Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 8)

– П’ятсот доларів, – повідомив мені продавець картин, натягуючи нижче на вуха чорну шапку і перестрибуючи з ноги на ногу, щоби не змерзнути.

Я здригнувся і перевів погляд на нього:

– Що п’ятсот доларів?

– За дівчину. І не на ніч, а назавжди! – він вирішив, що цей жарт вдалий, і дзвінко розсміявся.

Я подивився на дівчину і помацав портмоне, хоча й не збирався купувати картину.

– Дякую, – сказав я продавцю і повернувся до машини.

Треба було використати вихідний для прибирання, справи нудної і майже безглуздої з щодо результатів, але такої, що могла подарувати зрештою відчуття гордості за свою силу волі і привід нагородити себе.

І от я знову заходив до свого під’їзду і крокував до дверей квартири, рахуючи сходи. Устромив ключ у замкову щілину, почув унизу скрипіння вхідних дверей під’їзду. Зітхнув. Що за збіги? Чомусь моє повернення додому завжди супроводжує прихід когось іще. І цього разу теж не надто хочеться зустрічатися із сусідами. Вперед. Я про­вернув ключ і потягнув на себе двері, залишаючи позаду кроки на першому поверсі.

Усередині було тепло. Я зачинив двері і роззувся. Раптом відчув в коридорі якийсь незнайомий запах. Чужий запах. Свіжий тонкий аромат приємно лоскотав ніздрі. Я заплющив очі, щоби краще чути його. Жіночий запах. Дорогих парфумів. Тонкий, ніжний, такий, що розкривається часом новими відтінками. Звідки він тут? Я подивився у дзеркало і стенув плечима.

Несподівано захотілося їсти. Стягнувши черевики, я попрямував на кухню.

Відкрив холодильник і подивився на порожні полиці. У морозилці знайшов недоїдену пачку пельменів, дістав її. На підлогу посипалися шматочки льоду. Кінчиком пальця ноги я провів по одній із крижинок. Вона відразу ж перетворилася на вологу, намочила носок, яким я намалював невелику дугу на підлозі.

Я поклав пельмені на стіл біля плити, знайшов каструлю, набрав у неї води з-під крана і поставив на конфорку. Повернув ручку електричної плити і дочекався, доки обідок кола під каструлею почервонів.

Повернувшись у коридор, стягнув із себе верхній одяг, зайшов у кімнату і переодягнувся в домашні речі.

Прати сьогодні труси чи ще вистачає чистих? Я роз­сміявся від посталої дилеми, відчинив тумбочку і зазирнув у неї. Там кублилося багато шкарпеток, деякі без пари, а от труси були лише одні. Доведеться прати. Я дістав єдині чисті труси і розправив. Смішні, злегка косоокі тигри нерозумно, але по-доброму витріщилися на мене. Я зітхнув і поклав їх на місце.

За вікном зимова темрява огортала будинки і людей. Я завжди любив зиму в дитинстві. За те, що хоч раз за зиму та й хворів і не ходив до школи. За обмотану ізоляційною стрічкою ключку і за наші хокейні баталії у дворі. За ди­вовижні розписи морозу на склі. За шестикінечні сні­жинки, які тануть на пальцях. За сніговика й новорічну ялинку. За відламану бурульку, яка тане в роті. І зараз я періодично шкодував, що більше не маю тих емоцій. Іноді я ковзав по крижаній доріжці на тротуарі. І так хотілося, щоби на початку доріжки я ще був собою, а в її кінці повернувся назад у те безтурботне дитинство, яке неможливо цінувати, доки не подорослішаєш. Я доїжджав до кінця доріжки і дивився на свої пальці. Одначе ні, вони не ставали тонші. Це були дорослі пальці. Мої пальці. Ось на одному з них, безіменному, залишилася ледве помітна тонка смужка. Хоча літня засмага і зійшла, придивившись уважно, цю світлішу лінію все ще можна було побачити.

Наївшись пельменів і вимивши каструлю, я відправився у ванну, з сумнівом подивився на швабру, оцінив потребу в прибиранні і, поборовшись із собою, рішуче взявся протирати свою невеличку однокімнатну квартиру.

До кінця прибирання мій настрій покращився, і я заслужено витягнувся на дивані та ввімкнув телевізор.

У цю неділю час тягнувся незвично довго. Він майже ніколи не рухається з тією швидкістю, яка потрібна. Раніше я дивувався, чому його катастрофічно не вистачає і всі плани доводиться зміщувати, відкладати та все одно зітхати, дивлячись на годинник. А ці вихідні не закінчувалися, не даючи мені з головою зануритися в робочу рутину з її завданнями, перервами на каву, інформацією від співробітників, перервою на обід і пізнім закінченням роботи через необхідність довести до кінця одне з безлічі завдань. Я клацав пультом і блукав з каналу на канал від новин тижня до шоу сумнівних талантів. Вимикав телевізор, брався за книжку, але бук­ви, складаючись у слова, вперто не об’єднувалися в думки. Знову повертався до бродіння незліченними телеканалами, борючись із часом випробуваним способом.

Шлях до роботи сьогодні був нешвидким. Хоч зазвичай у понеділок на дорогах і вільніше, ніж в інші будні дні, зима робила свою справу. Через кожних триста метрів поблизу чергової ДТП утворювалася низка машин, яка повільно об’їжджала її, тож середня швидкість пере­сування відповідала пішохідній. Автомобілі попереду раз-у-раз включали червоні ліхтарі стоп-сигналів. Після хвилинної зупинки просувалися, щоби знову зупинитися через десяток метрів. Я клацав перемикачем FM-станцій, потрапляючи здебільшого на якісь завивання, які змушу­вали мене скривитися.

Коли проїжджав черговий світлофор, на мить здава­лося, що ось-ось, ще трохи – і вдасться розігнатися. Проте машини попереду знову вперто гальмували, змушуючи вовтузитися у кріслі від нетерпіння. Знічев’я я почав розглядати водіїв, які так само повільно рухалися назустріч. У більшості обличчя нічого не виражали, хоча іноді траплялися і веселі екземпляри, що бадьоро хитали головою в такт музиці, що грала в салоні їхніх машин. Деякі власники авто мало відповідали своїм автомобілям. Он того серйозного сивого чоловіка в костюмі хотілося пересадити зі старих «Жигулів» у солідний великий «Вольво», а цю мініатюрну фарбовану блондинку – з великого чорного «Ленд-крузера» в жовтеньку «Хонду»-малолітражку зі спортивним дизайном.

Перемкнувши радіо ще раз, натрапив на Еліса Купера –

пожвавішав і почав рухати плечима та головою в такт важкій мелодії. «Poison!» – кричав Еліс якомусь палкому захопленню, яке закувало його в ланцюги любові своїм зовнішнім виглядом і сексуальністю. На жаль, як часто буває, я потрапив на гарну пісню аж тоді, коли вона вже закінчувалася, тож цілком насолодитися нею не вдалося. Перелаштувавшись до правого ряду, який, здається, рухався швидше, я побачив попереду на тротуарі біля покинутого будинку двох дивних хлопців. Вони виставили на вулицю сріблястий блискучий столик і вивісили на ньому біле полотно з написом.

Якась нова секта? Я посміхнувся, подумавши про наївність людей. Під’їхав ближче і побачив написане великими літерами слово «БЕЗКОШТОВНО». Ні, не секта, якісь шарлатани, що дають щось безкоштовно і впарюють потім втридорога який-небудь непотріб.

Я відвернувся, втративши інтерес, переключився на другу передачу, але потім знову пригальмував саме навпроти дивної пари. «Позбавлення від хвороб, сумнівів, обтяжливих думок. Відчуття щастя. БЕЗКОШТОВНО».

Ось такий напис. Перехожі, що поспішали на роботу, обходили сріблястий столик. Дехто не помічав його, цю перешкоду, через яку потрібно було зробити крок убік. Інші, схоже, щось злостиво шипіли, супились. У вікно заднього виду я побачив, що хлопець у машині, яка їде за моєю, взагалі не дивиться в той бік. Більше того, він раптом напружено і зі злістю витріщився на мою машину і посигналив.

Я здригнувся і, повернувши голову, виявив порожній простір перед своєю машиною. Неприпустима розкіш вранці буднього дня. Мигцем глянувши у бік тротуару перед тим, як рушити, я на частку секунди зустрівся поглядом з одним із чоловіків біля сріблястого столика. Він подивився на мене. Мені здалося, ніби він трохи здивовано і спантеличено підняв брови. Якого кольору його очі? Я вже рушив далі. Сірі? Ні, майже білі, прозорі. Які дивні очі. У них горів вогник. Чому він дивувався? Очікував, що я вискочу за відчуттям щастя? Чому від­чуттям? Чому не щастям?

Я глянув у дзеркало заднього виду. Обидва хлопці вже повернулися до мене спиною. Ніжка безглуздого сріблястого столика виблискувала сонячним світлом, яке відбивалося, розкладаючись на безліч білих променів. До них так ніхто і не підходив. Я чомусь розсердився. От бовдури. Нема їм чого робити! Пирхнувши, я перемкнув радіо на іншу станцію. Безголоса поп-співачка верещала в мікрофон, перемкнув далі, але й транслювалася якась дурня. Я вимкнув радіо і зітхнув. Дорога далі завертала – і хлопці зі столиком зникли з виду.

Доїхавши до роботи і обговоривши в кабінеті складність сьогоднішньої дороги, поспівчувавши всім, у кого вона була такою ж, я зробив собі кави і сів складати план на сьогодні. Переглянувши незакінчені минулого тижня справи, я зрозумів, що їх вистачить щонайменше на понеділок, ще й вівторок, зітхнув, охайно переписав їх на листочок із заголовком «Понеділок» і пішов зробити собі нову каву. По дорозі до офісної кухні набрав Марину. Вона відповіла практично одразу:

– Привіт, гарного тобі тижня, – одразу почала з побажання, яким зазвичай розмову закінчують.

– Ага, привіт, – відповів я й одразу перейшов до су­ті. –

Знаєш, сьогодні бачив двох дивних хлопців.

– Ну, ми всі трохи дивні.

– Розумієш, вони стояли на тротуарі за сріблястим столиком і пропонували здоров’я й щастя безкоштовно. Точніше – відчуття щастя.