Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 12)

Перше і найпростіше пояснення – я зараз сплю. Звісно, у мене ніколи не було таких снів, але що з того? Тоді все просто. Я прокинусь – і ніякого щоденника не буде. Просто уві сні мозок покопирсався у своїх далеких закуточках, дістав спогади мого дитинства, записав у такій химерній формі і видав їх мені.

Дивно, я щипаю себе, відчуваю біль, але не про­кидаюся.

Що іще? Якщо я не сплю, то це означає, що це я сам написав цей щоденник. Його ж і викладено у формі спогадів. Певно, мені було погано, я сів і написав про себе. Адже мені було погано? Не те слово. Не думаю, що може бути жахливіше. Я міг збожеволіти. Або просто впасти в такий стан, про який зараз не пам’ятаю. Кажуть, мозок має внутрішні механізми захисту і допомагає все найгірше забути або пофарбувати якимись іншими фарбами, уявити все під барвистішим й привабливішим поглядом. Тоді це провал у пам’яті. А може, я записався на якісь сеанси до лікаря, він мене ввів у стан гіпнозу, і я записав усе це? А що як це такий новітній метод психотерапії, коли в тебе стирають щось із пам’яті, а потім ти можеш прочитати про події, ніби зі сторони?

Що ще? Інших ідей не виникало.

Я ліг на диван і задумався. Зараз заплющу очі, заспо­коюся і подихаю глибоко. Ми лякаємося невідання. А чого тут боятися? Це всього лише зошит із літерами. Швидше за все, я потім відкрию очі – і він зникне. Я заспокоївся і якось одразу непомітно для себе провалився в сон.

Вранці я виявив, що лежу, накритий пледом, на дивані. Сонячні промені холодного морозного ранку розтікалися світлими плямами по паркету. Я висунув руку з-під пледа і миттю сховав її назад, загорнувшись до підборіддя. Вилазити зі свого теплого притулку категорично не хотілося.

Мобільний телефон задеренчав вібродзвінком на столі, і я, намагаючись зберегти тепло, кутаючись у плед, дрібними кроками підбіг до стола.

– Привіт, Андрію! – бадьоро увірвався в моє вухо голос шефа. – Ти вже на роботі?

– Ось-ось буду, – збрехав я, щосили намагаючись, щоби голос не здавався сонним.

– Через сорок хвилин у нас зустріч із власниками, матеріали готові?

– Так, – відповів я, перетворюючи обличчя на гримасу і вимовляючи беззвучно губами нецензурну лайку.

– Тоді зустрічаємося там. Бувай, – він поклав слухавку.

Я зиркнув на годинник, який показував, що робочий день триває вже двадцять одну хвилину, видавив з себе крізь зуби стогін відчаю і кинувся до ванної.

Вісім хвилин. Стільки часу потрібно, щоби поголитися, умитися і одягнутися, вибігаючи на вулицю і натягуючи на себе зимову куртку.

Сорок шість, сорок п’ять, сорок чотири... Далі я перескакую через сходинки, палко сподіваючись на те, що сьогодні потраплю на роботу швидко. Дев’ять, сім, п’ять... А що зі щоденником? Він був на столі? Намагаюся відновити картину в пам’яті, але не можу. Немає часу на те, щоби вертатися. Я з силою розчахую двері під’їзду, добігаю до машини, кидаю на заднє сидіння портфель і рушаю на холодному двигуні, погойдуючись взад-вперед у такт смикання автомобіля.

Уже дорогою набираю по черзі співробітників, розповідаючи, які документи і таблиці роздрукувати, кляну їх за нерозуміння і хвацько проїжджаю світлофори, що перемикаються з жовтого на червоне світло.

Рівно о десятій ранку з папкою паперів вбігаю в приймальню власників та переводжу подих.

– Шефи зараз зайняті, присядьте, – млосним голосом вимовляє худюща довгонога секретарка, неспішно клацаючи по клавіатурі довгими нігтями з хитромудрим синьо-жовтим візерунком.

Слідом за мною заходить директор – і вона повторює ці ж слова тим самим голосом та з тою ж інтонацією.

Нарада минула як завжди. Власники хотіли всього й одразу, ми обіцяли половину і частинами.

Усі мої матеріали виявилися нікому не потрібними, тому що деталі їх не цікавили.

– Щось ти виглядаєш втомленим, – сказав мені директор, коли ми виходили з кабінету.

– Зима, спати хочеться, – зітхнув я.

Він поплескав мене долонею по спині, і ми розійшлися.

Я сидів на робочому місці і рахував хвилини. Швидше б закінчився цей день, щоби поїхати і подивитися, чи на місці щоденник. Я совався на стільці, намагався зайняти себе роботою, пив каву і дивився у вікно.

Зрештою не витримав і подзвонив шефу.

– Володимире Івановичу, це Андрій, щось відчуваю себе не дуже, можна поїду додому?

– Давай, лікуйся, – байдуже дозволив шеф.

Я радісно відкинувся у кріслі, потім кілька разів кашлянув, витримав паузу і почав збиратися додому.

– Прихворів, здається, – сказав я вголос всім і нікому одночасно.

Кілька людей відірвалися від своїх моніторів і, удаючи співчуття, покивали головами. Їхні вирази обличчя видавали, що кілька днів моєї відсутності їх аж ніяк не засмутять. Я махнув їм на прощання рукою і вийшов із кабінету.

Їхав додому і згадував свій ранок. Ось я встаю, не прокинувшись як слід, біжу до телефону, розмовляю з директором, біжу до ванної. Невже стіл був порожнім, і щоденника там не було?

Здається, справді так, але мені раптом зробилося сумно від того, що моя версія зі сном може справдитися.

Я доїхав додому, відчинив двері і, скинувши абияк з ніг черевики, увірвався до кімнати.

На середині стола акуратно лежав він. Я підійшов і провів по шорсткій поверхні пальцями. Це був не сон. І те, що ця версія не справдилася, мене надзвичайно потішило. Я повернувся в передпокій, зняв куртку й светр, знов пішов до кімнати, взяв щоденник до рук, влаштувався зручніше в кріслі і почав читати.

Щоденник. Школа

Сьогодні тринадцяте квітня. Мій день народження. Уже шістнадцятий. Мені вже шістнадцять! Я відчуваю себе таким дорослим, як ніколи раніше. Відпрацьовую перед дзеркалом рух рукою. Я невимушено зайду в клас, зніму з себе темні окуляри, піднімаючи їх цим самим рухом рукою трохи над головою, і скажу: «Хай!» Усім своїм виглядом я демонструватиму власну байдужість до свого дня народження. Хтось із дівчат радісно заверещить тонким голосом і заплеще в долоні. До неї приєднаються інші. Потім дівчата будуть підходити до мене, говорити щось і цілувати в щоку, обвивати своїми тонкими руками мою шию, притискатися до мене, обволікати своїми запахами. А хлопці казатимуть щось на зразок: «Гей, старий, ну ти молоток! Ну, давай, продовжуй у тому ж дусі, ти класний хлопець. Усього тобі!»

Головне, не перехвилюватися. Бо тоді я стоятиму, як бовван з дурною посмішкою, кліпати очима і мовчати, не в змозі видобути із себе хоч слово. Чортова сором’язливість іноді могла наскочити геть невчасно. І тоді я відчував би себе справжнім бовдуром.

– Гей, старий, – говорив я собі в дзеркало. – Come on! Сьогодні твій день.

Єдине, що заважало, – цей дурнуватий прищик на носі. Спершу він здавався зовсім маленьким, але, схоже, починав збільшуватися в розмірах.

– Ннні! – крикнув я своєму відображенню в дзерка­лі. – Тільки не сьогодні, от лайно, тільки не сьогодні!

Я наблизив обличчя до дзеркала, аби розгледіти прищик, і почав тиснути коло нього пальцями. Коли я їх прибрав, навколо прища утворився яскраво-червоне коло. Я мав геть безглуздий вигляд. Що ж робити, може, зараз минеться? Я запанікував. Пішов у ванну, вмився холодною водою. Витерся рушником і походив деякий час із кутка в куток, намагаючись не глянути в дзеркало. Зараз підніму очі – а це почервоніння зійшло. Залишився маленький прищик та й годі. Замажу трошки – і ніхто не помітить. Ну, давай. Я підвів погляд на дзеркало – і ледь не розбив його кулаком. Це огидно! Ніс зробився весь яскраво-червоним. Я уявив собі, як знімаю окуляри і роблю цей красивий відпрацьований жест рукою. А з цим червоним носом це буде схоже на клоунаду.

– Ннні!

Притьма кинувся до кімнати батьків, схопив мамин тональний крем в тюбику. Видавив на палець чималу кількість і натер ним ніс. Я уявляв собі, що зараз крем зіллється з моєю шкірою так, як це відбувається у жінок. І ніхто навіть не зрозуміє, що мій ніс чимось замазаний. Крему було забагато, я почав знімати з носа зайвий у долоню і побіг у ванну, щоби позбутися його. Жирний крем відчайдушно не хотів змиватися з рук і розприскувався на раковині коричневими плямами. Абияк розправившись із ним, я знову побіг до дзеркала і заходився втирати в шкіру той крем, що залишався на носі.

Наслідки виявилися жахливими. На моєму носі красувався шматок тиньку, який стягував шкіру і виглядав чужорідним утворенням на обличчі.

Зиркнув на годинник, тихенько заскімлив. Часу більше не лишалось. Треба бігти до школи. «Напевно, всотається у шкіру дорогою», – заспокоїв себе, підхопив рюкзак і кинувся до дверей.

Я піднімався сходами до свого класу, намагаючись відновити дихання і повернути собі розслаблений впевнений вигляд. Та від швидкої ходи лоб вкрився потом, ноги напружилися, і відчував я себе не на висоті. Усе ж натягнув окуляри, діставшись свого поверху, і намагався рухатися шкільним коридором як господар життя. Коридор був майже порожнім: усі, хто ще лишався, поспішали до своїх класних кімнат.

Різким рухом увійшов у клас, натягнув на обличчя посмішку і зняв окуляри. В аудиторії вже був наш викладач фізики Семен Петрович. Він махнув мені рукою і сердито мовив:

– Давай швидше, Андрію, ми вже починаємо урок!

Я неквапливою ходою з високо піднятою головою рушив до свого місця, сів і обвів поворотом голови частину класу, очікуючи побачити якісь вітальні знаки. Проте всі лише тупилися в підручники і не звертали на мене жодної уваги. Настрій украй зіпсувався. Я дістав свій підручник і так само вперся в нього очима. У вухах гуло обурення. Микола, що сидів позаду, потеребив мене за плече. Я обернувся, він простягнув мені записку. Я запитально звів брови, а він вказав великим пальцем назад, на Кіру, красиву шатенку з блакитними очима.