Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 16)

– Колись заходь до мене, – сказав я Юрковій спині, яка жодним чином не зреагувала на мої слова. – Я зараз на Гоголівській живу. Тридцять другий будинок. П’ята квартира.

Вийшовши від Юрка, я відчув, що аж ніяк не наблизився до розгадки щоденника. Та хай там як, цей візит виявився для мене важливим. Хоча ситуація не прояснилася, однак вона набула нових барв. Позаяк я сам не прагнув поспішати з цим щоденником, хотів подумати і розібратися в собі. Я жив день за днем за інерцією, а тепер, можливо, зверну на інший шлях і вирушу назустріч сонцю. І хай кричать позаду: «Ти куди? Іди разом із нами!» Я лише махну їм рукою на прощання.

Адже я так хочу пробачити самого себе. Роблю вигляд, що пробачив, але тугий клубок підбирається до горла.

Що буде написано про це в щоденнику? Про те, що поранило мене і, здається, шкода, що не вбило. Чи це буде просто розповідь без відповідей, яка, як і сьогоднішня зустріч із Юрком, дасть інформацію для роздумів замість вирішення?

Ідучи вулицею, я набрав маму.

– Так, Андрійку, алло! – почулося в слухавці.

– Мамо! – розпочав я, оминаючи передмову, – чи не бувало такого, щоби я втрачав пам’ять?

Мама важко дихала, намагаючись збагнути сенс моїх слів.

– Ні, не знаю, – відповіла вона нарешті. – Чому ти питаєш?

– Знайшов одну річ свою, та ніяк не можу згадати, звідки вона в мене.

– А що то за річ? – поцікавилася мама.

– Нічого особливого, – швидко відповів я. – Просто мої записи.

– Ти, напевно, пам’ятаєш, був період, коли ми майже не спілкувалися. Ти говорив кілька слів – і все.

– Напевно. Здається, це було не зі мною.

– Може, заїдеш на вечерю?

– Та ні, іншим разом, я вже додому.

Та повертатися не хотілося. До будинку, який дивився на мене сусідськими очима, ніби оцінював. У квартиру, недбало завішану моїми речами. Пункт нічлігу, де я міг на деякий час сховатися від інших.

– Хочу поїсти в приємному місці, – сказав я вголос, кивнув сам собі і поїхав на пізню вечерю.

Мені кортіло почитати щоденник, який увесь час був зі мною, тому я обирав заклад із гарним освітленням.

Власники ресторанів, залишаючи багато світла в залі, ризикують прогоріти. Півтемрява дає можливість знизити гостроту зору, а отже – розслабитися. Вона приховує вади і недоліки, робить людей привабливішими. Вони проведуть свій вечір краще, можливо, закінчать його в обіймах і поцілунках. І повернуться сюди ще.

Мій сьогоднішній ресторан Annabelle викликав довіру радше завдяки чудовій кухні, а не романтичній атмосфері. Зітхнувши у відповідь на невиправдано високі ціни в яскраво освітленому меню і замовивши салат з теплою качиною печінкою, я дістав свій щоденник.

Щоденник. Університет

Вчитися було легко і безтурботно. Після напруженого шкільного ритму прийшов розслаблений режим уні­верситету. Дозволялося пропускати лекції та семінарські заняття, важливим було лише те, як ти впораєшся з іспитом. А часу лишалася сила-силенна, і з подивом спостерігав за вічним поспіхом і незадоволенням до­рослих людей. Невже і я таким зроблюся? Здавалося, що життя прекрасне, а далі все буде тільки краще. Я хотів стати істориком, і, можливо, став би ним, незважаючи на всю непопулярність професії в середині дев’яностих у розпал економічної кризи.

Усе змінив один випадок. У той ніби звичайний вихідний день я зустрів свого вчителя історії, який поряд із ринком торгував сигаретами на тротуарі. Я йшов купувати овочі – і раптом його побачив. Його очі закривали вели­кі темні окуляри, але сумнівів у тому, що це мій улюблений учитель, не лишалося. «Доброго дня, Михайле Івановичу», – застигло на моїх губах. Він поспішно відвернувся, ледь поглянувши на мене, і втупився в асфальт. А мене охопив палючий сором від того, що мій учитель замість того, щоби порпатися в архівах, читати і аналізувати історичні джерела, повинен стояти біля метро і заробляти собі надбавку до мізерної зарплатні. Я хотів би купити у нього відразу всі сигарети, щоб він не мусив стояти тут. Подивився на стиснуті в кулаці гроші і подумав, що готовий місяць не їсти жодних овочів.

Наступного тижня Михайло Іванович зайшов до нашого класу і почав говорити. І я знову поринув у світ історичних особистостей, давніх часів, загадок, по­літичних інтриг і видатних рішень, що визначили шлях розвитку світу. І знову спалахнуло моє бажання стати істориком.

За кілька місяців до закінчення випускного одинад­ця­того класу я вирушив на історичний факультет уні­­верситету імені Шевченка. Мені здавалося, що там пану­ва­тиме особливий дух і одухотворені історією особис­тості мудро й доброзичливо введуть мене в світ науки. Я ходив коридором, намагаючись знайти когось, хто розповість мені про навчання. Знудьговані особи направляли мене з кабінету в кабінет, і врешті-решт мені вдалося роздобути брошурку, в якій правильними фразами описували значимість і сутність історичного факультету. З правого верхнього кута першої сторінки на мене дивився нещиро усміхнений декан, що сидів за письмовим столом, одягнутий у сірий старомодний костюм. Декан писав про досягнення факультету та актуальні теми, над якими пра­цюють наукові співробітники. Я вийшов розчарований і, зітхнувши, зрозумів, що сюди не вступатиму. Тож обрав незрозумілий, але популярний економічний факультет. Мама бігала по своїх знайомих, шукаючи шпарини для вступу туди, носила подарунки, і, врешті-решт, пі­дійшовши до дошки, на якій вивішували прізвища тих, кому пощастило, я виявив власне ім’я.

На відміну від історії, ситуація з економікою була та­кою, що, здається, викладачі й самі вчилися разом зі студентами. Ринкова економіка, як невідомий звір, поставала на пострадянському просторі, а хтось мав іще й навчати інших її законів. І ті, хто нещодавно наводив переконливі докази занепаду капіталізму, сьогодні швидко переорієнтувалися на нові аргументи на захист переваг вільного ринку. Здавалося, для майстерного логіка все одно, що доводити. Він підбере потрібні приклади, помістить їх у бездоганні форми, зробить переконливими і змусить слухачів йому вірити. А опісля повірить і сам.

Утім, найважливішим у моєму навчанні була «гуртяга» – окремий світ, який щодня народжував масу нових історій. Живучи з батьками на Подолі, я не мав потреби думати про житло, але, здається, проводив у гуртожитку більше часу, ніж у самому університеті. Тут у всіх завжди не вистачало грошей, передача продуктів одному оберталася надбанням колективу, майже щодня хтось відзначав день народження, на який збиралися незнайомі йому люди, а організація святкового застілля відбувалася не так за рахунок мізерних коштів, як завдяки невгамовній енергії учасників. Тисячі історій про все на світі розповідалися, переказувалися, додумувалися, набуваючи часом оборотів, яким позаздрили би голлівудські сценаристи.

Із Сергієм і Дімою, моїми одногрупниками, ми стояли в гуртожитку на спільній кухні та смажили картоплю.

– Їсти вже хочеться, – скаржився Діма.

– Так, почекай десять хвилин, не скигли, – відповів я, дорізаючи цибулину. – Зараз цибульки кину, потім яйця – і буде у нас супервечеря.

– Ага, – помішуючи картоплю, підтримав мене Сергій. – У мене пляшечка портвейну заникана. Утрьох роздавимо.

– Круто, – сказав Діма. – Тоді терплю.

– Привіт, хлопці, – пролунав тонкий голос позаду нас – і ми всі одночасно обернулися.

– Привіт, – хором відповіли ми з Дімою.

– Здоров, – сказав Сергій.

Худеньке біляве створіння в коротких жовтих шортах, червоно-чорній футболці і гумових капцях запалило сусідню конфорку, поставило на неї чайник, кокетливо посміхнулося спідлоба і попрямувало геть.

– Опа, – відмер я, коли ми знову залишилися самі. – Хто така?

– Та це Нінка. Живе зараз у кімнаті Семена, поки його напарник поїхав, – зі знанням справи проінформував Сергій.

– Нічого так дівчинка, – додав Діма. – У моєму смаку.

– Якщо в твоєму, то варіант нескладний, – засміявся Сергій.

– А що з нею, Сірий? – уточнив я.

– Та розумієш, Андрюхо, переспати з нею дуже просто, тільки потім треба відразу в лікарню їхати на аналізи. Ну, або через два прези відразу для перестраховки.

– Та ну, – засумнівався я. – Ніби на вигляд дівчись­ко – не хвойда.

– Ага, – продовжив він. – Тільки скільки вже через неї пройшло, ти ж не знаєш. А якось по п’яні вона зізналася, що у неї мета – переспати з тисячею мужиків до заміжжя, тож даремно часу вона не гає.

– А на фіга? – запитав я, а Діма заіржав як кінь.

– То вона мало того, що майже кожен день з новим трахається, то ще й після цього пише про нього сторінку. Ну, типу, який він взагалі, в ліжку, що говорить, про що мріє.

– От видає, – захоплено сказав Діма. – А на біса їй це?

– Книжку пише, – повідомив Сергій.

Ми з Дімою удвох одночасно крекнули і недовірливо витріщилися на нього, чекаючи, що зараз він розсміється і скаже, що пожартував із нами. Але Сергій без жодних натяків на гумор, продовжив:

– Каже, як допише – усе одразу й зміниться. Скар­жилася, що їй доводиться все більше часу витрачати, щоби не повторюватися. Гадала, що всі різні, а виявляється – схожі.

– І що ж це за книжка така буде? – запитав я.

– Назва вже готова. «Тисяча чоловіків, з якими я переспала». І сторінок буде тисяча.

– Цікаво, скільки їй залишилося? – Діма задумливо подивився на цибулю, що вже зарум’янилася на сковорідці.