Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 13)

Нарешті хоч хтось згадав про мій день народження! Я розгорнув записку перед собою і прочитав: «Андрію, у тебе на носі якийсь бруд, витри».

Мені захотілося втекти з класу від відчаю. Такого жахливого шістнадцятиріччя я не міг навіть уявити.

Раптом звідкись здалеку долинуло моє прізвище. Я здригнувся. Семен Петрович запитально подивився на мене і суворо повторив:

– Гулевич, до дошки! І годі свої записки передавати! Ти на уроці.

Я понуро поплентався відповідати. Цей вочевидь був не мій день. Попри те що з фізики я завжди отримував хороші оцінки, до сьогоднішньої теми я не готувався. Так, прочитав її вчора разочок – і все. Голова була зайнята думками про день народження, тому прочитані слова не затрималися в пам’яті.

Ця двійка добила мене остаточно.

Хотілося вити від несправедливості. Хвилин десять після своєї ганьби я сидів нерухомо, а потім вийшов з класу і поплентався в туалет відмивати обличчя ніс від крему. Це коштувало хвилин п’ятнадцять втраченого часу і забрудненої сорочки. В результаті на моєму обличчі красувався червоний, розпухлий ніс з яскравим прищем. Я був у відчаї.

Я відклав убік щоденник і посміхнувся. Зараз описані переживання здавалися просто кумедними. І все ж я відчув усю ту глибину розчарування. Мені так важливо було виглядати крутим, вільним і дорослим, а в такі моменти підтримка з боку зовнішніх обставин вкрай необхідна.

Я подивився на щоденник, підійшов із ним до дзеркала і сказав собі:

– Або у мене провали в пам’яті, або я збожеволів. Який варіант кращий?

Звісно, можна було читати щоденник далі, але що б це змінило? Звідки він? Коли я написав його і навіщо? Що мені робити з ним далі?

Я набрав ріелтора Костю:

– Привіт!

– Доброго дня.

– Костю, в мене тут питання до господаря квартири.

– Вибачте, Андрію, але він недосяжний.

– Так, я пам’ятаю, він поїхав кудись за кордон, проте, можливо, можна йому написати електронною поштою чи поговорити «скайпом»?

– Увесь зв’язок тут іде через його племінника, можете сказати мені, а я йому перекажу питання.

– Костю, мені треба самому з ним поговорити.

На іншому кінці телефонної розмови зависло мовчання. У ледь чутному диханні Кості я відчував невпевненість. Та згодом він таки обізвався:

– Взагалі-то він не хотів ні про що говорити, так ми домовлялися. Але я спитаю.

За двадцять хвилин, коли я стояв із чашкою гарячого чаю та дивився на сніг, що тихо падав за вікном, Костя подзвонив.

– Записуйте номер, – сказав він.

Я переписав названі ним цифри, подякував, постояв з хвилину, формулюючи питання, та набрав записаний номер.

– Алло, – несподівано я почув чоловічий голос, що мав би належати літній людині. – Слухаю!

– Пане Олексію?

– Так!

– Це Андрій, який винаймає вашу квартиру.

– Так! – він, здається, не налаштований багато говорити чи щось запитувати.

– У мене є питання до вас.

– Так!

Вочевидь, слово «так» є для нього вирішенням більшості життєвих ситуацій.

– Скажіть, будь ласка, пане Олексію, хто жив у квартирі до мене?

– Мій дядько.

– Хіба він не здавав її комусь?

– Ні, він прожив у ній понад тридцять років.

– А потім поїхав за кордон?

На тому кінці залягла пауза, потім мій співрозмовник зітхнув та знехочу признався:

– На жаль, ні. Насправді, він і помер у ній. Просто не хотіли про це казати потенційним орендарям, щоби не лякати. Люди, знаєте, придумують усяке...

– Як помер? – здивовано вимовив я. – Від чого?

– Від старості, – спокійно відповів мені співрозмов­ник. – Усі рано чи пізно помирають. А йому вісімдесят дев’ять було.

– Співчуваю.

– Та нічого. Так сталося, що дітей і дружину він пережив. Тому з нащадків залишився лише я. Так сталося. Одначе я в ту квартиру заходити не можу. Мені потрібно було її здати абияк, та й годі.

– Скажіть, будь ласка, ви тут давно були?

– Після смерті дядька можна сказати, що й не був. Зайшов на хвилину. Потім домовився телефоном із жінками-прибиральницями та з ріелтором зустрівся. А чого ви так багато розпитуєте?

– Розумієте, я знайшов одну річ.

– Цінну.

– Ні. Напевно, ні. Це зошит із описом життя людини. Ніби як щоденник.

– І через те мені дзвоните? Як бажаєте, то прочитайте й викиньте. Не думаю, що дядькову біографію хтось захоче екранізувати.

– Мені б хотілося знайти людину, яка залишила його тут.

– Нащо це вам? – уже сердито вимовив голос у слу­хавку. – Утім, в будь-якому разі я нічого про жоден зошит не знаю! У вас є якісь серйозніші запитання?

– Ні, лише це, – відповів я.

– То вважайте, що це мій дядько залишив свій щоденник. Він один там жив, наскільки мені відомо. Хоча ми майже не спілкувалися, тож не знаю напевно. Живіть собі, молодий чоловіче, кладіть вчасно гроші на картку. І все! Я вас не турбую, а ви мене. До побачення!

За інерцією я збирався відповісти: «До побачення», – проте він уже відімкнувся, залишивши мене в тому ж спантеличенні. Я перебрав у голові інші способи дізнатися про автора щоденника, одначе нічого слушного на думку не спадало.

Що й казати, склалася справді дивна ситуація. Ко­лись та­то казав мені: «У незвичайній ситуації не ро­би як зазвичай». І що ж робити мені в цій ситуації? Напевно, мені потрібна порада від незвичайної людини. Найнезвичайнішої з усіх, кого я знав.

Юрко

У дитинстві він був плаксивою і хворобливою дитиною. А його мати завжди вважала, що це зла доля. І все, що мати може зробити для своєї дитини, – постаратися відгородити від можливих проблем і хвороб. Вона народила сина без батька і сприймала його як тяжкий хрест, який їй належить нести все життя. Варто було йому кашлянути – вона брала лікарняний, замотувала його в теплі ковдри і напувала гарячим чаєм. Юрко рідко ходив у дитячий садок, не гуляв з друзями у дворі, не рився в землі, вишукуючи жуків, мурах та черв’яків. З часом він настільки звик до думки про свої хвороби, що цей стан зробився для нього звичним. «Знову захворів», – казав він таким тоном, ніби щойно поїв чи повернувся з вулиці. Йому не бувало нудно одному, адже за вікном тривало інше життя, яке змінювалося щодня і яке він міг спостерігати, стоячи біля вікна. Він вдивлявся в далекі обличчя людей, у їхні рухи та одяг, спостерігав, як погойдують гілками дерева і як накрапає дощ. Відчував себе творцем, який не бере участі в тому житті за вікном, який невідомий там, але стежить своїм пильним поглядом за всім, що відбувається. Він водив кінчиком мізинця по склу, повторюючи лінії і вигини навколишнього життя.

А потім в якийсь момент, уже навчаючись у школі, почав малювати. Одного разу взяв олівець і великий аркуш паперу і намалював стару горобину, яка росла на вулиці.

Коли мама побачила малюнок – була приголомшена. Адже вона проходила біля цього дерева щодня, а тепер здавалося, що воно виросло в їхньому будинку. Малюнок був сповнений разючих деталей: тіні, подряпини на стовбурі, сухий скорчений лист, слід від краплин вологи. Дерево виглядало, як чорно-біла фотографія. Мама дивилася і стискала губи. Щось у ній протестувало проти цього малюнка. Вона ніколи не вміла малювати і не любила людей, які роблять не щось відчутне й конкретне, а вигадують «нікому не потрібні нікчемні речі».

«Картини були потрібні, доки не винайшли фото­апарат», – раніше знизувала вона плечима. Аж раптом її власний син може виявитися «одним із тих». Вона сховала малюнок і не показувала його нікому. Так тривало приблизно півроку. Їхнє життя котилося без поспіху. Здавалося, Юрко охолов до малювання, у школі також ніхто не відзначав його здібностей. Та якось він знову захворів і залишився вдома. Тоді вона вже могла залишати його одного, знаючи, що нічого страшного не станеться.

Коли вона повернулася – помітила в кутку згорнутий аркуш ватману. Її син спав на ліжку, тримаючи в пальцях простий олівець.

Вона розгорнула аркуш. Звідти на неї дивився чорний ворон. Він летів, розкинувши в сторони свої напружено-розслаблені (так, саме такі!) сильні крила. Птах витягнувся в струну, ліг на повітря і повернув голову упівоберта, впираючись своїм блискучим поглядом у неї, у Юркову маму. Віконна рама і навіть, здавалося, повітря на вулиці були зображені настільки виразно і об’ємно, що вона буквально відчула себе частиною цієї картини і здригнулася, похитнулась, шукаючи опору під ногами. Її син також занепокоївся уві сні, розплющив очі, покліпав повіками і різко сів на ліжку. Він, зморщуючи, спостерігав за маминими переживаннями, відстежуючи їх зміни на її обличчі.

Вона підійшла до нього і обняла за плечі:

– Як ти намалював це? – запитала вона.

– Я просто дивився у вікно, а він... – Юрко кивнув у бік ворона, – пролітав повз. Повернувся і подивився на мене. Я точно знаю, що він подивився на мене, бо я бачив своє відображення в його оці.