Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 11)
Я не тварина, що шукає гармонії з навколишнім світом. Я людина, яка цей світ створює.
Я не хочу мислити дурними кліше про кризи. Під кожен вік можна підігнати ту чи іншу кризу. Все, що трапиться з тобою в тому чи іншому віці, вже описано тим чи іншим мудрим вченим і потрапляє під обґрунтовану теорію. Можна придумати будь-які рамки для минулого.
Я заплутався і розумію, що десь припустився помилки, зійшов на інший шлях, але йду ним уже так довго, що тепер простіше вигадати собі іншу мету, ніж повертатися. Куди повертатися, якщо все більше безжиттєвих безбарвних волосинок на моїй голові? І як припинити вірити, що ця неправильна дорога веде до найкращої мети?
Я ніколи не вів щоденників. Здається, їх потрібно заповнювати день у день, поки події та деталі свіжі, як ранкова роса, поки зірвані травинки не зів’яли і не перетворилися на мертво-брудні уривки минулого.
Я спробую почати від самого початку, намалювати словами автопортрет на полотні часу.
Я ж ніколи не вів щоденників.
Спогади про моє дитинство
Мені сповнилося три роки, коли мама привела мене в дитячий садочок. Вона не запитала, що я про це думаю. Напевно, мені щось розповідали про садок, але я нічого не запам’ятав. Я озирнувся і побачив, що мами більше немає поруч. Вона непомітно пішла. А я залишився. Мені хотілося заплакати, але я не наважився. Адже не буду ж я жити тут. З оцими дітьми, які можуть брати мої іграшки. Вдома я знав, що у мене є мої власні речі. А тут усе було геть по-іншому. Я погано пам’ятаю, що робив там. Та мені не подобалося. Це я знав напевно. Чому мама тоді пішла непомітно? Навіщо? Я не любив їсти в садочку, вдома їжа набагато смачніша. Мама по телефону розповідала своїм подругам, що мені в садочку подобається. А насправді я весь день чекав, коли вона прийде і забере мене. Після полудня мій настрій поступово поліпшувався. Коли мама приходила – я одразу веселішав. Мама раділа і посміхалася мені. Ми йшли додому звичною дорогою, я підстрибував і щось розповідав. Мені було дуже добре дорогою додому. Набагато краще, ніж у садочку. І навіть краще, ніж вдома.
Аж тільки в підготовчій групі мені по-справжньому почало подобатися. Ми зверхньо ставилися до малюків з молодших груп. У мене з’явилися двоє перших друзів: Віталік і Костя. Ми з ними говорили про те, як підемо в одну і ту ж школу. І ще планували, як вирушимо далеко за місто на пошуки скарбу. Це я вигадав і запропонував. Ми навіть хотіли потренуватися у дворі садочка, але вихователька не дозволила нам викопати глибоку яму. Коли мама сказала, в якій школі мені доведеться навчатися, я довго плакав. Тому що Віталік і Костя йшли до іншої.
Я прийшов до школи і зрозумів, що мені тут подобається. Бо я не чекав маму, а йшов додому сам. Я відчував, що дорослішаю, і хотів, щоби це сталося якнайшвидше. Я дивився на себе в дзеркало, витягався вгору і уявляв, що стану колись дорослим і буду робити те, що вирішу сам. Купувати собі все, що мені хочеться, ходити в кав’ярні, коли заманеться. Я буду йти вулицею з легкою посмішкою, і нікому навіть на думку не спаде говорити про те, що мені потрібно робити, що одягати і що їсти. Я вмикав телевізор, де якийсь сучасний популярний ансамбль підстрибував із гітарами на сцені і наспівував багато разів з різною інтонацією одні й ті ж нехитрі тексти. І мені хотілося так само кривлятися і виспівувати на сцені.
Я любив учитися і думати. Не любив піднімати руку і питати вчителя. Навіщо дізнаватися відповідь, якщо хочеш подумати над нею довше? Не любив піднімати руку, щоби відповідати. Навіщо говорити всім відповідь, якщо просто зрозумів, якою вона має бути? І ще не любив, щоби на мене дивилися. Усі ці діти, які чомусь потрапили до одного класу зі мною. Я дивився на них і зітхав. Як же довго мені вчитися з ними? Я довго звикав до них усіх. Сидів за однією партою з хлопчиком, якого звали Толік. Ми скоро потоваришували. Часто за ним приходила мама, забирала зі школи і розпитувала, які оцінки він отримав за день. Нам було по дорозі, тож ми йшли додому всі разом, а Толік розповідав про свій день у школі. Він був одним із найкращих в класі. Зазвичай отримував п’ятірки, але іноді траплялися і четвірки. Ніби теж гарна оцінка, але мама Толіка завжди засмучувалася. Вона напружувалася і замовкала. Робила паузу. І від цієї паузи Толік опускав голову, його і без того пухкі губи надувалися ще більше: Толік насилу стримував сльози. А його мама починала говорити. Дуже тихо, але дуже виразно. Кожне її слово пронизувало не тільки його свідомість, а й мою. Після її слів я сам боявся й згадати про свої четвірки. Вона розповідала, навіщо і для чого ми вчимося, про те, якими ми можемо стати людьми і якими можемо не стати. Толікове обличчя викривлялося і робилося непривабливим. Великі сльозини стікали по його щоках, а мама продовжувала говорити з ним тим самим тихим голосом, який відбивався криком у моїй голові.
Деяких людей плач робить красивими, але Толік плакав негарно. У ці моменти мені хотілося відійти від нього подалі, але я стримував себе. І ще мені здавалося, що від нього починало якось по-іншому пахнути. Мені хотілося втекти від цього запаху, але я плентався поруч і думав, що добре б йому отримати завтра самі п’ятірки.
Якось на одному з уроків почалася розмова про різні національності, як всім їм добре живеться у Радянському Союзі.
– А ти хто за національністю? – спитав я в Толіка
– Єврей, – відповів він.
– А хто такі євреї і де вони живуть? – здивувався я, адже точно знав, що такої республіки в Радянському Союзі немає.
– Ми живемо тут, – відповів Толік.
Увечері я запитав у батьків:
– А хто такі євреї?
Вони перезирнулися і відповіли мені щось, але я не збагнув до кінця сенсу сказаного. Усе зводилося до того, що є ті євреї, які живуть у нашій країні, і вони хороші. А є ті, які живуть в Ізраїлі, і вони погані.
– А хто взагалі живе в Ізраїлі, ізраїльтяни? – запитав я.
– Євреї, – відповіли вони, чим остаточно мене заплутали.
Я відклав убік щоденник і витер з лоба піт. Тремтячими руками підняв чашку і відпив з неї остиглий чай. Шматочок заварки застряг в зубах, я дістав його язиком і проковтнув. Сидів, втупившись у щоденник, намагаючись привести думки до пуття. Отже, у мене був друг Толік в школі, і він зараз живе в Ізраїлі. Я не бачив його багато років, але зараз згадав і Толіка, і його маму, і шкільну парту, за якою ми сиділи. І все з’явилося в таких деталях, що зробилося моторошно. Ніби ти випадково відкрив стару шафу з непотрібним мотлохом, а звідти випали на підлогу речі, про існування яких ти забув і не збирався згадувати, і знову стали частиною твого життя.
Але ж я не писав цього? Я ніколи не вів щоденників.
Щоденник. Дитинство
Ми досягли передпідліткового віку. Ситуація в країні все гіршала, почалися розмови, що в усьому винні євреї. Мій однокласник Вітька обзивав Толіка жидом. Хоч ми вже й не були з Толіком такі дружні, як раніше, але мені було його дуже шкода. Тому що він так само, як і тоді в першому класі, надував губи, опускав голову і йшов геть.
Потім я дізнався, що Толік і його батьки їдуть до Ізраїлю. Я не міг зрозуміти, як можна виїхати зі своєї країни до тих євреїв, які були набагато гіршими за наших.
З іншого боку, я не хотів більше чути слова «жид» від Вітька і не хотів, щоби від Толіка противно пахло і щоби він так надував губи. Одного дня він не прийшов до школи – і мені стало сумно. Тому що Вітька нікуди не збирався виїжджати, а я б із задоволенням позбувся їх обох.
А через багато років мені розповіли, що Толік втратив руку на війні. Він служив на кордоні з Південним Ліваном, і під час військових дій бомба розірвалася поруч із ним. Руку довелося ампутувати.
Мені показали цю фотографію. Кучерявий темно-рудий Толік, його чорнява з великими очима і трохи несиметричним обличчям дружина, їхній маленький синочок трьох-чотирьох років. Толік тримає її за руку. Другої руки немає, рукав темно-зеленої сорочки заправлено в штани. Хлопчаку кортить кудись втекти, в його позі – готовність кинутися геть від нудного позування фотографу. Дивно: те ж обличчя. Зустрів би – упізнав без вагань. Майже те саме. Нічого не змінилося, крім очей. Я уявив собі, як Вітька кричить Толіку зараз: «Жидяра!» А в цих очах було стільки впевненості, стільки дорослості, що не лишалося жодних сумнівів: він вийшов би з цієї сутички переможцем. Що б він зробив? Замахнувся б своєю єдиною рукою, вклавши в удар всю силу, щоби вистачило цього одного удару? Або просто посміхнувся б і знизав плечима? Я не знаю, але раптом чітко зрозумів, що ця людина на фотографії, з якою я сидів колись за однією партою, тепер цілковито інша. Те ж обличчя, ті ж пухкі губи, ті ж кучері, але чогось не вистачало. Може, мами? Можливо, мами, яка схвально киває головою і промовляє своїм впевненим тихим голосом: «Так, Толю, все правильно. Усе правильно. А ця рука? Облиш, це лише рука. Головне, що голова на плечах. Коли голова на плечах, однією рукою зробиш більше, ніж хтось двома. Зробиш більше».
Напевно, він одружився зовсім молодим. У нього вже є синочок. Маленьке продовження всього.
Я закрив щоденник і поклав його на стіл. Помацав свої пальці. Здається, я не сплю. Тоді у чому ж річ? Так, потрібно мислити раціонально. Я винаймаю квартиру в старому будинку, живу тут менше тижня і під старими дошками паркету знаходжу згорток. У ньому загорнуто щоденник – зошит із написаним від руки текстом. Вочевидь, щоденник мав би належати господарю квартири або комусь, хто жив тут до нього. Я вирішую заглянути в чужу історію життя, аж раптом читаю про самого себе. Що це означає?