Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 9)

– Ти не спробував?

– Ні.

– Ти не повірив, що це може бути безкоштовно?

– Жартуєш! – розсміявся я. – Я взагалі не повірив.

– Тобто, якби було написано «Дорого», то тебе б це теж не зацікавило?

Я задумався.

– Швидше за все – ні. Так, хіба що трохи більше. І взагалі там не можна було зупинятися. Мене б інші водії заклювали.

Сказавши це, я здивувався сам собі. З чого це раптом я виправдовуюсь?

– Заради щастя можна було потерпіти, – сказала Марина.

– Заради відчуття щастя, – поправив я.

– Так, заради відчуття, – поміркувавши, погодилася вона, а потім впевнено додала. – Усе одно можна! Адже незрозуміло, чи є різниця.

– Так, і хто ж це був, по-твоєму?

– Як хто? – пирхнула Марина. – Звісно ж, янголи.

– Янголи? – вступив я в гру. – Так-так, точно, я ж бачу: хтось знайомий. Той білоокий хлопець! Напевно, в цьому дивному покинутому будинку вони й живуть, використовують його як канал між світами. Нумо, розкажи мені про них.

– Їх звуть Рафаїл і Задкіїл, – мовила Марина

– Гм, про другого ніколи не чув, – відповів я.

– Послухай, – серйозно продовжила вона. – Вони подумали, що людям потрібно дати те, чого люди хочуть. Хай не всім, а тим, кого доля привела саме в цю точку світу і в цей час. Янголи прийшли вранці і стали на тротуарі. Писати щось типу «Рафаїл і Задкіїл тільки сьогодні і тільки для вас» вони не стали. Непереконливо. Взяли столик, накрили його скатертиною і почали чекати. Ніхто не зупинявся. Усі надто поспішали. Хтось посміхався їм. Але рідко. Більше було невдоволених. Аж ось чоловік, що проїжджав повз, зупинився і вже, здавалося, ладен був вийти до них. Він навіть не зрушив із місця, коли інші поїхали. Але ні, це було помилкою. Він лише призупинився в дорожньому заторі, задумався, і аж ніяк не брався виходити до них із машини. Йому посигналили – і він поїхав собі далі.

Я чекав, що зараз вона розсміється, але цього не сталося.

– Як ти гадаєш, до них хтось підійшов? – запитала Марина.

– Навряд чи, – відповів я. – Забагато справ у всіх.

Якийсь час ми помовчали.

– Гаразд, піду працювати, – зітхнув я.

– Ага, побачимося, – відповіла Марина. – Бувай!

– Бувай, – сказав я гудкам у слухавці.

Робочі години тяглися, розв’язувалися якісь складні зав­дання, про які ніхто не пам’ятав, коли ж вони почалися, але вони були важливі, і здавалося, що ось-ось їх вдасться вирішити, закінчити. Проте завдання розросталися, розга­лужувалися, змінюючи до невпізнання свій початковий образ.

Час тут тягнувся швидше: від електронних листів до телефонних дзвінків, від вирішування поточних проблем до нарад. І нарешті, можна було використовувати накопичену втому для перерви на каву.

Ці кавові перерви я іноді проводив із Олегом, одним із небагатьох тут, з ким міг поговорити щиро. Ось і зараз ми стояли на кухні і чекали, коли розмішана в чашці з водою заварна кава осяде на дно.

– Слухай, – сказав я Олегу. – Ось майже завжди коли запитують: «А що б ти змінив у своєму житті, якби міг повернутися назад?» – люди кажуть: «Нічого, адже все б тоді було інакше. А так у мене є ось такий-от будинок, така-от сім’я, такі-от радощі». А чи правда це? Чи лукавство? Спроба показати, що собою задоволений?

Олег на хвилину замислився, потім уважно подивився на мене і посміхнувся:

– Знаєш, Андрюхо, я не знаю. Напевно, складно дізнатися. Такі питання повинні вирішуватися наодинці із самим собою. При свідках я сказав би те ж саме. І не збрехав би, а вірив би в те, що кажу. Немає обману, який так складно викрити, як обман самого себе, який із часом перетворюється на правду. Ось згадую, яким був у вісімнадцять або двадцять років. Ми всі тоді вірили, що будемо королями у цьому житті. Сильними, швидкими, енергійними, здоровими і багатими. І що місця вистачить нам усім, а життя не обернеться рутиною. Ішли з останньої пари до парку Пушкіна, пили пиво на лавці, курили, травили анекдоти, сміялися, і не було сумнівів, що життя вдасться. Ми були найкращими, а сонце світило яскраво. Та ось якось днями йду вулицею, а назустріч мені Віталік, мій одногрупник, з яким ми тоді пиво пили на лавочці. Я його побачив мигцем, а в голові пронеслося буквально за мить: «А що я йому скажу, чим похвалюся? Зроблю вигляд, що у мене все добре, постоїмо, поусміхаємося, скажемо один одному, що треба якось знову пива випити разом». І я відвів очі. Йду далі і боковим зором спостерігаю за Віталіком. І відчуваю, що він робить те ж саме. Тобто дивиться прямо перед собою, а сам скоса зиркає на мене. Так і пройшли один повз одного.

– Може, просто не хотілося бачитися тоді? Я теж ось цих незапланованих зустрічей не люблю.

– Аякже. І я так собі потім сказав. А насправді думка була іншою. Думав: от що я йому скажу? Працюю, одружений, їжджу на кредитній машині за місто по вихідних. Влітку до Криму, взимку у Буковель на лижі. В Туреччину наступного року поїдемо. Приходжу додому і дивлюся реаліті-шоу по телеку. Донька в садочок ходить. І так мені тоскно й сумно стало. Ніби хтось замість мене цей стандарт намалював і продав мені його. А хіба про це ми тоді, сидячи на лавочці в парку Пушкіна, мріяли?

– А про що тоді мріяли? І що насправді поганого в тому, що ти мені зараз розповів? Може, справа лише в інтонаціях?

– А знаєш, так конкретно і не скажеш, про що мріяли. Трапляється так, що точно сформулювати не можеш, а тільки кажеш потім: воно чи ні. І коли розумієш, що не воно, то хочеш повернутися назад, туди ж, на цю ж лавочку і спробувати знову. Лише одне бажання. Лише один раз спробувати по-новому. Пройти якимось іншим шляхом. А подивишся довкола – і розумієш: ну як це все кинути? Уже пізно. Деякі речі можна було тільки один раз вирішити. І при цьому ніхто не оголошував тобі, що ось це рішення доленосне, ось тут зупинись, подумай, і все таке. І ти обріс цим побутом, дрібницями, деталями і розумієш, що чогось такого яскравого вже і не буде, тому що тієї колишньої енергії немає, і ти просто котиш цей візок далі, і ніхто крім тебе не знає, як саме він їде. І він не такий вже й поганий ззовні, і ніхто інший не знає його в таких деталях, як ти сам. І взагалі, не хочу я в цю Туреччину у відпустку. А знаєш, куди хочу?

– Куди?

– Я хотів би, щоб існувало таке місце, куди можна приїхати – і щоби навколо нікого. Якийсь будиночок у лісі чи в горах, і щоби без сусідів. Заплатив грошей, завіз туди своїх продуктів на тиждень і залишився один. І навіть телефон мобільний не ловить. Дивишся на нього і кажеш: «А як же доставка суші цілодобово?» А сам посміхаєшся і знаєш, що ніхто не подзвонить і не смикатиме тебе через якусь нісенітницю. Адже ми всі дурницями займаємося. Та ж робота, адже вона одна. І якщо її переділити на частини, то кожна окрема частина – це дурниця, а разом –

робота. Так от, я б туди приїхав, а там був би телевізор. Навіщо телевізор у такому місці? Включив би його, а на ньому жоден канал не ловиться. Дзижчить, шипить і не показує. Але, крім телевізора, є ще DVD-програвач. А в мене на дисках «Твін Пікс» записаний. І я їх із собою взяв. Колись не зміг всі серії подивитися, коли він по телеку йшов, пропускав. А це ж фільм, в якому є загадка, його треба дивитися дуже уважно, затамувавши подих, щоби все це набуло таємного сенсу. Так от, я його на дисках купив, а подивитися – не подивився. Запитай: «Чому?»

– Чому? – спитав я.

– Бо боюся, що почну дивитися, а хтось візьме та й смикне недоречно, я відволікся – і все. Розумієш, фільм такий, що шматочок випав – і картина не склалася. Загалом мені потрібен тиждень у цьому будинку, щоби подивитися його спокійно. Я сяду, відкрию пиво, включу диск, а там... А там ця музика, уяви лишень!

Я посміхнувся його одкровенню, і в цей момент почув-згадав ніжно-містичну музику з цього фільму, і подумав, що це чудова ідея. У мене самого саме є така можливість, про яку говорить Олег.

– А може, ти надто драматизуєш оце зі своїм настроєм, тобі ж тридцяти п’яти ще немає?

– Буде наступного року.

– Чуєш, Олеже, а може, вийдемо сьогодні з роботи раніше, сходимо в парк Пушкіна, поп’ємо пива?

Він спочатку здивовано, а потім, як мені здалося, навіть зі злістю стрільнув у мене поглядом.

– Не можу сьогодні. Хочу раніше повернутися додому, поспілкуватися з донькою. Та й яке пиво взимку в такий холод? У квітні або в травні підемо.

Після короткої паузи він продовжив:

– Що б я не казав, але в своїй сім’ї я щасливий. Просто іноді думаю, що зробив щось не те колись. Хочу якось вплинути на дочку вчасно, щоби вона була щасливою, реалізованою. Проте не можу збагнути, що саме треба зробити. Тому просто намагаюся робити все правильно. Дивись, яка вона в мене велика.

Він дістав з кишені мобільний телефон, поклацав клавішами і передав мені. З екрану на мене дивилася безтурботна усміхнена дитина з кучерявим русявим волоссям. Я видавив з себе посмішку, похитав головою і повернув телефон Олегу.

– Гаразд, йтиму, – сказав він. – У мене сьогодні купа роботи.

Його широка спина випливла за межі офісної кухні – і я залишився сам.

– Давно я не був у парку Пушкіна. Може, справді схо­дити? – пробурмотів собі під ніс.

Буває, що бачиш когось – і тобі здається: ось у нього все гаразд. У нього гроші, сім’я, інтерес до життя, цілі, захоплення, друзі. Усе при ньому. Однак починаєш говорити з ним – і тобі чогось не вистачає. Раптом розумієш, що це була ілюзія. Дивишся в його очі – і десь там в глибині знаходиш нудьгу. Невдоволення. Йому нудно. Ти слухаєш його – і тобі здається, що знаєш для нього відповідь. Так і хочеться сказати: «То що ж тут незрозумілого? Ти занадто глибоко занурився ось в ті свої справи, а тобі потрібно приділити більше часу ось цьому».