Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 7)

Того дня ми стояли на нашому звичному місці, де проводили майже кожен вечір.

– Слухай, у тебе курива немає? – запитав Олег у мене.

– Та нє, зараз Саня принесе, – відповів я і повернувся в той бік, звідки той мав з’явитися.

І тієї ж миті побачив їх. Сашко стояв на протилежному боці вулиці, а поруч із ним була Свєтка. І тримала його за руку. Я ніколи не бачив, щоби вони йшли ось так разом, тримаючись за руки. Щось холодне і важке всередині мене пішло вниз, кольнуло в животі, а потім піднялося і вдарило в голову. Свєтка з Сашком підійшли, і я виразно побачив у їхніх блискучих очах, що щось змінилося.

Того вечора я мало жартував, мало говорив і майже нічого не чув.

Якоїсь миті, коли Сашко був один, я постарався невимушено запитати:

– А що це ви під ручку ходите?

– А що такого? – знизавши плечима, спокійно відповів він.

Тієї ночі я майже не спав, а під ранок зрозумів, що закоханий у Свєтку. За моїми відчуттями, у них із Сашком починалися стосунки. Ті самі стосунки, коли вони ось-ось почнуть називати одне одного «моя дівчина» і «мій хлопець». Мій найкращий друг зараз розбиває нашу дружню компанію. Раніше ми частенько сиділи з ним удвох, говорили про те-се, а тепер він усе зіпсував, тепер я залишуся один. І ще: з усіх нас вона мала обрати найдобрішого, найрозумнішого й найчуйнішого. Мене. Адже я най-найкращий! Я лежав у темній кімнаті і по­думки кричав усе це багато-багато разів.

Увечері я напився горілки. Мені стало легко, і я пішов до Свєтки додому освідчуватися в коханні. Я подзвонив, але відкрила її мама. Плутаючись в словах, я попросив покликати Світлану. Вона вийшла. Ми стояли на майдан­чику, і я розповідав їй усілякі нісенітниці. Заради ввічливості вона сміялася. Її мама запросила мене зайти. Я не відмовився. Ми пішли до Свєтиної кімнати. Я довго не знав, про що з нею говорити. А потім раптом ляпнув, що люблю її і не можу без неї жити. Потім я плакав. П’яні сльози стікали по моїх щоках та падали вниз на підлогу. Свєта мене заспокоювала. Мама принесла чай. Ми випили його, і я пішов додому. Батьки нічого не сказали, я насилу роздягнувся і ліг спати. Вранці перед очима все пливло, а я був упевнений, що тепер Свєта стане моєю. У мене розколювалася від болю голова, у мене трусилися руки, та я був щасливий. Я вже бачив, як ми йдемо з нею, як я кажу комусь: «Познайомтеся, це моя дівчина Світлана».

Та сталося інакше. Мені зателефонував Сашко і запро­понував зустрітися.

– Біля «Жовтня» за двадцять хвилин, – сказав я.

Десяти хвилин розмови вистачило, аби зрозуміти, що він знає все про мій візит до неї. Геть усе в деталях і подробицях. Тієї миті моє життя закінчилося. Адже все, що було там, в її квартирі, було таким особистим, таким лише нашим, тим, що стосується лише нас двох і аж ніяк не Сашка.

Я хотів ударити його, але не зміг.

– Напевно, напився, – постарався якомога більш недбало відповісти я.

– Ага, я так і зрозумів, – радісно закивав Сашко.

– То я поспішаю, старий. Справи, – кинув я і швидко пішов геть.

Того вечора я надряпав на дверях під’їзду «життя – лайно», знайшов у батьковій тумбочці ключі від горища і піднявся на дах. Мені здавалося, що я обов’язково мав бути зі Свєткою, а тепер життя пішло якимсь неправильним шляхом. Там внизу ходили люди, а я міг закрити очі і злетіти. Щоби потім впасти і розпластатися там внизу. Моє обличчя було б шалено красивим, а під потилицею розтікалася б кров. Тоді вона зрозуміла б, як жахливо помилилася, як не зрозуміла, що найкращий чоловік у її житті вже пішов, і всі, хто навколо, не гідні були навіть його мізинця.

На даху було холодно і страшно, будинок Мазепи внизу через дорогу здавався геть крихітним. І було дуже шкода себе, а також прикро, що я не зможу побачити, як Свєтка картає себе за мою смерть, як дає дзвінкий ляпас Сашкові, як всі плачуть і кажуть гарні слова про мене.

Звісно, я тоді нічого не зробив,. залишив нашу компа­нію і мовчки страждав на самоті. А напис «життя – лайно» супроводжував німим нагадуванням кожен мій прихід додому.

Тепер на місці тих дерев’яних дверей стояли сучас­ні металеві. На них хтось старанно вивів чорним фло­мастером: «iLove». Всі букви стояли поруч, і єдина «L» була великою. Через це напис нагадував назви продуктів з лінійки Apple. iLove. Стівен Джобс не встиг дістатися до цього. Зробив iPod, iPhone і iPad. Уявляю собі його презентацію. Ось він виходить на сцену своїми широкими незграбними кроками. Старі потерті сині джинси, чорна водолазка і білі кросівки. Він виглядає трохи втомленим. Дивиться в зал і похитує головою. У всіх перехоплює подих, а його пауза така довга, що кожен розуміє: йтиметься про щось справді грандіозне. Нарешті він вимовляє ці кілька слів: «Мені важко і самому повірити, але ми зробили це». Зал шумно видихає. А він розвертається та йде з найкоротшої в своєму житті презентації. На величезному дисплеї яскраво спалахують п’ять літер: «i», «l», «o», «v» і «e». «L» – велика. І худа обтягнута чорною водолазкою спина зникає углибині сцени, залишаючи зал лише з написом iLove. І вже немає жодних сумнівів, що величезні черги стоятимуть біля фірмових магазинів, чекаючи можливості увірватися всередину і простягати тремтячими руками тисячі доларів, золоті і платинові картки в надії першими доторкнутися до дива. Однак усім не вистачить iLove, всім не вистачить любові, такі жорстокі закони маркетингу.

Я натиснув кнопки «3» і «4» – і почув у домофоні мамин голос:

– Андрію, ти?

– Так!

– Відчиняю!

Почувся писк домофону. Щось клацнуло, я потягнув ручку на себе, відчинив двері, впевненим кроком рушив углиб і буквально за кілька секунд, перестрибуючи сходин­ки, злетів на четвертий поверх.

Мама вже стояла у дверях:

– Проходь! Ти ж не снідав?

– Поки лише каву.

– Це добре, у мене є смачне рагу.

Я роззувся, помив руки і пройшов на кухню. Мама виклала зі сковорідки на тарілку величезну кількість їжі. В інший час і в іншому місці я б упевнено заявив, що з’їсти стільки мені не під силу. Проте в гостях у батьків у мене завжди прокидався подвійний апетит, тому без зайвих заперечень я взявся за мамине рагу. Вона поставила чай­ник на плиту і сіла поруч зі мною.

– Моїм чайником не користуєшся, – зобразивши в голосі образу, констатував я.

Якось я купив батькам електричний чайник, але вони, як і раніше, користувалися старим, гріли воду на газовій плиті.

– Знаєш, усе якось не переключимося на нього, – заходилася виправдовуватися мама. – Важко відмовлятися від звичок.

– То й добре, мені цей більше подобається, – махнув я рукою. – Я ще з дитинства його пам’ятаю. Він такий свій, такий домашній. Поки не тече, користуйтеся, – дозволив.

Я швидко осилив усю тарілку. Останній шматочок помідора все зісковзував з виделки, тож я допоміг собі пальцем. Відставив від себе тарілку, яку мама миттю забрала зі столу. А потім поставила переді мною чашку із запашним чаєм.

Якийсь час ми сиділи мовчки, по черзі прикладаючись до своїх гарячих чашок.

– Як на новій квартирі? – зрештою запитала мама.

– Нормально, хоча не звик іще, – відповів я.

– І як довго ще будеш чужими квартирами вештати­ся? – зітхнула вона.

– То й нехай, мам, у Нью-Йорку дев’яносто відсотків людей живуть не в своїх квартирах, – заспокоїв її. – У мегаполісі важливо жити ближче до місця роботи. Хіба зі своєю квартирою це можливо? Тож в орендованої квар­тири є свої плюси. Навесні і влітку ходитиму на роботу пішки.

– Оля не телефонує? – мама уважно шукала щось на дні своєї чашки.

– Оля не телефонує… – я чи то відповів, чи повторив луною мамине запитання.

Ми посиділи ще деякий час, поговоривши про політику та останні новини, а потім я почав збиратися додому.

– Батька не дочекаєшся? Він обіцяв, що скоро буде, – зупинила мене мама.

– Наступного разу, – відповів я, швидко взувся, чмокнув маму в щоку, накинув куртку і швидким кроком рушив униз.

Небо було похмурим, а на вулиці потеплішало. Я сів у машину, завів і від’їхав. Відвідини батьківського дому завжди залишали в мені заспокоєння, але наразі я відчував десь усередині себе скабку, яка болісно рани­ла. Я неквапом піднявся Володимирським узвозом і дістався Хрещатика, під’їхав до Майдану і звернув праворуч біля будинку профспілок, щоби піднятися вище до Михайлівської площі. Михайлівський собор весело закликав переливами дзвонів, приїжджі позували на його тлі, радісно посміхаючись, і не зважали на холодне зимове повітря.

Додому повертатися не хотілося, тому я повернув пра­воруч у бік Андріївського узвозу. Запаркувавши автомобіль, я вийшов на вулицю і вирішив пройтися. Підійшовши до картин, неквапом спускався вниз, обе­режно ступаючи слизькою плиткою хідника. Я ніколи не розбирався в живописі, тому просто дослухався до своїх почуттів, запитуючи їх, чи подобається. Більшість картин здавалася технічно правильними, але мало чим відрізнялися від великої самостійно зробленої листівки. А в деяких було щось, чого я не розумів, але що змушувало зупинитися.

З полотна на мене дивилася брюнетка із довгим ку­че­рявим волоссям, яка сиділа посеред сіро-жовтої безкрайньої пустелі. Вона водила по своїй нозі довгим вказівним пальцем, залишаючи за ним дивний, скла­дений із жовтих піщинок візерунок. Вітер пустотливо скидав із неї тонку, защеплену лише на нижні ґудзики сорочку, відкриваючи очам привабливе тіло. Жінка не була схожа на витончених і струнких моделей. Радше навпаки: вона була м’якою і розслабленою. Про неї можна сказати, що вона апетитна, розуміючи, про яке відчуття голоду йдеться. Не можна стверджувати, що якась із частин її тіла – великі груди, довга шия, випнуті вуста, пухкі стегна, тонкі щиколотки, довгі пальці на ногах – особливо красива. Так, вони привабливі, але тільки разом і в цілому дарували неповторний ефект сексуальності. Жінка з картини глузливо стежила за моєю реакцією, схиливши голову на плече. Люди, які спускалися повз мене вниз вузьким проходом між будинками і картинами, невдоволено сопіли і наступали мені на ноги, штовхали ліктями, змушували втискатися в стіну.