Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 10)

Але потім чітко розумієш, що ця людина, цей твій знайомий не зможе ось так просто взяти і змінити пріоритети, тому що це вже буде інше життя і це вже буде не він. Потрібно було би повернутися кудись назад і прожити все заново. Новим життям.

Зробивши останній ковток кави, я помив чашку і попрямував до свого робочого місця. Ступив у кабінет – і одразу ж кілька людей швидко про всяк випадок згорнули інтернет-браузери на своїх комп’ютерах, втупившись у монітори. Я сів на своє місце й побачив, що за час моєї відсутності надійшло вже п’ять електронних листів. Два з них точно були спамом. Три інших, напевно, стосувалися роботи. Я зітхнув і вирішив почати зі спаму. В одному листі пропонували купити будматеріали. Його я видалив одразу. В іншому – свої послуги пропонувала ясновидиця. «Розкажу про Ваше майбутнє. Відкрию родинні таємниці. Допоможу змінити долю».

Зазвичай я видаляю такі повідомлення, не дивлячись, але раптом у мені прокинувся інтерес. Невже люди ще вірять у таку дурню? Щось сьогодні день виявився сповненим нею. Просто зателефоную і дізнаюся, як вони обдурюють тих, хто до них звертається. Дивна ідея чомусь додала мені настрою. Я уважно переписав телефон з реклами в пам’ять свого телефону, назвавши новий контакт «Доля», після чого видалив листа і повернувся до роботи.

Увечері після роботи я блукав з пляшкою пива тьмяним, тихим і пустельним парком Пушкіна, катав носком черевика обледенілі шматки снігу. Діставши телефон, відшукав запис «Доля» і натиснув кнопку виклику.

– Абонент знаходиться поза зоною досяжності, – сказав мені жіночий голос. – Передзвоніть, будь ласка, пізніше.

– Добре, зателефоную колись пізніше, – відповів я, викинув недопиту пляшку в урну, сильним ударом ноги відправив сніжок, намагаючись потрапити в уявні ворота під лавкою, і швидко попрямував до машини.

У квартирі було тепло. Та після холодного пива хоті­лося додатково зігрітися. В очікуванні, поки закипить чайник, я бродив кімнатою і слухав, як під килимом скрипить старий паркет. Напевно, колись я призвичаюсь до цього звуку й не помічатиму його. Багато дрібниць, до яких звикнеш, перестають існувати. А поки цей звук здається мені огидним і ріже слух. Напевно, сусіди знизу чують кожен мій крок і проклинають моє існування. Ні, я розумію, що, можливо, перебільшую і насправді для них цього звуку не існує. Однак іноді я намагаюся переміщатися тихо: переставляю ногу, опускаю її на п’яту і обережно приставляю носок.

В одному місці килима паркет під моїми кроками скрипить якось особливо. Я зупинився і захитався на ногах. Дошки підлоги злегка вискнули, а мені раптом закортіло подивитися на них. Я почав згортати килим, добираючись до потрібного місця, але той зачепився за крісло, стримуючи мій рух. Та я затявся довести почате до кінця – і ось нарешті підлога в потрібному місці оголилася. Де ж те місце? Я почав простукувати старенькі дощечки паркету, але, здавалося, звук скрізь був однаковим. Хоча ні, під однією з дощок він неначе йшов кудись вглиб, відгукуючись легкою луною. Я просунув ніготь у щілину між дощечками і спробував підняти одну. На диво, вона одразу піддалася. Потягнув її вгору і трохи підняв, але далі вона не рухалася. Я напружився, нігті побіліли, а пальці затремтіли від зусиль – і раптом щось клацнуло й дошка залишилася в моїх руках. Під нею був порожній простір. Я обережно опустив пальці вниз і намацав ними жорсткий целофан. Потягнув його на себе, але він виявився завеликим, щоби пролізти у малу щілину. Тож довелося витягати ще одну дошку.

У певний момент виникло питання: що я роблю і чи зможу відновити підлогу? Але азарт слідопита вже не спинити. Добре, що господар квартири не бачить мене зараз. Подумавши про це, я озирнувся, ніби перевіряючи, чи справді ніхто не підглядає за моїм заняттям. Ще одна дошка клацнула і відскочила вгору. Я просунув руку вниз і витягнув целофановий згорток, покритий густим шаром пилу. Серце збуджено й весело стукотіло в грудях, очі фотографували знахідку. Провівши долонею по ній, я витер частину пилу і виявив щільний темно-зелений пакет. Усередині лежало щось, схоже на товстий журнал або книгу.

– Що б це могло бути? – тихо прошепотів я собі під ніс, але не поспішав діставати вміст пакету.

Колись у дитинстві я мріяв знайти скарб, і одного разу з моїм другом Юрком ми вирушили на пошуки. Озброївшись лопатою, довго ходили подвір’ям, намагаючись знайти правильне місце, поки нарешті не вирішили: якщо скарб десь і є, то саме тут, біля старої черешні. Лопата в нас була одна – важка, стара й тупа. Ми копали по черзі, змінюючи один одного в моменти втоми. Невдоволені вигуки з балкона сусідки нас лише підбадьорювали. «Напевно, вона щось знає!» – змовницьки шепотів Юрко. І тієї миті, коли, як нам здалося, поглиблювати яму стало практично неможливо, лопата дзвінко вдарилась об якийсь предмет. Ми переглянулися. Здійснилося!

У наших тремтячих від знесилля руках був важкий безформний шматок металу. Юрко забрав його додому, а я всю ніч крутився в ліжку і переживав, хоч би він не при­власнив нашу знахідку собі одноосібно. Наступного дня засмучений Юрко признався, що його мама викинула наш скарб, вирішивши, що то лише залізяка. Для мене це виявилося справжнім ударом. Як можна було так нерозумно вчинити до початку досліджень? Для мене цей безформний предмет був стародавнім шматком золота, нашим дорогоцінним скарбом! Я ненавидів Юркову маму, а ще більше самого Юрка. Адже це він не вберіг. Я плакав удома, втиснувши голову в подушку, гадаючи, що такого шансу більше не трапиться, і жалів себе. Потім я виріс і сміявся, згадуючи той іржавий шматок старої труби.

Та зараз в мені знову прокинувся шукач скарбів. І він боявся повторення розчарування.

Я розтягував момент істини, не кваплячись розгортати знайдений пакет. Навпаки, я акуратно розстелив на столі газету і поклав згорток на неї. Потім помив руки і почав укладати паркетні дошки на місце. Покінчивши з цим, я витер підлогу, поклав на місце килим і лише потім підійшов до стола. Уважно вдивлявся в згорток, намагаючись розгледіти в ньому якусь нову для себе деталь, і будував свої здогади.

Цікаво, може, це хтось пожартував, коли укладав паркет. А що, було б цікаво виявити зараз журнал якогось 1956-го року. Про що писали у 1956 році? Що тоді цікавило людей?

Я зробив глибокий вдих і видих, немов даючи сигнал до початку дій, і почав обережно розгортати згорток. Пил сипався на газету. Ще кілька рухів – і я дістану цю річ.

Що це? Зошит. Його добре спакували, і він, на відміну від пакета, чистий. Одразу видно, що лежить він тут довго. Картонна обкладинка висохла. Зверху на ній написано щось від руки. Вдивляюся і читаю: «ЩОДЕННИК».

Чийсь щоденник? Оце так! Чиїсь думки в моїх руках. Чиєсь життя, день за днем. Я ніколи не вів власного щоденника. Не розумів, навіщо це, і як людям вистачає терпіння писати щось регулярно.

Зараз я відкрию його і почну читати. Мене раптом охопили сумніви. Ось так залізти в чиєсь життя? Яке цей хтось ніби надійно й вдало заховав від сторонніх очей. Замурував у підлогу подалі від таких, як я.

Я тримав зошит і розумів, що просто тягну час. Цікавості важко протистояти, особливо коли вона безкарна. І все ж здавалося, що ось так просто взяти і відкрити зошит не можна.

Ще я відчув, що ні з сього ні з того моє чоло вкрилося потом, а серце колотиться усе сильніше. Отже, потрібно підготуватися. Я поклав зошит на стіл, згріб газету разом із пакетом та пилом і викинув їх у смітник. Потім увімкнув чайник і дочекався, поки він закипить. Насипав ложку заварки просто в чашку, залив її зверху окропом і ретельно розмішав, спостерігаючи, як маленькі чаїнки кружляють за годинниковою стрілкою, забарвлюючи воду в коричневий колір. Частина заварки піднялася догори. Приємний аромат чаю разом із хмаринкою пари стелився над чашкою. Я знову розмішав воду в чашці, вся заварка піднялася, покружляла, а потім опустилася донизу. Опустивши голову до чашки, зробив глибокий вдих, наповнюючи легені теплим ароматом, і повернувся до кімнати.

Щоденник. Він лежав переді мною. По тому, як загиналися сторінки, відчувалося, що його викорис­товували часто. Я чомусь був упевнений, що зошит списаний майже до кінця. Майже до кінця. Недописаний зовсім трохи.

За вікном нічне місто жило своїм життям. Голосно крукнула ворона, яка пролітала повз будинок.

Я поставив чашку перед собою на столі. Погладив пучками пальців поверхню щоденника. Зробив ковток. Обпалюючи горло, рідина опускалася вниз. Перегорнув

Щоденник

Це мій щоденник. Моя можливість поговорити чесно з собою. Дуже складно буває докопатися до самого себе, дістати із самих глибин справжню, а не вигадану сутність. Хочеться вірити у свою унікальність, що десь там в глибині ти дуже чесний і дуже правильний. Мені здається, що це неправда. Здається, що якщо достатньо довго копати вглиб, можна докопатися до самого низу. Найнижчого низу. Низької ницості. І визнавши її, отримати шанс на те, щоби піднестися. Я багато разів думав про це, але щоразу, йдучи цим шляхом, звертав убік. Ховався за якимись помилковими думками, йшов обхідними дорогами. Дорогами в нікуди.

Чого я прагну? Чого хочу? Чого я точно не хотів прийняти, то це можливості просто пливти за течією. Жити сьогоднішнім днем. Насолоджуватися тим, що маєш.