Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 14)

Мама придивилася до малюнка і спробувала побачити в блискучому опуклому оці ворона свого сина.

– Замаленьке, – продовжив він. – Так не побачиш. Потрібно дуже сильно збільшити. Я й сам зараз вже не побачу, просто пам’ятаю, що малював себе в його оці.

Мама повела Юрка в художню школу. Вона дочекалася, коли урок закінчиться, вибіжать, штовхаючи одне одно­го, діти, за руку завела сина в кімнату і підвела до викладача.

Бородань-учитель був із ними дуже привітний. Він уважно та довго роздивлявся малюнок, здивовано пере­водив погляд на сина з матір’ю і, врешті-решт, спромігся лише на одне слово: «Приголомшливо».

Трохи подумав, а потім запитав, нахиляючись до хлопчика:

– Це ти малював?

Юрко завмер і схилив голову вниз і кудись убік, через що цей жест вийшов чимось середнім між «так» і «ні».

– Нам потрібно попрацювати удвох, – сказав учитель і попросив маму вийти.

Вона стояла в коридорі хвилин двадцять, потім з’явилися її син з учителем-бороданем.

– Ну все, бувай, – привітно помахав хлопцеві рукою вчитель, потім нахилився до матері, передав їй згорнутий і стягнутий гумкою аркуш паперу і тихенько прошепотів на вухо. – То був не його малюнок.

Вона здригнулася, кивнула, схопила протягнутий згорток, взяла сина за руку, і вони попрямували на вули­цю. Пройшли мовчки квартал, зайшли в скверик і сіли на лавочку.

Мама мовчки акуратно розгорнула папір і побачила намальоване яблуко. Це був звичайний дитячий малюнок. Старанний, але трохи нерівний. Просто малюнок дитини, яка малює посередньо.

– Я не хочу займатися з ним, – сказав син тихо.

– Ти спеціально намалював так? – запитала мама.

– Ні, я старався, просто я не можу це робити завжди. Іноді в мене виходить, іноді ні, але тільки я можу відчути, коли це вийде.

Вони посиділи ще трохи і пішли.

– То й добре. Художник – це вигадка, дурість. Це так. Мені дуже сподобалися твої малюнки, але що з них толку? Ти ж бачиш.

Минули роки. Заледве переводячись із класу в клас, здаючи іспити на мінімально можливі бали, пропускаючи половину всіх уроків через хвороби, Юрко якось зумів закінчити школу.

Мама вирішила, що майбутнє – за технологіями, і з комп’ютером йому буде цікаво. Тому, зав’язнувши в борги, придбала найновішу модель комп’ютера, і записала його на курси. Юрко неохоче відходив їх, де переважно нудьгував і мало що вивчив. Комп’ютер припадав пилом, ні разу не ввімкнутий.

Час йшов, а він більше ніде не вчився і не працював, продовжуючи витрачати майже увесь свій час за роз­думами й спостереженням життя за вікном. Мати ж працювала на кількох роботах, щоби прогодувати їхню невеличку сім’ю.

Одного разу, прибираючи квартиру, вона виявила біля вікна краплину засохлої фарби. Провела по плямі вказівним пальцем і подивилася на нього. Сухий мазок залишився на пальці – тож фарба була досить свіжою.

В кімнаті Юрка стояла шафа, до якої мати не зазирала вже кілька років: вони поважали особистий простір одне одного. Однак зараз її охопила шалена цікавість, якої жінка не відчувала вже давно.

– Сходи, будь ласка, в магазин, – попросила вона сина.

Щойно зачинилися двері, мати кинулась до шафи. Серце прискорено колотилося в передчутті відкриття чужої таємниці. Ось одяг, що увібрав синів запах. Вона гарячково скидала на підлогу футболки з верхньої полиці і нарешті намацала згорнуті полотна. Десятки полотен. Тремтячими руками розгорнула їх і стала перебирати, зустрічаючи один той самий повторюваний сюжет. Жіночі потилиці. Довгасті й круглі, з довгим і з коротким волоссям. Голови, розвернуті на чверть оберту назад, так, що можна побачити невелику частину обличчя, і голови, що дивляться рівно в протилежну від тебе сторону, не відкриваючи обличчя ні на дещицю.

Жіночі голови, плечі, волосся. Дивні картини, написані яскравими фарбами. Картини, що своєю реалістичністю нагадують того ворона з його дитинства. У них ніби застиг рух, і мати відчувала напруження й страх, уявляючи, як одна з жінок з картини зараз озирнеться, і їхні очі зустрінуться.

Вона повільно перебирала полотна, дивуючись такій кількості різних жінок. Раптом її погляд зупинився на одній із них. Хоч тіла жінки на картині зображено не було, лише потилиця, вона зрозуміла, що ця жінка лежить. Лежить ницьма. Щось тривожно закололо під серцем. «Вона мертва», – прошепотіла Юркова мати. Мертва. Молода гарна мертва жінка, намальована її сином.

Мати почула кроки в коридорі, але встигла лише згребти картини докупи, коли її син зайшов до кімнати.

Вона чекала його гніву, а натомість побачила збен­теженість і страх, ніби він у чомусь винуватий. Дістала саме той портрет-потилицю і розгорнула.

Біль позначився на обличчі Юри, він закрив його руками.

– Хто вона? Хто вона?! – Питала мати.

– Вона померла.

– Так, я знаю, я бачу, але хто вона?

Він мовчав, а щоками стікали сльози.

– Я так її любив...

Я подумав, що він – найдивніша людина з усіх, кого я коли-небудь знав. Дивний і незвичайний. Його мама знала мою, іноді ми всією сім’єю приходили до них у гості. Юрій, людина, що живе в якомусь іншому світі, зацікавив мене. Він зазвичай сидів, відчужено втупившись у якусь точку, але в той момент, коли включався в розмову, дивував своїми глибокими і точними коментарями, а також увагою до деталей. Він ніби вивертав ситуацію навиворіт і пропонував поглянути на неї інакше. Це здавалося настільки ж переконливим, наскільки дивовижним, що ти, якщо й не змінював свою думку кардинально, то принаймні бачив її більш ясно. Утім, так було не завжди. Часом він впадав у таку глибоку депресію, що цілковито байдужів до людей навколо та їхніх надуманих проблем. Тоді ми сиділи в їхній вітальні за круглим столом і пили чай без Юрка.

– Юрочка пише, – казала його мама.

Його художній талант досягав піка вираження саме в ці моменти найглибших депресій. Такою була плата за творчість.

– Юру запрошують на виставку до Франції, а він не хоче чути про це, – зітхала вона.

Він став відомим й дорогим художником в один момент. Його мама потайки показала кілька картин відомому колекціонеру з Голландії. Той захопився, і цього виявилося достатньо, щоби зробити життя Юрка та його матері безбідним. Колекціонер-голландець організував кілька виставок в Амстердамі та Римі і добряче заробляв на картинах Юрія, не залишаючи, втім, ображеною і родину художника. Хоч Юрія гроші не дуже-то й цікавили, але його мама казала час від часу: «Люди, у яких немає грошей, часто говорять, що щастя за гроші не купиш. Люди, у яких гроші є, говорять те ж саме. Одначе вони все ж купують те, що принесло б радість і щастя тим, у кого грошей немає. Щоправда, це ніяк не впливає на їхню думку». І хоча ці слова не стосувалися її сина, популярність за кордоном перетворилася на шанування в колі мистецтвознавців і колекціонерів на батьківщині. Вже й доморощені олігархи вважали за необхідне доповнити свої колекції його картинами. Юрко кривився і втомлювався від суєти комерційної сторони мистецтва, роблячи це лише заради матері та після її довгих умовлянь.

Серед усіх моїх знайомих не знайдеться більшого дивака. А якщо так, то він міг би внести промінь розуміння в ту ситуацію, з якою я зіштовхнувся.

Натиснувши кнопку дзвінка, я почув човгання за две­рима. Не був тут уже кілька років, але коли Юрко відчинив двері, мені здалося, що минулого тижня ми разом пили чай. Він не посміхнувся і не сказав нічого, просто кивнув, запрошуючи мене увійти.

Я пройшов у квартиру і почав роззуватися, але він жестом зупинив мене і сказав:

– Ти що, забув? Не треба роззуватися. Мама казала, що ти прийдеш.

Ми пройшлися довгим коридором і звернули в його кімнату. Це була майстерня, в якій панував цілковитий хаос. Скинуті в купу картини, якісь металеві ланцюги, старі вази, книжки, розірвані клапті паперу. І картини на стінах. Майже всі – жіночі потилиці, волосся, шиї і плечі. Живі. Стоять, сидять, усміхнені, розслаблені, квапливі, задумливі. Ми звикли заглядати в обличчя і очі, щоби відшукати там стан людини. Та ці картини передавали сутність і без них.

Юрій підняв купу мотлоху з одного зі стільців, озирнувся у пошуках місця для нього, не знайшов, поклав собі під ноги і жестом запропонував мені сісти на звільнене місце.

– Горілку будеш пити? – запитав він.

– Горілку? – здивувався я. – Знаєш, ця квартира більше асоціюється в мене з міцним гарячим чаєм. А хіба ти п’єш?

– Іноді. Коли хочеться виспатися. Випиваю сто грамів, а потім сплю, як немовля. Прокидаюся відпочилим.

– То давай – по п’ятдесят грамів.

Він озирнувся навкруги і витягнув з-за купи картин почату пляшку, збовтав рідину і промовив:

– Якраз по сто грамів і вийде. По п’ятдесят і ще раз по п’ятдесят. А потім мама прийде, заварить міцного чаю.

Юрко повернувся зі склянками і нарізаними на тарілці ковбасою та сиром, розлив половину горілки, що лишалася в пляшці.

– Ну, давай за зустріч, – без емоцій в голосі вимовив він.

Склянки глухо вдарились одна об одну, а рідина, опалюючи стравохід, потекла до шлунку, змушуючи його стискатися в легких судомах. Я скривився, взяв шматок сиру, поклав на нього ковбасу, накрив її зверху другим шматком сиру і закусив таким бутербродом. Приємне тепло розливалося по тілу.

– Що ти хотів запитати? – наче здалеку почув його голос.

Я мовчав, збираючись з думками, а він продовжив: