Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 6)

Марина, примруживши очі, дивилася на мене, а потім продовжила:

– А Цутому Ямагучі боровся. У ньому був стрижень бо­ротьби. Ніби доля, його доля, його карма підготувала йо­го до страждань. У нього теж був голос. Голос, якого він не лю­бив. Не ненавидів, як Пол Тіббетс. Ні. У нього не було ненависті. Але цей голос всередині з’являвся і ка­зав: «Терпи». «Я не хочу, – відповідав чоловік. – Я не хочу. Не можу більше». Але голос знову повторював: «Терпи». І чоловік не знав, чи щастя це: пережити таке і залишитися живим. Один у цілому світі, хто зміг пережити. Його волосся випало. Він боявся свого вигляду. Намагався не бачити себе. Відводив очі від власного відображення у дзеркалі. Проте одного дня затримав погляд на відображенні на частку секунди. Як завжди, швидко відвів очі, але цієї миті вистачило. Він не пішов від дзеркала, а подивився на себе знову. Простягнув уперед праву руку, а відображення, в якому вгадувалися риси Цутому Ямагучі, простягнуло ліву руку назустріч. Той чоловік у дзеркалі уважно і серйозно дивився на нього, а потім посміхнувся. Тільки Цутому міг побачити і вловити цю посмішку. Ці частки міліметра, на які зрушилися куточки вуст, ці зморшки біля очей, що стали на частки міліметра глибшими. Вони простягали руки назустріч один одному.

У Цутому почалося нове життя. З болем і радістю. У ньому було так багато болю. Але голос всередині допомагав терпіти. Цутому радів народженню дітей. У них із дружиною народилися дві донечки. У післявоєнній Японії вважалося, що троє дітей – це небагато. Нижче середнього. То був японський бебі-бум. Так, ніби треба було народити і за себе, і за тих, хто залишився там – під завалами, в полоні яскраво-білого світла від гігантського гриба, що виріс над містом. Їм казали: «Ви пережили ядерні вибухи. Хто знає, що з вашими генами і якими будуть ваші діти? А якщо вони народяться схожими на мавп?» Однак воля до життя виявилася сильнішою за радіацію. Адже війна закінчилася, і не виконати свою мрію було б зрадою самого себе. Наоко і Тошико, чудові милі дівчатка.

Хоч би що він робив, хоч би як намагався забути пережите, доля повертала його до тих днів. Через десять років він почув, що в Хіросімі гине від променевої хвороби дванадцятирічна дівчинка. Її звали Садако Сасакі. Здавалося, що смертельні промені обійшли безтурботну дитину, народжену під час війни, але, вичекавши десять років, жорстока правда дала знати про себе.

Згідно з давньою японською легендою, людина, що склала тисячу паперових журавликів, отримує право на одне бажання. Її бажання було простим. Відкривати вранці очі і бачити сонячне світло. Бажання жити. Вона встигла скласти шістсот сорок три журавлики. Шістсот сорок четвертий залишився в її холодних руках. Люди з усієї країни приїжджали в Хіросіму, щоб довести її мету до кінця. Вони складали паперових журавликів для Садако.

Її поховали разом із тисячею паперових журавликів, одного з яких вона міцно тримала в своїх пальцях.

Цутому дивився на засипану різнокольоровими пта­хами могилу і шепотів слова прощання із маленькою дівчинкою, яку ніколи не знав. Його власні діти часто недужали. Хвороби увійшли в його клітини, передалися дітям. Одначе в цих клітинах залишився і його голос: «Терпи». Коли його дружина померла, йому сповнилося шістдесят п’ять. Зморшкуватими щоками текли сльози. Гіркі сльози втрати найближчої людини. Тієї, що пере­жила з ним другий вибух. «Уже скоро і я», – думав він, розчавлюючи суху грудку в тремтячих пальцях. Крупинки землі сипалися вниз, ховаючи під собою його любу Хісако. А голос всередині шепотів: «Терпи, ще нескоро».

Марина зробила останній ковток охололої кави, по­ставила горня на місце і потягнулася за верхнім одягом. Встала, перекинула пальто через руку і швидким рухом дістала з кишені купюру в сто гривень. Поклала її на стіл і накрила зверху блюдцем. Я спробував щось сказати, але вона притулила мені до губ свого пальця. Він був гладеньким і холодним. Нестерпно закортіло доторкнутися до нього язиком, відчути його смак. Марина нахилилася до мого вуха й прошепотіла: «Наступного разу ти пригощаєш». Потім чмокнула в щоку. Мої губи мимоволі повторили цей рух, побіжно торкнувшись її тонкого пальця.

Марина випросталася й рушила до виходу, мало не зіштовхнувшись з офіціантом, який ніс сандвічі, сирники і чай парі з дитиною. Спритно ухилившись, Марина натягнула на ходу своє пальто. Я дивився на неї і чекав, що вона обернеться на прощання. Однак жінка швидко вискочила за двері кав’ярні і зникла з очей, залишаючи мене наодинці з недопитим горням охололої кави.

З Марининим відходом мій настрій зіпсувався. Її бурхливі реакції, жива міміка, її історія, в якій вона жила, пішли разом із нею. Я допив свою каву, дістав телефон із кишені і поклав його на стіл. Почав набирати літери «м», «а». Висвітилося «Мама» і «Марина». Я вирішив набрати маму. Після третього гудка пролунав голос:

– Алло-о!

Мама завжди вимовляє це коротке, незрозуміло навіщо потрібне слово так, що розумієш, як тобі раді. У цьому довгому протяжливому «о-о» слідом за здивуванням відчуваються інтерес і радість.

– Алло-о!

– Привіт, мам, – кажу я.

– Андрійко! – радіє мама. – Ти вже прокинувся?

Мама знає, що я люблю поспати у вихідні. І мама вміє ставити питання, які, на мій погляд, не потребують відповіді.

– Ще сплю, – відповідаю в трубку.

– Уже снідав? – запитує мама.

– Тільки каву.

– Заїжджай, погодую тебе.

Мама завжди хоче мене погодувати. Певно, щоразу, коли вона чує або бачить мене, десь із глибин її підсвідомості, з тих інстинктів, із того часу, який я геть не пам’ятаю, часу, коли я вмів лише кричати, лежачи у неї на руках, у мами автоматично виникає імпульс: «А чи не треба його погодувати?» І дарма, що я не поголився сьогодні, що, причісуючись, знаходжу все більше білих неживих волосин на своїй голові, – усе одно мій голос та мій вигляд відгукуються в ній пронизливим криком-запитанням: «А чи не час погодувати?!»

– За півгодини буду, – відповів я, натиснув кнопку відбою дзвінка й відкинувся на кріслі.

Перевівши погляд на пару з дитиною, побачив, що мама дівчинки умовляє її з’їсти ще шматочок сирника, а тато, замислившись, витріщається у вікно. Дівчинка відвертала голову від простягнутої в її бік виделки і пищала: «Не хочу більше!»

Усе ж таки у всіх мам є щось спільне: і ця прагнула нагодувати. Я перевірив, чи вистачає залишених Мариною грошей, щоби оплатити рахунок, натягнув куртку і вийшов із кав’ярні.

Сире повітря на вулиці змушувало щулитися і глибше загортатися в теплий одяг. Шлях до батьків дорогами вільного недільного міста не був довгим. Треба було лише спуститися з верхнього міста на Поділ.

Колись древні київські князі жили нагорі, а Поділ вабив до себе різношерстий людський контингент, зокрема аж ніяк не найуспішніших. Минуло тисячоліття. Але щодо цього мало що змінилося. Один із найдавніших районів Києва, такий собі альтернативний центр. Я виріс тут і любив Поділ за його контрасти. Особливо відчутні у будні. Ось поспішають у своїх справах на ексклюзивних «Мерседесах» і BMW бізнесмени, ось будується новий ультрасучасний офіс, ось відкрився бутік ексклюзивного одягу. А відходиш убік на кілька десятків метрів – і бачиш бездомних і неформалів. Успішний підприємець у костюмі від Brioni виходить із Mazeratti, поводить плечима, щоби піджак ідеально сів, і рухається у бік мармурових сходинок сучасного офісу. Та вже за кілька кроків його шлях перетинає чолов’яга у брудному одязі, від якого тхне смітником. Він злякано вирячується на бізнесмена, сполохано сахається вбік, очі виблискують, обличчя вкрите жорсткою щетиною... Бізнесмен зупиняється і розставляє ноги ширше, спогорда дивлячись згори вниз і демонструючи, хто тут господар життя. Волоцюга продовжує свій шлях, а багатій, зачекавши секунду, робить недбалий рух рукою, немов відганяючи від себе неприємний запах, який може в’їстися в його дорогий костюм. Вже хвилю по тому вони й не згадають один про одного. І точно ніхто з них не дивується, що їхні дороги зійшлися тут. Тому що це Поділ.

Так кипить тутешнє життя в будні, а зараз бурхливий рух сховався від морозного недільного ранку. Я зупинився біля будинку на розі Волоської і Спаської. Тут я прожив найкращі роки свого життя, тому люблю приїжджати сюди. І не лише тому, що тут досі живуть рідні мені люди. Адже вони лишень частина того, що відбулося тут, що сталося зі мною, частина думок, якими я живу.

Я підійшов до металевих дверей під’їзду. Шкода, що немає тих старих дерев’яних, на яких я видряпував якісь слова. Якось я написав на них: «Життя – лайно». Це напис із мого підліткового періоду, коли гормони повністю керують тобою.

У нас була компанія. Ми просто спілкувалися і вважа­ли, що життя однозначно й незаперечно вдається. Зустрічалися десь біля кінотеатру «Жовтень», лузали насіння, плюючи лушпайки під ноги, пританцьовували, голосно розповідали анекдоти, голосно сміялися, загалом, викаблучувалися, хто як міг та вмів. Нас було четверо хлопців і одна дівчина. Світлана. Хоча яка там Світлана. Свєтка. Попервах вона була для мене лише однією з нас. П’ятеро друзів. Веселих, життєрадісних і бешкетних. При ній можна було розмовляти з матюками. Нічого особливого. А Сашко був моїм найкращим дру­гом. Принаймні, мені він був більш зрозумілий і зда­вався серйознішим за інших. І все в нас було добре до одного весняного дня. А потім перевернулося й пішло шкереберть.