Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 3)
— Що ви за люди таакі? — виговорювали орки місцевим, і чулася в їхній мові московська говірка. — Земля ваша стогне під ярмом фашистської хунти, а ви поховалися…
— Та за що нам воювати, ця хунта нас не зачіпає поки, — непослідовно, тубільною говіркою відповідали місцеві.— Дурні ми чи шо?
Розмови ці взаємної приязні не додавали. Орки зневажали місцевих, місцеві ненавиділи орків. Але й ті, й інші на дух не переносили карателів-укропів, які сплять і бачать, як би розтоптати весь Південний Схід.
А місто трималося завдяки мало не самим лише волонтерам. Молодці, звичайно, нічого не скажеш… Понаїхали з усіх кінців світу, голови свої підставляти. Навіщо, чого? Явна клініка. Що це, скажіть-но, — гіперкомпенсація? Манія грандіозу? Ким вони себе вважають — рятівниками людства? Адже вбити можуть у будь-яку хвилину…
Лікареві раптом стало до сліз шкода молодих дурних волонтерів, усіма забутих старих, психів, невдах, які приїхали сюди класти свої молоді життя. І себе чомусь разом із ними, хоча ніякий він був не волонтер, працював за зарплату і взагалі вважав себе людиною прагматичною й діловою.
Але якщо так, лікарю Ясинський, чого ти валандаєшся зі своїми психами? Життя ж один раз дається. Ну так, шкода хворих. Але в них, між іншим, родичі є, чого ж вони їх тобі на шию повісили, чого ти голову свою підставляєш? Фахівці твого рівня всюди потрібні, з руками відірвуть, психів тепер скрізь повно. Тож рвав би ти кігті звідси, Ясинський, поки не благословило тебе дурним осколком межи очі…
Що, не можеш? Не вмієш? А чому? Великодушність, клятва Гіппократа не пускає? Яка, в біса, клятва… А якщо ні, тоді що? Не знаю, не знаю, не знаю… Просто страшно за них, хоч які вони… Люди ж…
Отямившись, виявив, що стоїть посеред аптеки, бурмочучи якісь нісенітниці обвітреними губами. У приміщенні було холодно, трохи тепліше, ніж надворі,— рознесло, мабуть, трубу теплотраси, посікло осколками. Провізор, не стара, але вже сива жінка в несвіжому білому халаті, дивилася на нього з острахом, певно, не впізнавала. А може, злякалася, вирішила, що в лікаря й самого дах поїхав.
— Ангеліно Іванівно, це я, лікар Ясинський…
Старався, щоб прозвучало лагідно, спокійно, але зуби клацнули — раз, удруге. Що за дурня, невже зі страху? Глянув на годинник — десята тридцять, до наступного артобстрілу ще хвилин двадцять, а то й півгодини. Це укри вигадали, на американський копил, — стріляти за розкладом, щоб мирне населення заздалегідь могло у сховища заповзти. Але куди там… ні хріна не розуміють, просто під вогнем вулицями гасають, неприємностей на власний зад шукаючи.
Проте що ж це, даруйте, за клацання зубами?
Лікар Ясинський оглянув себе подумки, провів моментальну діагностику і виявив усередині лихоманку… Гм, погано, зовсім погано. Схоже, захворів ти, лікарю, притому найбанальнішим чином — через переохолодження. Дай Боже, щоб звичайна застуда, не пневмонія. Утім, за такої погоди і в пневмонію запросто перейде. А ще кажуть — мовляв, на війні не хворіють, стрес у тонусі тримає, надниркові залози щосили працюють. Ось тобі й працюють. Тільки цього йому не вистачало — звалитися…
— Ангеліно Іванівно, я вам замовлення лишав, не забули? І ще аспірину мені дайте, будь ласка, — розчинного, з вітаміном «С». Боюся, трохи застудився…
Провізорка дивилася мовчки, обличчя пливло в повітрі, розпливалося. А може, він уже марить, і ніякої провізорки немає зовсім, а лежить він де-небудь під тином, занесений снігом, замерзає?..
Лікар не пам’ятав, як вийшов з аптеки, міцно притискаючи до себе пакет із ліками. Надворі знову засніжило. Крижаний вітер ненадовго привів його до тями. Не можна розслаблятися, треба йти. Не зупинятися ні в якому разі — тільки вперед. А куди й навіщо, він і сам не розумів: закипав застудний жар у крові, колисав мозок, хилився і падав довкола простір.
Занепокоївшись, вийшла слідом за ним на ґанок провізорка Ангеліна Іванівна, секунду дивилася, як лікар стоїть похитуючись на ґанку, не знаючи, як зробити перший крок. Гукнути б назад, відігріти, але ж не піде нізащо. У лікаря Ясинського характер — кремінь, нікого й нічого не боїться: ні орків, ні укрів, ні систем залпового вогню.
Глянула Ангеліна Іванівна довкола. Як на зло, самі баби: туляться до стін, ховаються від хуртовини. Видно, доведеться-таки лікаря силоміць тягти назад в аптеку. Але що та аптека — йому ліжко потрібне тепле, чай з медом, спокій…
Тут, на щастя, виринув з хуртовини червонопикий орк з автоматом, обтрусився, як пес, рушив до міськради — відігріватися. Кинулася до нього Ангеліна.
— Шановний військовий, треба допомогти, прошу вас…
— Іди нах, завалю!
Що вже там вона йому казала, які слова знайшла чи, може, тицьнула щось особливе зі старих запасів — та червонопикий, буркочучи й згадуючи матір, узяв-таки лікаря за рукав і потяг за собою. Лікар не опирався, йшов спокійно, як дитина, тільки пакет із ліками притискав до живота й здригався через звуки артобстрілу, який щойно розпочався…
Отямився він лише на підході до лікарні. На фасаді будівлі зяяла півтораметрова діра. З неї струменіло чорне, без електрики повітря. Неподалік шкірилася ще одна дірка, теж мертва, чорна…
Лікар глянув — і похитнувся, впустив на землю згорток. Уже було видно обгорілі трупи, багряні плями крові на кахельній підлозі, роздерті смертю білі халати…
— Дістали, значить, — сказав орк, шанобливо оглядаючи діри. — «Гвоздикою» саданули.
Лікар, не відчуваючи холоду, сів у сніг. А з дверей уже бігли до нього старша медсестра Наталя Онисимівна і медбрат Іванчук, дужий чолов’яга з рудою шерстю на все обличчя.
— Лікарю, — кричала Наталя Онисимівна Андрухович, — що з вами? Ви поранені?!
— Та не поранений він, — спльовуючи, відповів орк. — Хворий трохи, але на всю голову, — це так…
Ясинський узяв старшу медсестру за теплу загрублу руку, зазирнув в очі.
— Хворі? — тільки й запитав він, сам злякавшись свого голосу — глухого, сиплого.
— Живі, всі живі, слава Богу, сиділи в підвалі…
— Ну й добре, — промовив лікар, непритомніючи.
Отямився Ясинський у ліжку, накритий двома ковдрами. Почувався слабким, але думки були ясні: вітаміни в крапельниці і цефтобіпрол внутрішньовенно робили свою справу. Ліжко йому поставили просто в кабінеті, біля масивного столу завідувача. Він подумки схвалив — тісно, але затишно. Набагато гірше лежати у великій холодній палаті.
Варто було лікареві розплющити очі, як у кабінет зайшла Андрухович, наче тільки того й чекала. Сіла поруч на стілець.
— Станіславе Владиславовичу, як ви?
Він слабко всміхнувся.
— Бувало гірше…
Андрухович поклала руку йому на чоло.
— Температуру ми начебто збили, до пневмонії, думаю, не дійде.
Лікар дивився на старшу медсестру і на те, що його збентежило. Та перехопила цей погляд, запахнула на собі пальто. І тут лікар зрозумів: Наталя Онисимівна не в звичайному білому халаті, а в коричневій драповій одежині.
— Електрики немає,— ніби виправдовуючись, сказала Андрухович. — Опалення вимкнули… Нічого немає, навіть води.
— Гарячої чи холодної? — запитав Ясинський.
— Ніякої. Взагалі нічого.
Ясинський замислився.
— Дуже швидко приміщення вистигає,— винувато сказала медсестра. — Треба щось вирішувати, Станіславе Владиславовичу…
У кабінет шулікою зазирнула гачкувата старенька — Олена Іванівна Повалій, депресивно-параноїдний синдром. Андрухович перехопила погляд лікаря, повернулася до дверей, сказала лагідно, але твердо:
— Бабусю, йдіть у палату…
— Що дають? — похмуро запитала Повалій.
— Нічого не дають. У палату йдіть, бабусю…
— Бабусю, — пробуркотіла та, жуючи зморшкуватою губою. — Сімдесят років була стара потвора, склеротичка клята, а тепер бабуся. Видно, смерть близько.
Хвора зникла у дверному отворі. Андрухович знов обернулася до Ясинського.
— Що робити будемо, Станіславе Владиславовичу?
Лікар, як та стара, пожував губами. Але різниця між ними була в тому, що Олена Іванівна відвернулася від світу й пішла в безумство, а він такої розкоші дозволити собі не міг. Має слушність старша медсестра, треба рішення приймати, а вони одне гірше за інше.
— Збирайте персонал, — мовив він нарешті і прикрив очі — сил небагато, треба економити…
Через п’ятнадцять хвилин у кабінеті зібралися всі співробітники, дивилися хто сумирно, хто похмуро, але всі — з надією. Лікар Ясинський уже не лежав — сидів у кріслі, блідий, як мрець, промовляв ледь чутно:
— Евакуюватися немає ні найменшої можливості… Будівля непридатна і, до того ж, пристріляна, наступний обстріл може знищити хворих разом з нами… Звідси висновок: треба лікарню розпускати, ризикувати життям людей ми не маємо права.
Билася-стукотіла кров у скронях, під блідою шкірою спалахували лімфоцити, борючись із хворобою. Що ж ти робиш, лікарю Ясинський, де це бачено — розпускати божевільню? Куди вони підуть, психохроніки, хто їм догляд забезпечить? А де бачено, спитаймося, щоб по живих людях з артилерійських систем гатити? Ото ж бо й воно, і не базікайте про те, чого не знаєте. До того ж, не просто так ми лікарню розганяємо: у кого є рідні — до них, з докладними інструкціями, решту розберемо між собою.
Ще за чверть години все було вирішено, залишилося всього двоє неприкаяних.
— Панотець Михайло, — підсумував лікар. — І ще Катя-юродива…
Отже, Катя… Параноїдна шизофренія. Її тут звуть юродивою Христа ради. Молода, кучерява, цибата, а в душі геть стара — то темна, то кумедна. За іншого часу, за государя імператора, бути б їй місцевою прикметою, ходити брукованими вулицями, погрожувати перехожим тонким пальчиком, показувати червоний язик, пронизливо викрикувати дурниці про Бога та ангелів, лякати рогатих бісів, які з напівп’яні забрели в провулки, що ведуть до храму, а ночами, видершись на дзвіницю, бешкетувати, розправляти крила й кукурікати, закликаючи архангела Рафаїла.