Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 15)

– Зазвичай людям нічого від мене не потрібно, а мені нічого не потрібно від них. Це зручно. Я взагалі думаю, що раніше було більше можливостей для справжньої самотності. Зараз ти залежиш від усіх: сусідів, ЖЕКу, людей в магазині, людей, які платять тобі гроші, людей, які щось роблять, щоби ти міг увімкнути світло, проїхатися у трамваї і таке інше. На кожній речі сліди тисяч і мільйонів людей, але ніхто їх по-справжньому не робив, а отже – у них мало сенсу. Те, що люди називають прогресом і розвитком, нагадує мені якийсь безглуздий процес. Ось, припустімо, мине років триста – і вже ніхто не голодує, ніхто нікого не ображає, ніхто нікого не вбиває. І що з того? Який тут сенс? Ходити вулицями і посміхатися одне одному? Чи, може, зробити всіх щасливими? Чому сенс у щасті? Зроби всіх щасливими – і щастя зникне. Іноді мені здається, що люди скоро зовсім перестануть ставити собі найважливіші питання. А що ти хочеш запитати?

Я мовчав, міркуючи, із чого почати, а він терпляче чекав, поки я почну.

– Хочу розповісти тобі про одну ситуацію.

– А-а, ще один погляд, який допоможе тобі докопатися до істини. Все залежить від того, в якій послідовності тобі ці погляди розглядати і в який момент ти скажеш собі «знайшов», втомившись шукати далі. Тоді й виникне істина.

– І все ж я розповім.

– Так, звісно, розкажи, щоби не думати потім: «А раптом варто було розповісти?»

– Ти знаєш, я знайшов щоденник. Товстий зошит у твердій палітурці. Я відкрив його і прочитав слово «Щоденник». Це ніби як знайти чиєсь життя під ногами.

– І чиє ж життя опинилося під твоїми ногами?

Я помовчав, думаючи, як краще пояснити, а потім сказав просто:

– Моє.

Вперше за час нашої зустрічі в очах Юрка зблиснув інтерес.

– Твоє? – уточнив він. – Ти знайшов свій щоденник?

– Ні, – відповів я. – У тому й річ, що щоденник не мій, а життя описано моє. Як я народився, як ріс, що в мене було, чого бажав, у кого закохувався, про що думав й про що непокоївся.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я чекав, що Юрко якось прокоментує почуте. Коли мовчання затягнулося, я занепокоївся. Погойдуючись на стільці, я поглядав на його обличчя, застигле, мов маска. У самозаглибленні він, здавалося, втратив інтерес до мене. Потім промінь емоції ковзнув його обличчям, і Юрко промовив:

– А з чого ти вирішив, що це про тебе написано?

Я сторопів від його запитання.

– Але там моє життя у всіх подробицях: школа, друзі, двір, університет, сім’я.

Він знизав плечима:

– А що в твоєму житті такого особливого? Народився, був прив’язаний до мами, поважав батька, пішов у школу. Навчався, закохався в підлітковому віці палко й сумирно, отримав одкоша і гадав, що життя закінчено, але якось з часом гострі краї згладилися. Закінчив школу, переживав, як вступити до університету, вступив, радів життю, закін­чив навчання, пішов працювати, одружився. Що там у тебе далі, нагадай?

– Розлучився, – тихо прошепотів я.

– Розлучився, – спокійно повторив він. – Теж нічого особливого.

– Але ж імена друзів збігаються і, взагалі, такі деталі, про які ніхто не знає.

– Андрій, Костя, Коля, Олена, Юля, Оля, – перерахував він. – Не так уже багато тих імен. Що ще? Від руки написано? Почерк теж твій?

– Не знаю, – тихо сказав я. – Не знаю, чи впізнав би я свій почерк... Останнім часом тільки на клавіатурі пишу.

– От бачиш, – переможно сказав Юрко. – Зараз залишається ще менше різниці між людьми. Раніше щоденник залишався, а тепер файли. Усе життя – у мегабайтах. Тисячі файлів! Хто їх потім розбирати буде: що цінне, а що кнопкою «delete» можна прибрати! Так що тобі ще пощастило, твій щоденник можна пальцями помацати, послухати, як шелестить папір, сторінку вирвати, врешті-решт. А взагалі, що ти там знайшов такого важливого, що прийшов радитися?

– Важливого? Та це ж моє життя! От уяви собі, що хтось пише про тебе, описує все твоє життя!

– Так, мама каже, що колись хтось напише про моє життя, – байдуже продовжував Юрко. – І що мені з цим робити, навіть якщо і напише? В найкращому випадку я це прочитаю і скажу, що так, це на мене схоже. Втім, я можу чогось про себе не знати, і хтось інший заперечить, що ні, не схоже, і по-своєму матиме рацію.

Я очікував на його здивування. А він сприйняв і розклав мою розповідь так, ніби люди навколо час від часу знаходять описи свого життя, складені кимось невідомим, побіжно переглядають і живуть собі далі.

Його спокійна розважлива відповідь, раціональна реак­ція найбільш нераціональної людини, яку я знав, привели мене з одного спантеличення до іншого. Ти зустрічаєш щось найнезвичайніше у своєму житті, у тебе спирає подих від усвідомлення того, з якою дивовижною таємницею ти зустрівся, і ти наважуєшся довірити її комусь. А цей хтось байдуже тебе питає: а що тут такого дивного?

– Слухай, ти й справді думаєш, що усе це – лишень буденна річ? Чи все ж таки щось надприродне?

– Уяви собі, що ти вийшов на вулицю, звів очі догори і побачив там білого носорога. Великого, грізного, з широким тулубом і гострим рогом. А потім хмари розійшлися – і він зник. Дивно? Всім знайомим розповів – і далі живеш? Так може бути й у твоєму випадку. Що таке для тебе цей щоденник? Сьогодні – диво, а завтра звикнеш до нього. Або там є щось особливе, у цьому твоєму щоденнику? – він пронизливо дивився на мене, заглядаючи в душу. Я почав перебирати в голові все те, що прочитав.

– От бачиш, – продовжив він, – нічого такого, що тебе справді здивувало б. Ти вже його повністю прочитав?

Я похитав головою:

– Ось це і є найдивовижніше: почитаю трохи – і засинаю. І бачу якісь чудернацькі сни.

– А може, варто подивитися, що там в кінці? Знаєш, як буває: читаєш-читаєш, а в кінці розв’язка. Якщо ти не хочеш сам себе тримати в напрузі, то просто відкриваєш останню сторінку і дивишся, чим все закінчилося.

Я замислився над його словами. Чому б мені справді не прочитати те, що там в самому кінці, дізнатися, до якого моменту мого життя написано щоденник?

– Розумієш, – відповів я, – я боюся, що він не закінчується навіть сьогоднішнім днем. А якщо там описано те, що буде зі мною далі? Чим тоді має закінчитися цей щоденник?

– Зазвичай людям подобається вважати, що у них є доля. Із задоволенням виправдовуються: «Цьому судилося статися». Але ж тоді й того, що поки не ста­лося, теж не уникнути. А я не бажаю, щоб замість яскравої непередбачуваної випадковості моє життя було зумовлене наперед. Тобі як хочеться жити: з долею чи з випадковістю?

Я замислився. Коли в моєму житті траплялося щось хороше, мені завжди здавалося, що це моя щаслива доля. А тепер я бачив у ідеї долі майбутню узалежненість і міркував про те, що випадковість набагато романтичніша за долю.

– Я обрав би випадковість, – все одно вагаючись, відповів я.

– Тоді це щоденник про минуле, – кивнув головою Юрко. – Твоє або чиєсь іще. В будь-якому разі – чиєсь минуле життя, схоже на твоє. Слухай, а ти знайшов у ньому щось по-справжньому важливе, щось із минулого, що ти випустив, пройшов повз і не помітив? Знаєш, як іноді буває: якась дрібна деталь, нюанс, епізод, але тільки з ними все стає зрозумілим.

Я задумався і повільно похитав головою.

– Знаєш, Юро, – спробував пояснити я. – Ось ти про все це так спокійно і розважливо розмірковуєш. І начебто все правильно, але… чогось не вистачає. Я ж все одно не зможу прийняти, що це не суттєво: чиєсь життя, як дві краплини води схоже на моє.

– Знаю, – одразу ж погодився він.

За час нашої розмови промені сонця короткого зимового дня потьмяніли – і кімната, у якій ми сиділи, поступово занурювалася в напівтемряву. Предмети зробилися гострішими й чіткішими, наші обриси витягнулися, а очі збільшились і поглибшали. Косі сріблясто-білі промені пробивалися крізь вікна, вбирали в себе старий пил зі скла і важко зависали в просторі. Біла легка пір’їнка матеріалізувалася з повітря, озирнулася і плавно, похитуючись, полетіла вниз. Зустрівшись із сріблястим щільним променем, пір’їнка зупинилася біля несподіваної перешкоди, спробувала продовжити рух, роблячи зусилля і вигинаючись, але усвідомила марність своїх спроб, розслабилася, витончено вигнулася і заснула, зависнувши в повітрі.

В коридорі скрипнули двері.

– Мама, – ледве ворухнувши губами, сказав Юрко, підвівся і вийшов у коридор.

За хвилину двері в кімнату прочинилися – і зазирнула тітка Ніна, його мама, разом з яскравістю електричного світла з коридору, яке вмить зібгало тіні навколо.

– Андрійчику! – радісно вигукнула вона і підбігла цілувати мене. – Молодець, молодець!

Її рум’яні від морозу щоки доторкнулися до моїх, залишаючи вологий слід.

– А Юрко тебе навіть чаєм не напоїв, – вона махнула рукою у бік сина. – Ходімо всі на кухню.

Пара гарячого ароматного чаю піднімалися над моєю чашкою. Тітка Ніна весело щебетала, присуваючи ближче до мене кошик із печивом та цукерками. Я щось відповідав із ввічливості, а потім непомітно захопився розмовою – і ми вже пили наступну чашку, я витирав серветкою спітніле чоло і сміявся від чергової потішної розповіді. Якоїсь миті я зрозумів, що Юрка вже немає поруч із нами. Я навіть не зауважив момент, коли він вийшов. Зробивши останній ковток і щиро сказавши Юрковій мамі, що це найсмачніший чай з усіх, які я будь-коли пив, попрощався з нею. Надягнув куртку і перед виходом зазирнув до його кімнати. Він сидів на стільці спиною до дверей, поставивши перед собою мольберт, на якому стояла та сама картина. Жінка була намальована зі спини. Тільки голова, розкидане в сторони волосся, ніжна шия і тонкі гострі плечі. Здається, вона лежала ницьма. Вона була прекрасна. Я не міг уявити її обличчя, але точно знав, що від її краси перехопило б подих. Що з нею? Здавалося, що на цій картині зображено мить, коли життя вже немає, але смерть ще не прийшла. Тонесенька смужечка, ниточка поміж життям і смертю, межа двох світів.