Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 45)

– Зупини мені, будь ласка, тут, – обірвав мої марення голос Марини.

Вона вказувала на букву «М», що світилася попереду.

– Я можу відвезти тебе додому, – запропонував я.

Вона промовчала, і я зрозумів, що це ні до чого.

Я впевнено відкрив щоденник на одній із останніх сторінок і пробіг по ній очима. Величезна грудка підкочувалася до горла і здавлювала його, крик відчаю вдарявся об стіну й перетворювався на дивний, незна­йомий звук, що наповнював собою всю квартиру.

Цієї миті мій телефон завібрував, змушуючи здригнутися й відкласти щоденник убік. Сторінка, яку я читав, піднялася догори й завмерла, розмірковуючи, куди їй податися: вперед чи назад.

– Так, Марино, – відгукнувся я.

Незнайомий чоловічий голос, продираючись крізь шум, казав мені якісь слова. Ті слова, яким я не міг повірити. Те, що я мав читати в своєму щоденнику на його останніх сторінках.

Ні! Я хитав головою, намагаючись переконати себе, що це не може бути правдою. «Ні!» – пробивалося крізь жах, який крижанив мою свідомість. Я метався, як звір у клітці, не розуміючи, що мені далі робити, я визирав у вікно на темний зимовий вечір і, дивлячись вгору, погрожував кулаком комусь там нагорі, тому, хто безжально позбавляє мене всього найдорожчого.

Я намагався зрозуміти, що мені робити, бив руками по холодних стінах чужої квартири. Хвилинна стрілка настінного годинника пройшла ще одну позначку і повернула мене до реальності. Вона вже зробила чверть великого обороту, наздоганяючи, як Ахіллес черепаху, коротку годинну стрілку, яка перевалила за цифру шість.

«Може, ще не пізно? Може, я ще зможу все змінити?» –

сказав собі і кинувся в коридор. Кількох секунд мені вистачило, щоб вскочити в зимові черевики і, схопивши куртку, кинутися сходами вниз. Я з силою вдарив по видряпаному на стіні серцю, боляче розбиваючи руку. Вибігаючи на вулицю, я краєм ока засік силует чоловіка в каптурі, який наближався до будинку, але не хотів утрачати і частки секунди на його вивчення. Я кинув своє тіло на переднє сидіння автомобіля і, беззвучно лаючи свою машину, різко змусив її двигун заревіти. Ноги тиснули на педалі щосили, а руки крутили кермо з боку в бік, намагаючись скерувати автомобіль потрібним курсом. Я знав те місце, про яке прочитав, і мчав до нього, намагаючись обігнати всі мислимі і немислимі закони, бути там швидше долі і раніше випадковості. Місто не збиралося мені допомогти, ставлячи переді мною перешкоди у вигляді машин, що повільно рухалися слизькою дорогою, світлофорів, які світилися червоним, пішоходів, що неспішно переходили вулиці. Я тихо скиглив від люті, бив кулаком по сидінню і молився. Молився щиро якимось дивним набором слів і звуків, які прийшли з глибин пам’яті, каючись і просячи вибачення, але продовжуючи люто боротися з часом на своєму шляху до місця, яке щоденник безжально вказав мені. Поворот, пряма, знову поворот, на світлофорі блимає зелений, потрібно встигнути, спалахує жовтий, він згасне за секунду, але я не гальмую, машина боком по дузі входить у новий поворот, залишилося небагато – останній поворот і...

Із жахом бачу скупчення машин, миготливі вогні, величезну вантажівку, що стоїть по діагоналі і займає відразу дві смуги, – моє серце падає вниз, а злагоджені рухи рук і ніг перестають боротися зі слизькою дорогою. Автомобіль сильно вдаряється об бордюр, кидаючи мене на дверцята, відлітає на метр убік, але я знову спрямовую його до узбіччя. Він гасить швидкість і заплутується колесом в заметі. Я боюся виходити з машини і сиджу, дивлячись перед собою. Розум каже, що, можливо, все гаразд, але в лівому боці ріже болем відчуття, що я спізнився, що мій щоденник безжально відбирає в мене тих, без кого моє життя спорожніє, знелюдніє. Я виходжу з машини і на ватяних ногах прямую туди, де стоять машини з мигавками, вантажівка і натовп роззяв, які проходили повз та зупинилися. У моїй голові дурнуватий голос горлає нав’язливу фразу з популярної пісні. Накриваю голову каптуром, ховаючись від сотень уколів дрібного снігу, що сиплеться з неба, гнаний вогким вітром. Я підхожу ближче і бачу її. Вона лежить на асфальті ницьма. Жодна клітина її тіла не ворушиться зараз, і я не пам’ятаю, щоб коли-небудь із нею було таке. У ній завжди щось змінювалося: ямочки на щоках з’являлися і зникали, тремтіли вії, пасма волосся падали на забавні й милі відстовбурчені вуха, іскорки сипалися з очей. Я не міг бачити її обличчя, і мені здавалося, що якщо перевернути її на спину, то вона дзвінко засміється, вказуючи пальцем на мене і даючи зрозуміти всім своїм виглядом, що ввела мене в оману в цьому дивному жарті.

– Здається, мертва. Зараз під’їде швидка, десь за­стрягла, тоді буде зрозуміло напевно, – без особливих емоцій виголосив, схилившись над нею, міліціонер і підвівся з асфальту, обтрушуючи коліна.

Якийсь хлопець поруч із ним гірко розвів руками і почав щось пояснювати, вказуючи на тьмяні ліхтарі над пішохідним переходом, на вантажівку, що стояла за кілька метрів, на сніг, який накривав нас зверху холодною крупою. Він говорив і говорив, звертаючись до всіх, зокрема – до мене.

«Водій вантажівки», – визначив я і пошукав у своїй душі ненависть до цієї людини. Та не знайшов там ані краплини злості. Мені тільки хотілося, щоб він замовк. Щоб просто стояв і дивився на неї, не промовляючи ані слова.

Я зробив крок вперед і мовчки заплакав. Знав, що цей крок останній, що не зможу зробити ще один, не буду торкатися до неї. Сльози – це єдине, на що в мене вистачало сил у цьому місці. Я дивився на її нерухому потилицю, і мені здавалося, що я бачу її не вперше. Я стояв, втупившись у неї, і намагався пригадати, де і коли вже бачив цю картину...

Міліціонер жестом наказав мені відійти. Я підвів на нього погляд, у відповідь він підняв у здивуванні брови, побачивши, як сльози прокладають свій шлях на моєму обличчі.

– Ви її знали? – запитав він.

Що мені відповідати? Так, я жив історіями, які чув від неї, які ковтав разом із черговим горням кави. Ні, не знав. Я хотів дізнатися про неї більше, але не встиг. Я мовчав і дивився на неї. Відповіді на найпростіші запитання хочеться уникнути, перейшовши відразу до складних.

Я побачив Юрка, який подивився крізь мене та почав виставляти свій мольберт на дорозі. Його чомусь ніхто не помічав і не робив зауважень. А він обережно дістав ту саму картину, встановив її та почав тонкими й уважними штрихами-мазками дописувати її. Після кожного руху він відходив трохи назад, оцінююче споглядав зміни та повертався до роботи.

Я побрів до машини, міркуючи про те, чому бачу її потилицю на землі не вперше. Автомобіль їхав містом без мети, кружляючи в потоці зимових вогнів. Деренчав на бруківці, розганявся на рівному асфальті, втрачав рівний хід в крутих поворотах. Я закривав очі, чекаючи на аварію, але автомобілі лише невдоволено сигналили мені, уникаючи зіткнень. Червона лампочка сповістила мене, що бензин закінчується, але я спокійно продовжив свій шлях. Несподівано зрозумів, що знову опинився на тому самому місці поруч з порожнім будинком, де кілька днів тому зустрів, за словами Марини, янголів. Загальмувавши біля нього, вийшов із машини. Будинок занурився у цілковиту темряву, зсередини не пробивалося жодного проблиску світла. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Позаду мене залишилося місто, що жило своїм звичним вечірнім життям. Попереду непорушна пітьма виставляла вперед захисний заслін, вимагаючи залишити будинок у спокої. Я ступив уперед, і двері гучно гримнули позаду, залишаючи мене всередині самого.

Немає нічого сильнішого за страх, і він затулив моє горе, закликаючи повернутися. Я знав: якщо послухаю його, то він відступить, і я знову опинюся в полоні розчарування і болю. І я пішов уперед. Обмацуючи стіни, вслухаючись у шерехи, брів навмання в пошуках відповіді.

Я блимав очима, але було так темно, що з певної миті вже не розбирав, чи розплющені мої очі. Страх голодним звіром вгризався в моє тіло, сковував м’язи і безжально реготав, упиваючись своєю силою в передчутті перемоги. Та коли зрештою зробився нестерпним, я засміявся йому у відповідь, розмахнувся і вдарив рукою об тверду стіну вузького коридору. Страх перестав рости і я зрозумів, що мені не можна зупинятися, зі звірячим гарчанням я кидався на стіни, розбивав об них нещадно кулаки, здирав шкіру, забризкуючи все навколо своєю кров’ю.

Я геть знесилів, і моє дихання свистом просило мене зупинитися. Голова паморочилася і я вже не розумів, куди і навіщо так рвуся, що чи кого шукаю в цьому не­привітному, темрявому будинку.

Та тишу розітнув тонкий жіночий голос, який виводив ніжну пісню. Він був скрізь: у цих стінах, у тремтячому повітрі, в розбитих руках, піді мною і наді мною. Він заповнив усе, і я не міг зрозуміти, звідки він прийшов сюди, де його джерело, де він голоснішає, а де стихає. Я заціпенів у подиві, і голос стікав краплинами поту з мого чола.

– Обернись, – сказав він.

– Юра вже домалював її?

– Вона така гарна, – почув я голос Юрка і спробував зробити крок вперед.

Але одна рука швидко відвернула від мене картину, а інша жестом дала зрозуміти, що мені варто залишитися на місці.

– Моя робота – це служіння. А служіння – це життя, – тихо сказав Юрко із сумом у голосі.