довгу й важку службу в земній глушині.

Кажете — Рубінштейн? Саме Рубінштейн, і якраз таки Іван Іванович. Дивне поєднання…

Напевно, не обійшлося тут без того похмурого сарказму, який властивий усьому крилатому племені, а не самим лише бунтівним.

Відповідальний ангел, споряджаючи Рубінштейна в дорогу, сардонічно посміхався.

— Чудово, — глузливо зауважив він, тонкими нервовими пальцями засмикуючи на ньому тлінну плоть. — Натуральний homo sapiens, хоч просто зараз на смітник…

На смітник чи ні, але вигляд новоявлений син людський мав вельми кепський. Лисий, худий, скоцюрблений, з виряченими за товстими скельцями окулярів здивованими очима — пенсіонер, старий уже, з усіма належними людській плоті хворобами та недугами… Смертний, до знемоги смертний, як і решта всього в цьому пеклі, в юдолі страждань і сліз… І досі, через роки на землі, очі його дивилися здивовано — хоч який уже він був ангел, а все одно не міг звикнути до жорстокості й беззаконня, які чинили люди самі над собою…