Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 43)

– Що? – запитала вона, коли я трохи заспокоївся.

Цього слова виявилося досить, щоби змусити мене знову захлинутися нестримним сміхом. Сльози котилися з очей, живіт застиг у судомі, в грудях не залишалося повітря для дихання, та я продовжував сміятися.

– Розбилися, – зібравши останні сили, видавив я з себе.

Вона легенько вдарила мене маленьким кулачком у плече і дзвінко розсміялася.

Небо засипало нас снігом. Біла пелена лягала на скло – і в машині поволі темнішало, наче хтось повільно гасив у ній світло. А ми сиділи і заходилися виснажливим сміхом. Автомобілі шумно мчали повз, витісняли з простору на своєму шляху повітря, яке, перетворюючись в енергію вітру, билося об нашу машину. Вона розгойдувалася від цих поривів ззовні і від наших судомних рухів усередині. Автомобілі неслися геть, меншали, перетворювалися на крапки і зникали за далеким поворотом дороги.

Я знайшов FM-хвилю з найенергійнішою музикою, збільшив гучність до оглушливої і, набравши швидкість, повернувся на трасу. Наш подальший шлях тривав без транспортних пригод. Під’їхавши до Чернігова, ми побачили на обрії гарну церкву, яка, здавалося, побудована просто на дорозі. Дорога, що закінчується храмом. Проте, наблизившись, дорожнє полотно обігнуло пагорб із церквою і спрямувало нас тихими і незавантаженими автомобільним рухом вулицями Чернігова. Тут панувала біла красуня-зима, і місто зачаровувало своєю красою із першого погляду. «Приїду сюди ще», – пообіцяв я собі, стежачи за вказівниками. Виїхавши з міста, ми швидко, за якихось двадцять хвилин, здолали відстань до Седнева.

– Знаєш, – зітхнула Марина. – Я ж і не знаю точно, де її шукати. Вона лише писала, що біля церкви живе.

В’їхавши в селище, ми зменшили швидкість, вигля­даючи перехожих, у яких можна запитати про церкву. Доїхавши до центру з яскраво пофарбованим золотистою фарбою пам’ятником радянським воїнам, ми вийшли з машини. Седнів наче вимер, не даючи навіть шансу побачити живу душу. Хвилин десять ми бродили навколо, намагаючись надибати хоч когось, поки нарешті я не побачив темну кошлату фігуру на бічній дорозі. Доки єдина побачена мною в Седневі жива людина не зникла, я кинувся стрімголов до неї. Було зрозуміло, що йти чолов’язі непросто. Він вихилявся по всій дорозі, раз-по-раз зупиняючись, щоб змусити тіло скоординуватися.

– Шановний! – голосно сказав я.

Він злякано здригнувся, обернувся до мене, сфокусував погляд, а коли я підійшов ближче, обдав мене порцією дихання, щедро присмаченого кислотою і алкоголем. Втиснув голову в плечі, ніби очікуючи покарання.

– Шановний, де тут у вас церква?

Чоловік подумав над запитанням, здається, заспокоївся і, зібравшись з силами, вимовив:

– Дай дві гривні, – постояв, спостерігаючи мою реакцію, і додав: – будь ласка.

Я сторопів, але потім подумав, що ця незначна пла­та не варта того, щоб втрачати час, дістав портмоне і, порившись в ньому й не знайшовши двох гривень, про­стягнув йому купюру в п’ять.

Він взяв її тремтячими пальцями, уважно оглянув, незадоволено подивився на мене, ніби дорікаючи за те, що я не зміг виконати таке простецьке прохання і знайти рівно дві гривні, потім вказав на свої кишені і розвів руками, даючи зрозуміти, що здачі в нього немає. Побачивши у відповідь мій схвальний кивок, засунув гроші до кишені, відвернувся і, похитуючись, пішов геть. Я витягнув руку з вигуком обурення, але тут же наштовхнувся поглядом на позолочений хрест.

Розсміявшись, я приклав долоні до рота і гукнув Марині: «Знайшов!»

Вона помахала рукою у відповідь і побігла до мене.

– Здається, знайшов церкву.

– Молодець! – відповіла Марина, взяла мене під руку, і ми попрямували до знахідки.

Порівнявшись із місцевим жителем, що допоміг у наших пошуках, я голосно подякував йому, змусивши шарпнутися вбік, і розсміявся. За хвилину, ми вже стояли біля білого кам’яного паркану, за яким виднілася церква, виконана в стилі епохи Петра І.

– Збудована Яковом Лизогубом у 1696 році, – прочитав я на табличці, і ми пройшли у внутрішній двір.

На масивних дверях церкви висів іржавий замок.

– Гарна, – зітхнула Марина, піднімаючи погляд вго­ру. – Тільки як нам тепер відшукати Марічку?

– Зараз знайдемо, – впевнено сказав я, очікуючи, що випадок знову вкаже правильний шлях.

Хвилина минала за хвилиною, а седнівський краєвид залишався нерухомим.

– Ще трошки зачекаємо, а потім підемо і постукаємо до найближчих будинків, люди підкажуть, – заспокоїв я Марину, яка нетерпляче роззиралася. – Давай поки обійдемо навколо.

Ми почали обходити церкву за годинниковою стрілкою, і вже за поворотом почули скрип дверей, що відчинялися. Над ними було викарбовано: «Церковна школа».

Крізь двері виплила дебела спина чоловіка, який на ходу натягував поверх ряси теплу куртку. Священик навісив на двері замок, перевірив його, посмикавши, і обернувся до нас. Він пробіг по наших фігурах із голови до низу поглядом, привітно посміхнувся і басовито прогудів:

– Доброго дня, молоді!

– Добридень! – хором відповіли ми, а Марина додала:

– Ми шукаємо одну жінку, Марію. Вона з Києва з мамою сюди приїхала кілька років тому. Знаю, що при церкві жила.

Священик задумався, похитав головою і впевнено сказав:

– Це не у нас.

Я відразу занепав духом, але священик після паузи продовжив:

– Це у розкольників, он там, – і вказав рукою вниз по тій дорозі, якою ми прийшли сюди.

– Хвилин за п’ять дійдете, у нас тут все близько.

– Чому у розкольників? – не зрозуміла Марина.

Священик добродушно посміхнувся і пояснив:

– Ми – московський патріархат, вони – київський, чи то пак розкольники по-нашому. Але це, напевно, Москва з Києвом б’ються, а нам тут жити.

І додав серйозно:

– Та й Бог один, – перехрестився і пішов геть.

Ми переглянулися і пішли у вказаному напрямку вздовж сільських будиночків, поки нарешті не побачили великий дерев’яний храм.

– Овва! – вигукнула Марина. – Саме так я уявляла церкву, в якій Вакула молився за душу панночки.

Ми підійшли до воріт і побачили напис: «Зателефонуйте мені за номером (099)2215468, буду за 10–15 хвилин».

– Треба ж, яка клієнтоорієнтованість, – здивувалася Марина і дістала телефон.

– Алло, – промовила вона. – Вітання вам! Мене звуть Мариною, а з ким я розмовляю? Тьотя Маша?! Це Марина з Києва, ваша колишня сусідка, я до Марічки в гості приїхала. Вона з вами? Ми ось тут, біля церкви.

Марина натиснула кнопку відбою і радісно повідо­мила:

– Скоро буде.

За десять хвилин переді мною стояла молода жінка, вбрана як черниця. Вона привітно дивилася, ніяково кліпаючи довгими віями. Вони з Мариною обійнялися так, ніби бачилися щодня. Я ж невпевнено простягнув їй руку, і вона м’яко стиснула мої пальці й кивнула головою.

– Вітання, Андрію, – вона легенько нахилила голову. – Я – Марія.

Потім подивилася на Марину, посміхнулася і поправила себе:

– Звіть мене Марічкою.

Я кивнув на знак згоди, а вона продовжила:

– Я рада гостям, мало хто мене відвідує, але я всім рада.

– Так, дуже хотілося Вас побачити, – сказав я. – Мені Марина про Вас так багато розповідала.

Її обличчя здавалося мені знайомим, але я не міг згадати, де ж міг його бачити.

– Мені часто кажуть, що я схожа на когось, – посміх­нулася вона. – Гадаю, у кожного з нас є в цьому світі лю­дина, яка дуже схожа на когось іншого. Ось і Ви ме­ні схожі на чоловіка, який ходив тут вчора у куртці з каптуром, дивився навкруги, щось записував у зошит.

– А хто він? – запитав я.

Вона знизала плечима:

– Хороша людина. І на вас схожий. Ходімо, я вас чаєм напою.

Ми обійшли церкву і спускалися вниз стежиною, поки, нарешті, не опинилися біля маленького дерев’яного будиночка під бляшаним дахом, пройшли у двері і крізь затишний передпокій потрапили до маленької кухоньки, де на столі стояв справжнісінький самовар.

– Мама самовар поставила, а сама у справах пішла. Давно пили чай із самовара? – посміхнулася Маша.

– Так! – дружньо відповіли ми з Мариною.

А потім ми гуляли разом, йшли, провалюючись по ко­ліна в сніг та дружно реготали, падаючи. Наш шлях спершу пролягав до церкви, біля якої ми вже побували раніше, а потім повз неї. Далі витоптана в снігу стежка привела нас до дивовижного старовинного містка над ровом. Вдалині біліла будівля садиби Лизогубів, оточена парком з віковими деревами.

– Там зараз школа, – махнула в бік старовинної будівлі Марія. – Взагалі, тут зручного спуску немає, але я знаю одну доріжку.