Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 41)

– Я й сам цього гаразд не розумію, просто якось відчуваю. Але в одному я майже не сумніваюся, читаючи твій щоденник. Тобі це судилося робити.

– Хіба?

Він у відповідь простягнув мені щоденник. Я обережно взяв його до рук та запитально поглянув на Юрка. Але він допив чай та ніби відключився, занурився у себе.

– Юро, можу тебе спитати?

– Питай, – він знизав плечима.

– Хто та жінка на твоїй картині?

Він зітхнув та насупив носа, даючи зрозуміти що моє запитання недоречне.

– Я ще не закінчив її.

– Хіба?

– Не вистачає окремих деталей.

– Мені здавалося, що картина повна.

– Їй не вистачає душі. Поки що не можу це передати. Насправді я поганий художник. Так, передаю багато деталей і нюансів, на які не звертають увагу решта, але суть не в тому.

– Багато хто вважає твої картини шедеврами.

– Що з того? Одного разу тебе назвали талановитим, а потім все, що ти робиш, уже в ціні. Тому мені тут краще видно. Картина ще не готова. Леонардо да Вінчі малював свою Мону Лізу півжиття, але так і не домалював. Не встиг. Не був готовий закінчити. Не вистачило життя. Напевно, не можна залишати щось незакінченим. Хтозна, може, він і досі приходить до неї і думає, що ось зараз вже точно знає, чого не вистачає, але виправити вже нічого не може.

– Дивно, я не знав такого. Напевно, коли прагнеш ідеалу, то завжди залишиться щось незавершене.

– Гаразд, – Юрко підвівся з-за столу та попрямував до коридору. – Побачимось.

Він подивився мені прямо у вічі, і я мимоволі відвів погляд, боячись, що десь всередині моїх зіниць він розглядатиме своє відображення.

– Привіт, – швидко сказав я, щойно вона взяла слухавку.

Зазвичай вона випереджала мене із привітанням, і це було для мене грою – сказати «привіт» швидше за неї.

– Привіт, ти вже на місці? – защебетала Марина в телефонній трубці. – Я вже підходжу, тож за кілька хвилин замовляй мені каву.

Я послухав короткі гудки відбою і сказав «добре» в нікуди.

Вона увірвалася, як вихор, на ходу скинула пальто, до­торкнулася до мене холодною щокою, закинула своє довге пальто на одне крісло, ляпнулася в інше, взяла в руку горнятко з гарячою кавою, заплющила очі і вдихнула ароматну пару. Потім зробила маленький ковток, поставила зі стукотом горня на стіл і втупилася у мене, широко розплющивши очі:

– Розповідай!

– Знаєш, Марино, те, що я хочу розповісти, настільки дивне, що ти можеш мені не повірити, тож я дуже прошу сприймати це серйозно.

– Не роби занудства, – скривилась вона. – І взагалі: розумію, що краще з довгим вступом, але часу мало, тому давай прямо в лоба.

– Гаразд, – випалив я. – Уяви собі, що я зняв квартиру, прожив у ній кілька днів, а потім знайшов там щоденник, де описано моє життя. І я цього щоденника не писав! Але це мій щоденник. Щоденник мого життя.

Я видихнув, зробив паузу і подивився на неї. Вона натомість дивилась на мене, ніби міркуючи про почуте, зробила глибокий вдих, а потім заявила:

– Як круто, Андрію! Завжди знала, що ти незвичайна людина, тому з тобою справді можуть відбуватися такі речі. Ти ж приніс його?! Покажи!

Я зітхнув, потягнувся до портфеля, що стояв поруч, і дістав звідти щоденник. Я акуратно і урочисто поклав його на центр столу і стежив за її реакцією.

Марина спершу захоплено його розглядала, потім невпевнено простягла вперед руку і провела по щоденнику пальцями. Я чекав, чи не відкриє вона його, але, немов у відповідь на мої очікування, вона похитала заперечливо головою і підсунула щоденник ближче до мене.

– І що ж там? – пошепки запитала Марина.

– Там події мого життя.

– І ти не пам’ятаєш свого щоденника?

– Так, залишається варіант провалу в моїй пам’яті. Цей варіант усе пояснює. Ніби я це все написав, а потім забув.

– Навряд чи, – похитала вона головою.

– І все ж у цьому був би якийсь сенс і спосіб все розкласти хоч по якихось поличках. А зараз я сам у це не вірю.

– Проводив якесь розслідування?

– На жаль, не надто успішно. Господар квартири помер. Ніхто, крім нього, там давно не жив. Отже, серед раціональних пояснень залишається одне – я сам підклав його туди, витер це з пам’яті, але якийсь слід залишився, тож я і знайшов його згодом. Утім, навіть із цим, мушу визнати, подивитися на себе збоку, прочитати – це неабияке враження.

Я відкинувся у кріслі, пошукав ще раз пояснення, похитав головою і продовжив:

– Чого мені дався цей щоденник?

Вона знизала плечима:

– Можливо, в людини має бути шанс оглянути весь свій життєвий шлях, за секунду переглянути фільм, складений із подій свого минулого. Кажуть, людина перед смертю бачить щось подібне, коли все її життя вкладається в секунду.

– Так, це мене, безумовно, заспокоює, – пожарту­вав я.

– Слухай, я тільки-но зрозуміла одну річ, – розсміялася вона. – Ти ж страшна людина. Може, в твоєму щоденнику написано і те, що я повинна зробити сьогодні?

– Так, – вирішив підіграти я. – Оскільки я виявився нездарою у власних розслідування, то ти маєш розповісти мені про ту людину, яка зможе відповісти на мої запитання.

– Ну от, а я ж гадала, що ти віриш у мене саму, – уда­вано образилася вона, а потім продовжила. – Якщо бажаєш, то можемо навіть поїхати до неї в гості. Навряд чи це стане фінішною точкою твого пошуку, але хоч трохи переключишся. Бо ж копирсаєшся в собі, наче той кріт у землі.

– Це чоловік чи жінка?

– Жінка, – відповіла Марина.

Марічка

Марічка росла у звичайній родині єдиною дитиною, але вже з раннього дитинства стало зрозуміло, що вона відрізняється від інших дітей. Здавалося, промінь долі, який то спалахує, то гасне над іншими, не полишав її ніколи. Що б вона не робила, результат завжди викликав радість.

Вона дивилася на світ великими, сповненими радості очима. Здавалося, що кожне сказане іншими слово вона пропускає крізь себе, ніби визначаючи істинну внутрішню причину вимовленого.

Зовні вона не була схожою ні на батька, ні на матір. Хоча потрібно сказати, що вони були вельми дивною парою. Її батько був майстровитим, жив тим, що бачив, багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Він підробляв на будівництвах, а оскільки уникав алкоголю, то мав непогані заробітки.

Мати була геть на нього не схожою. Здавалося, вона живе в якомусь іншому світі: дивилася крізь людей і будівлі, ніде не працювала, ходила поруч із їхнім будинком і беззвучно відкривала рота, немов би наспівуючи якусь лиш їй відому пісню. І тільки коли Марічка була поруч, її обличчя разюче змінювалося, очі спалахували й напов­нювалися життям. Вона притискала дитину до себе і радісно посміхалася всім навколо.

Марічка вчилася у школі й отримувала не надто гарні оцінки, але аж ніяк через це не переймалася. Часто, коли її викликали на уроках, вона просто хитала головою, мовляв, не готова, і посміхалася, але іноді все ж відповідала, при цьому її пояснення були настільки глибокими і точними, що кожен, включаючи вчителя, розумів, що не зміг би відповісти краще.

Попервах вони жили в орендованій квартирі, а по­тім батько дізнався, що є можливість викупити її. У них не було стільки грошей, тому він оформив кредит. Працював іще більше, повертався додому втомленим і з похнюпленою головою.

А потім стався нещасний випадок. Кран зірвався і впав на будинок, руйнуючи стіни і ховаючи під завалами Марійчиного батька.

Вони залишилися вдвох, дві непристосовані до життя в цьому світі істоти. Незабаром банк відібрав квартиру за борги за кредитом. Марічка була неповнолітньою, і вони могли б захищатися, але не зробили цього.

Я пам’ятаю, як вони виїжджали. Складали торби з речами в кузов невеликої вантажівки і посміхалися одна одній. Для них втрата квартири не була трагедією, просто вони не житимуть там більше.

– Куди ви тепер? – запитала я.

– Поїдемо в село, – радісно повідомила мені Маріч­ка. – Там така краса, приїжджай якось.

Сусіди закінчили з вантаженням речей:

– Готово, Маріє, – почула я чоловічий голос, звернений до Марійчиної мами.

У них були однакові імена. Дві Марії – велика і ма­ленька. Хтось із сусідів стояв і плакав, адже їхали люди, які ніколи нікому не зробили поганого.

Та однієї миті сталося те, що я запам’ятала назавжди. Якась машина на великій швидкості мчала нашою вулицею. Цієї ж миті з гнізда на дереві випурхнула маленька ворона і невпевнено полетіла, напевно, в свій перший в житті політ. Вона незграбно намагалася зберегти рівновагу, то припадаючи до землі, то із зусиллям піднімаючись вгору.

Почувся відчайдушний воронячий крик – і вже інша, велика ворона кинулася слідом за нею. Маленька ворона тим часом вже досягла проїжджої частини і зустрілася з тією машиною, що гнала з шаленою швидкістю. Почувся глухий удар, за яким відчайдушний крик: «Кар-р!» Тіло маленької ворони відскочило і м’яко впало на асфальт, ставши зовсім крихітним. Закрутилося в повітрі довге сіре перо, і автомобіль зупинився.