Алексей Винокуров – Ангел пригляду (страница 1)
Олексій Винокуров
Ангел пригляду
Передмова
Узел жизни, в котором мы узнаны
И развязаны для бытия…
Книга перша
Сфери
Глава 1
Лікар Ясинський
Обережно, криючись і щулячись, лікар Ясинський висунув носа надвір, глипнув ліворуч, потім праворуч… Орків не було видно. Утім, не очам він зараз довіряв — а носові, шостому чуттю, спинному мозку, звіриним інстинктам. Чутливі, зубаті, вони піднялися з глибин підсвідомості, сторожовими псами лягли поруч, дивилися, слухали, придивлялися, готові будь-якої миті із гавкотом кинутися на ворога або, підібгавши хвоста, шугнути геть…
Навколо клубочився блідий холодний туман. Крижана сніжинка лягла лікареві на щоку, потеплішала, ковзнула підборіддям, упала на землю, випалила в насті крихітний дірявий кратер і щезла навіки. Заметіль завила: вона мела і свистіла тепер на всі чотири сторони світу, над головою і по землі.
Лікар здригнувся — виходити просто в заметіль страшно… Зимно, холодно, незатишно, але найбільше — страшно. Сніг стояв у повітрі стовпом, немов мрець підвівся з труни, вітер тріпав поли його савана, білі очі сліпо дивилися.
— Зачиняйте, — кинув лікар через плече, ніби боявся відвести обличчя, боявся, що мрець насунеться на нього всім своїм крижаним громаддям, задавить, увіб’є в мерзлу землю по самі брови.
Він потупцяв на порозі ще секунду-дві, не наважуючись відпустити ручку дверей… Тупцяй чи не тупцяй, а йти треба. Ясинський зітхнув, зробив крок уперед і відразу опинився посеред хуртовини. Сніг, як із мішка, засипав його обличчя і брови, вітер по-котячому стрибнув за комір, сухо хльоснув по щоках, потім затихнув на мить, відступив, глянув, дивуючись із зухвалості людини.
— З Богом, лікарю, — прошепотіла вслід йому старша медсестра, незграбною рукою перехрестила його спину, квапливо рвонувши двері за себе. Вискнув рудий засув.
Лікар зробив кілька кроків і зник у білій сипкій імлі…
Але зник не назовсім. Через кілька кроків, там, де в заметілі була діра, він знову виринув на світ Божий. Ішов обережно, але впевнено, дивився під ноги, вишукуючи під сніговою потертю сірі сліди асфальтових доріжок.
Так він пробирався у віхолу, намацуючи шлях оком і ногою, то зникаючи, то знову виринаючи, туманний у своєму темному пальті, як зимова риба під кригою. Зле було цій рибі: кидало з жару в холод — зараз би не хуртовину місити, а влаштуватися в кабінеті, гортати історії хвороб, і щоб старша медсестра принесла чаю, гарячого, солодкого.
Вітер хльоснув по обличчю дрібним крижаним піском, засліпив, забив подих. Святий Боже… Була б його воля, нізащо б не виповз лікар із застудженої, мокрої, але все ще живої психіатричної лікарні номер п’ять. Тут, за вовчим військовим часом, тимчасово виконував він обов’язки головного лікаря. Що означає тимчасово? А ось те й означає: до смерті, до дурної кулі, сліпого снаряду. Свисне, гахне, довбоне в мерзлу землю, плюне кривавими осколками — і немає лікаря Ясинського, тільки й бачили Станіслава Владиславовича, кандидата медичних наук, дисертація на тему «Клініко-соціальні особливості суїцидальної поведінки населення Одеської області»…
Та й хіба не суїцид — виткнутися в такий час із лікарні? Усе ж хоч якісь стіни, двері, подекуди навіть уцілілі вікна. А де шибок немає, там надимається-пухне під вітром у віконних отворах гуманітарна плівка. Тут же, серед заметілі, панував чистий жах, посвистували дурні кулі, чітко цокотів кулемет і далеким голосом гриміла артилерія, відправляючи в Місто свої смертельні, туго запаковані презенти.
Суїцид, друзі, справжнісінький суїцид, тут навіть сперечатися нема про що. Проте з лікарем випадок особливий. Не задля самогубства поліз він ведмедем-шатуном у заметіль — через крайню необхідність. Препарати закінчилися, настав їм капут — війна клята, перебої з постачанням. Адже пацієнтам не втовкмачиш, куди пропали галоперидол із циклодолом, а натомість пишно квітують психози, афекти, нав’язливі стани…
І були б тут самому лікареві абзац і капець, коли б не близька аптека. Вдалося дійти згоди, щоб там замовили хоч щось із потрібного — за будь-які гроші, а лікар Ясинський прийде й забере. Тож саме туди, осліплий і оглухлий, брів він посеред верескливої заметілі.
Востаннє ліки завозили їм волонтери, ще два тижні тому. Тоді ж головлікар Онопко зметикував: знайшов десь автобус, напхав його під зав’язку хворими на евакуацію — найтяжчими. Ті, що з легшими справами, лишилися в Місті.
Автобус прибув іржавий, посічений осколками, казна-звідки викопаний. Ще з блаженних мирних часів муляла очі в салоні попереджувальна бляшана табличка: мовляв, водій «зобов’язаний видавати квитки». Кому він був серед цього пекла і хаосу «зобов’язаний», які ще «квитки» — за останні тижні забулося, вигоріло, немов вогнеметом чи НКРСом угатило в довбешку. Череп цілий, а пам’ять спалило дощенту, до того, що найпростіші слова не лізуть у голову, а російська мова, собака, плутається з українською.
Лікар Ясинський стояв спиною до лікарні, дивився, як найтяжчих хворих заводили в автобус, як добра тітка Нюра, санітарка, підбігла і, ніяковіючи, прив’язала на дзеркало заднього огляду білу ганчірку. Іншу ганчірку, також білу, головлікар Онопко присобачив на свої «жигулі» сам — на дзеркало й на антену. З «жигулів» цих, криваво-червоних, напханих стриноженими буйними, злякано витріщалися ці самі буйні: не розуміли, куди, навіщо, що за кара така. Краще б зафіксували на ліжку, вкололи що треба, побилися б, помучилися, та й по всьому…
За спиною в Ясинського, дивлячись на ганчірки, перемовлялися залишені психи.
— Нащо білі, хто їх на снігу побачить?..
— Вони зачаровані, бабою Любихою заряджені. Оберіг це… Снаряди відводить…
Ох, не відводить, похмуро думав лікар, не можуть снаряди вбік повертати, хіба керовані ракети — та й ті в бік смерті дивляться. І ніхто, звичайно, не побачить із пекельного свого далека ці білі ганчірки, а якщо й побачить — наплювати.
Але нічого цього не сказав Ясинський, махнув не дивлячись рукою, погнав хворих у корпус — ті подалися підтюпцем покірно, бо легкі, без особливої дурини.
Лікар подивився їм услід… Що казати, змінюються часи. Не в такому й глибокому минулому, ще в Давньому Римі, психів лікували батогом, а нині все їм як на тарілочці: чисті простирадла, галоперидол, гамівні сорочки. От лишень обстріли нервовість підвищують, а так — живи й радій, якщо гаубицею не накриє… Утім, гаубиць боялися не дуже — довбоне, та й відкотить, «гради» гірше: тут уже якщо дістане — все.
А головлікар Онопко все тупцяв серед заметів, скрипів снігом, дивився на небо, на дорогу, не наважувався. Потім таки ступив до Ясинського, взяв його руку обома своїми, стиснув, запитально глянув знизу своїми безсонними, червоними очима, — і раптом не витримав, ткнувся лисою головою лікареві в підборіддя, просто в сіру щетину, затрусився в сухих риданнях.
— Пробачте, якщо зможете… Напризволяще ж кидаю…
Від головлікаря пахло медичним спиртом, він просотався ним в останні дні наскрізь, ніби не пив, а обливався вранці і ввечері замість одеколону. Насправді пив, пив, проспиртувався до нутра, до останньої мозкової звивини. У звичайному житті був дебелий мужик, а війни, смертей не витримав — зламався.
— Ну що ви, Петре Петровичу, облиште… — Треба було втішити Онопка, йому ще з повною машиною буйних через лінію фронту тягтися. — Буде оказія — повернетеся, заберете інших.
— Авжеж, заберу, — головлікар відірвався, підвів голову, темні намистини дивилися з надією, ніби сам він залишався в Місті, а Ясинський обіцяє його врятувати. — Обов’язково заберу, вірте слову!
І, боячись знову втратити самовладання, відпустив лікареву руку, обернувся і побіг до машини старечим підтюпцем. Грюкнули двері, заревів мотор, рушив, трясучи розбовтаними потрухами, автобус, за ним, ковзаючи і газуючи на кризі, покотилися червоні «жигулі». Головлікар за кермом квапливо змахнув злодійкувату сльозинку…
Отак не поспішаючи виїхали за ворота — до порятунку. Лише хворі витріщалися на Японського, притискаючи білі перелякані обличчя до шибок. А за парканом уже повзли валкою інші машини з білими ганчірками на антенах, на дзеркалах — немов у цей жалобний похід вирушило майже все Місто…
Збрехав, не дотримав слова лікар Онопко Петро Петрович, докторська дисертація на тему «Клінічні особливості перебігу гострих алкогольних галюцинозів в умовах традиційної терапії». Не повернувся ні наступного дня, ні пізніше… Може, потрапив на зворотному шляху під обстріл, може, орки завернули. Або, швидше за все, запив по-чорному, до гострих галюцинозів, що люди звуть «білочкою» і «чортами зеленими». Це буває, особливо з тими, хто повернувся із зони бойових дій, щось комусь обіцяв, та не виконав обіцяного.