Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 42)

Я скрикнула і притиснула руки до грудей. Скло машини опустилося, звідти почувся грубий чоловічий голос, який голосно вилаявся, після чого автомобіль рвучко рушив з місця і зник за рогом.

Велика ворона підлетіла до краю тротуару і зазирнула вниз. Вона нахилила голову вбік і деякий час стояла нерухомо. Потім опустила дзьоб і м’яко підштовхнула до узбіччя маленьке тільце, що прибилося до землі.

Ми з Марічкою підбігли до дороги і подивилися вниз. Велика ворона сполохано відлетіла трохи вбік, але залишилася спостерігати за нами. Там внизу склала лапки і нерухомо лежала біля бордюру її дитина. Вона зіщулилась і здавалася такою малесенькою.

Мені здалося, що її збило на смерть, і я розплакалася. Марічка подивилася на мене і посміхнулася. Вперше мені здавалося, що її посмішка зараз вкрай недоречна, і я розсердилася на неї.

А вона опустилася на коліна, взяла маленьку воро­ну на руки, піднесла до свого обличчя і щось тихо промовила. Потім притиснула до грудей і почала легенько розгойдуватися вперед-назад, шепочучи якісь слова.

– Марічко, – покликала її мама. – Поїдемо, нас вже чекають.

– Так, мамо, – сказала вона і передала воронятко мені.

Я взяла його і пригорнула до себе. І зрозуміла, що в моїх руках б’ється життя. З величезною швидкістю часті удари серця били по моїх пальцях. Я мимоволі змахнула руками, і вороненя випурхнуло з них. Воно приземлилося на моє коліно, невдоволено подивилося на мене, боляче дзьобнуло в ногу і відлетіло на безпечну відстань.

– Приїжджай, щойно з’явиться потреба, – сказала Марічка.

Вони з мамою сіли в кабіну до водія, старенька ван­тажівка задеренчала, шумно завелася, і, викидаючи хмари їдкого чорного диму, почала віддалятися від нашого будинку. Ми з сусідами махали їй услід рукою; горобці і голуби, виявивши розсипані на тротуарі зернятка, відтіснили ворон і шумно боролися за доступ до їжі, а вороненя безтурботно розгулювало краєм дороги.

– Знаєш, ніби й дрібниця, та коли мене питають, хто в житті був для мене найкращим другом, завжди її згадую. Адже кожен був зосередженим на собі, лише вона щиро почувалася щасливішою, коли комусь поруч ставало краще. Ніби нічого особливого, а іншої такої людини я більше не зустрічала. Ми бачилися востаннє так давно, а в душу запало. Приводу з’їздити до неї не знаходилося. Так, писали листи одна одній. Тож пропоную, аби розвіятися, здійснити невеличку подорож. Свій дорогоцінний що­денник, якщо бажаєш, можеш взяти з собою. Якщо в Марічки спитаєш – вона скаже, що з ним робити.

– Куди ж нам їхати?

– О, швидко погодився. Вона написала мені листа після від’їзду, потім ще одного через кілька років і останньо­го – рік тому. Влаштувалися вони в селі в Чернігівській області.

– То коли вирушаємо?

– А хоч би й завтра.

– З відгулом вийде? Завтра ж п’ятниця.

Марина замислилась, клацнула запальничкою, затягнулася, випустила конус сигаретного диму і сказала:

– Давно її не бачила. Обіцяла собі навідатися до неї, але весь час було щось важливіше. Вийде з відгулом. Але мені треба рано повернутися. Зможемо виїхати о шостій ранку?

Я кивнув головою на знак згоди, а Марина зробила останній ковток кави, підхопила пальто і, розкуйовдивши рукою на прощання моє волосся, поскакала до виходу з кав’ярні. Там вона на секунду затрималась, потім повер­нулася назад, подивилася, примружившись, на мене, витягла в мою сторону вказівний палець, потім перевела на себе і запитала:

– І оце було в твоєму щоденнику?

Я здивовано похитав головою.

– А ти кажеш! – багатозначно вимовила Марина, вже без зупинок подолала свій шлях на вулицю і розчинилася в зимовому дні.

Цієї ночі я майже не спав. Брався за щоденник, але читати його не хотілося. Я вже майже дійшов до того місця, яке перевернуло моє життя шкереберть, позбавило його будь-якого сенсу.

Знав, що потрібно виспатися перед поїздкою, але сон вперто не йшов до мене. Я крутився з боку на бік, іноді впадав у напівзабуття, стан між сном і неспанням, лякався, чи на місці щоденник, витягав руку і торкався до краю тумбочки. І коли вже майже не розраховував заснути, провалився в глибокий сон.

Ранкове місто лише неспішно прокидалося, а ми вже мчали його вулицями.

Перебралися на лівий берег і виїхали з Києва, який був ще вільним від ранкових заторів. Швидкісна дорога на Бориспіль зустрічала засніженими ялинками обабіч. Настрій був піднесений: я любив покинути місто і мчати повз населені пункти, залишаючи за спиною тисячі чиїхось життів. Колись, до ери автомобілів, таке переміщення на півтори сотні кілометрів могло забрати і до тижня, а тепер це займає лише кілька годин. Що краще? Я не знаю. Гадаю, кожну годину в тому довгому шляху було наповнено змінами, а в цій ергономічній коробці пейзаж за вікном здавався майже одним і тим самим. Немає людей, маленьких струмочків, ям, ярів, містків через річки, м’яких сніжних заметів, стривожених зайців, що біжать полем до лісу.

Ми взяли курс на північ, і низьке зимове сонце сліпило моє праве око так, що я не міг бачити Марину, яка сиділа поруч. І час від часу обертався, щоб упевнитися, що я в машині не сам. Зустрічаючи її погляд, мружився і посміхався.

– А тобі ще багато читати в щоденнику? – запитала вона, уважно стежачи за моєю реакцією, ніби перевіряючи свою версію.

– Здається, заповнених сторінок залишилося лише кілька, – чесно відповів я.

Вона ствердно кивнула головою і задумливо втупилися поглядом в дорогу.

– Слухай, Андрію, у мене очі злипаються, не виспалась сьогодні, – мовила Марина. – А ти як, відпочив хоч трохи?

– Так, виспався, – збрехав і не збрехав я одночасно, бо майже не стулив очей, але водночас і не відчував утоми.

– Це добре, – сказала вона вже із заплющеними очима.

Незабаром Марина тихо засопіла, а на її губах заграла м’яка посмішка.

Її підкидало на горбочках і нерівностях, з колонок тихо грала музика, сніжна крупа розступалася перед колесами, і ми їхали вперед.

Бувають такі моменти, коли тобі всього вдосталь, і ти почуваєшся справді щасливим. Це була одна з таких хвилин. Мені хотілося, щоб ця дорога, ця музика і ця її посмішка тривали вічно. Ми б їхали кудись з якоюсь метою і в нікуди одночасно. Шосе в нікуди, де розумієш, що зайві речі тільки заважають.

Я легенько провів пальцями по її плечу. Хто вона? Дівчина, яка мені приємна. Яка з’явилася колись у зви­чайний день, і історії якої я так любив слухати. Яка вислуховувала мої власні розповіді, палила, граційно випускаючи кільця диму, і пила каву. Дівчина з теплими долонями, великими очима, м’яким поглядом, відкритим чолом і забавно відстовбурченими вухами. Дівчина, з якою я хотів би їхати нескінченно довго по шосе в нікуди.

Я сказав собі це і одразу ж відштовхнув ці думки. Що це таке? Закоханість? Вона виникає і проходить. Ні, це щось зовсім інше – ніби я знав її все життя, усе її життя. Коли тобі добре, то здається, що немає жодних причин, щоб зробилося погано. А потім все минає. Все мине, і це також.

Раптом зв’язок коліс із землею зник, ніби ми під­нес­лися на один міліметр над землею, і вже не їхали, а летіли. «Але ж машина не повинна літати», – подумав я. І смикнув кермом, щоб перевірити, як тепер керувати нею. Автомобіль зрадницьки неслухняно попрямував до загороджувального паркану. Я смикнув кермом в інший бік, але машина вже стала самостійною і, схоже, збиралася поводитися, як заманеться. Огорожа наближалася, а я вчепився в кермо, сподіваючись щось змінити. Я вже від­чував цей скрегіт, удар, розворот. Здається, це вже було колись зі мною. Усе те ж саме, але чи в цьому житті, чи в якомусь іншому? Хіба я маю право не вберегти її? А раптом в нас вдариться інша машина? Я мигцем глянув у дзеркало заднього виду і побачив величезну червону вантажівку за сто метрів позаду. А боковим зором зловив, як мирно сопе Марина. Я буквально вріс у кермо, ставши його частиною, відвів погляд з металевого паркану, до якого залишався десяток сантиметрів, на дорогу. Автомобіль підкорився моєму погляду і почав повертатися на трасу, лише задні колеса м’яко вдарилися об бордюр, на якому стояла загороджувальна конструкція, змусивши мене підстрибнути на кріслі.

Ми котилися далі так, ніби нічого не сталося. Я по­вільно, боячись зробити зайвий рух, перелаштувався в праву смугу, знизив швидкість і зупинився на узбіччі. Повз мене зі скрипом пронеслася та сама величезна червона вантажівка. Вона посигналила, мабуть, вітаючи мене із вдалим результатом, адже, напевно, водій бачив мої піруети на дорозі.

Я голосно видихнув, а Марина розплющила очі, потяглася і позіхнула.

– Що, вже приїхали? – сонно запитала вона.

– Ні, – похитав я головою.

– А чого стоїмо? Тобі вийти потрібно?

– Та так, ми щойно мало не розбилися, – я спробував промовити це якомога байдужіше.

Вона підвелася, подивилася у вікна, на мене і запи­тала:

– Не розбилися?

– Ні, не розбилися.

– Що ж, тоді можна спати і далі.

Вона замислилася, втупившись в одну точку на лобовому склі, знизала плечима, ствердно кивнула сама собі і продовжила свою думку:

– У будь-якому разі можна спати далі.

Знову згорнулася калачиком, перекинулася на бік в мою сторону, заплющила очі і плямкнула губами. Я подивився на неї, на дорогу, на свої руки, що міцно стискали кермо машини, яка зупинилася на місці, і раптом цілковито розслабився. Ніби стовп атмосфери, який давить мене зверху, зменшився десь удвічі. Звідкись зсередини до мого рота піднявся смішок. Я намагався стримати його, стискаючи губи, але він вирвався назовні, перетворюючись на заливистий сміх. Я давно так не сміявся! Все моє тіло ходило ходором і корчилося в судомах. Марина широко розплющеними очима дивилася на мене і посміхалася.