Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 47)

Я похитала головою, щоб зробити мамі приємно. Ми з нею сиділи на кухні і їли гарячий суп. Я помішувала його ложкою і дивилася, як овочі наздоганяють одне одного в тарілці.

– Мамо, а коли овочі бігають по колу, то незрозуміло, хто з них насправді попереду, а хто наздоганяє.

Мама засміялася, підвелася і поцілувала мене.

– Мамо, а коли настане Новий рік, на вулиці випаде сніг?

– Мені б дуже цього хотілося, – відповіла мама. – А ти хотіла б, щоби на Новий рік до тебе прийшов Дід Мороз?

Я покрутила ложкою суп в інший бік, і овочі тепер бігали одне за одним в зворотному порядку.

– Мені хотілось би, щоби тато прийшов, – сказала я і поклала ложку на тарілку.

Овочі в ній ще якийсь час за інерцією бігли навви­пе­ред­ки, але з кожним новим колом їх рух уповільнювався.

Мама також поклала свою ложку, поставила лікті на стіл і сховала в долонях підборіддя. Маленька сльозин­ка викотилася з краєчка її ока, але мама тієї ж миті змахнула її:

– Тато теж хотів би прийти до тебе. Але він зараз далеко. Шукає нас, та ніяк не може знайти. І мені дуже хотілося б, щоб саме зараз поруч із ним був справжній друг.

Мама заплющила очі, і я бачила, що вона ось-ось заплаче. Вона встала з-за столу і пішла до ванної.

Колись мама сказала, що люди не можуть літати, тільки птахи. Мені здається, що мій тато зміг би.

Я сидів на березі й дивився, як сонце сідає в безмежне море. Воно переливалося відображенням і манило за собою в глибину. Не дивлячись, я піднімав із землі гладенькі овальні камінчики, тримав їх якийсь час у стиснутій долоні, прикладав до вуха, слухаючи їх шепіт, і лише потім кидав у море перед собою. Воно заковтувало камінці в себе і дякувало мені сплеском хвилі біля берега і циліндричними колами, що розходилися на його гладіні.

– Бачиш, це море. Воно було тут ще тоді, коли ми з тобою не існували. Ми йому не заважаємо. Можемо потривожити його, але ненадовго. Воно не сердитиметься. Хіба що обіллє нас жартома хвилею і швидко втече геть відливом. Потім повернеться, тихо підбереться ближче і запитає, чи не образилися ми.

Мої пальці намацали на ідеальній поверхні камінця невелику щербинку.

– Ти все ще недосконалий. Я кину тебе в море, віддам тебе йому. Море котитиме тебе по дну, не пробуючи виправити, але мине багато років – і ти станеш ідеально гладеньким. Можливо, від зіткнення з такими ж, як ти, вбереш у себе їхні прожилки, які красиво виблискуватимуть на сонці.

Половина сонця вже опустилася у воду. Велика біла чайка, широко розкинувши крила, пронеслася з опущеною головою, раптово напружилася і каменем кинулася вниз у воду, виринула і, задоволено струсивши з себе бризки води, полетіла геть.

Я підніс камінчик до вуха і послухав, як він говорить зі мною голосом моря.

– Я кину тебе у воду. А потім коли-небудь, не знаю коли, але знаю, що це станеться, маленька дівчинка опустить руку в море і дістане тебе з води. Вона зігріє тебе в долоні і легенько проведе по тобі своїм маленьким пальчиком. І хоч твоя щербинка і зникне, вона зупиниться саме на цьому місці і ніжно погладить його. Вона закричить: «Мамо, поглянь!» І побіжить з тобою від моря, з її маленьких гладеньких п’ят розлітатиметься віялом сіро-рудий пісок. «Тут на камені намальована квітка!» –

схвильовано вкаже вона на білі лінії, які сплетуться на тобі чудернацьким візерунком. Відвезе тебе додому і берегтиме як найважливішу річ. І коли відчуватиме неспокій, братиме тебе, зігріватиме теплом рук і по­сміхатиметься, заплющуючи очі.

Я приклав камінь до вуст і легенько поцілував щербинку, яка зробила його неідеальним. Потім розмахнувся і кинув подалі від себе. Не чекаючи моменту, коли він розітне хвилю і тихо сховається під водою, я заплющив очі.

Був пізній вечір. Великі пластівці снігу летіли зусібіч. Я побачив перед собою великий будинок із роєм освітлених вікон. Відірвавшись від землі, я підлетів до одного з них. Вікно вкривав густий іній, тож я не міг заглянути всередину. Та раптом відчув, що хтось там за вікном тре рукою по склу. Все ширші кола розповзалися на шибці, невловимо змінюючи візерунок інею. Нарешті в самому центрі круга я побачив маленький кулачок, який своїм теплом розтоплював сніг на склі. Я простягнув руку йому назустріч, щоби допомогти, але лід не танув від моїх зусиль. Рухи кулачка за склом сповільнилися, він наче втомився. «Потерпи, ще трохи», – прошепотів я йому.

Він зупинився, немов прислухався, і з новою силою заковзав холодною поверхнею. Крижинки танули і стікали вниз, на склі з’явився прозорий отвір. Великі дитячі очі визирнули назовні і посміхнулися, перетворившись на щілинки.

Я розплющив очі. Камінчик доторкнувся до води, здивовано присвиснув і зник. Від сонця залишилася лише тонка червона смужка. Воно ось-ось остаточно впаде в море – і яскраві гарячі червоні хвилі побіжать його поверхнею.

Я опустив руку і погладив білого кота за вухом. Він лагідно замуркотів і витягнув лапи, граційно вигинаючи спину.

– Як добре, що ти зі мною. Як би я хотів знати, про що ти муркочеш. Як би я хотів дізнатися, про що ти мовчиш. Адже я так і не зміг зрозуміти, хто я, куди йшов і навіщо.

Білий кіт посунувся до мене ближче і потерся головою об штанину.

– А десь далеко зараз маленька дівчинка дивиться у вікно крізь вузьку розталу смужку і радіє пластівцям снігу, який вона так чекала, адже скоро настане Новий рік. І нас розділяє це море, за яким лежить величезний океан. Цілий океан часу.

Червона смужка на обрії розчинилася в морі.

– Андрію, можна я увімкну світло? – голос здався знайомим, але згадати його я не міг.

– Не треба, – відповів я. – Не треба.

Біля будинку номер тридцять два на вулиці Гоголівській перетоптувався з ноги на ногу і пританцьовував, коцю­біючи на морозі, хлопець, років трохи більше двадцяти, у короткій куртці. Він поглядав на годинник і невдоволено шепотів собі під ніс прокльони на чиюсь адресу. Нарешті до будинку під’їхала машина, з якої вийшов огрядний чоловік середніх літ. Потім з’явилася жінка. Вона, скри­вившись, подивилася на бруд під ногами і озирнулась навколо. Хлопець підбіг до них і запопадливо посміхнувся. Вони поговорили деякий час, оглядаючи разом будинок, й рушили до під’їзду.

Хлопець увійшов першим.

– Ой, навіть не знаю, – лепетала жінка. – З одного боку, ніби в центрі квартира, з іншого – будинок он який старезний. Здається, оті балкони зараз повідпадають. Ми для доньки квартиру шукаємо. Вчитиметься в Києві, тож ми хочемо, щоб вона жила на квартирі. Ці гуртожитки за­раз такі, що ніяких умов для навчання. На квартирі спо­кійніше, та й нам приїхати можна. Правда, Колю?

Огрядний чоловік тяжко ступав сходами і шумно видихав із себе повітря:

– Угу.

– Так, звісно, краще на квартирі, – погодився хло­пець. – У нас часто знімають для дітей. Усі задоволені.

А тут місце престижне: скверик поряд, будинок із кішками, Обсерваторна гірка.

– Будинок із кішками? – здивувалася жінка.

– Ось тут навпроти. Цікавий отой, зелененький, і кішки на фасаді.

– Ми не кияни, – буркнув огрядний чоловік, даючи зрозуміти, що його цікавить квартира, а не розмальовані кішками сусідні будинки.

Вони піднялися на третій поверх і повернули ліворуч. Молодий чоловік дістав із кишені зв’язку ключів і встромив один із них у замковий отвір. Спробував повернути, але замок не піддавався.

– Давно не відчиняли, – перепрошуючи, пояснив він.

– І довго тут вже ніхто не живе? – поцікавився огрядний чоловік

– Десь з осені, але квартира гарна, просто якось так виходить, що ніхто не знімає.

Нарешті замок піддався – і двері зі скреготом відчинилися.

– Прошу!

Вони увійшли в темний коридор, і хлопець деякий час нишпорив руками по стіні в пошуках вимикача.

Нарешті тьмяна лампочка висвітлила маленький вузький коридорчик, наполовину зайнятий високою і довгою шафою-передпокоєм. Вони втрьох пройшли всередину і огляділися. Жінка зморщила ніс, зітхнула, а потім на секунду її обличчя набуло замисленого виразу.

– А запах такий, ніби хтось тут живе. Колю, ти від­чуваєш? – вона обернулася до огрядного чоловіка.

Той зітхнув, знизав плечима, показуючи, що йому байдуже, і попрямував углиб квартири до кімнати. Якийсь час вони провели там, а за десять хвилин вийшли, спустилися вниз і попрощались.

Коли машина від’їхала, юнак невдоволено махнув рукою і дістав мобільний телефон:

– Добридень, – привітав співрозмовника. – Щойно дивилися вашу квартиру. Потрібно ціну знижувати, інакше ми її ще довго здаватимемо.

Він вислухав відповідь і сказав: «Добре, подивимося, до побачення». Сховав телефон у кишеню, чортихнувся під ніс і пішов геть.

Двір спорожнів, і лише дерева неспішно похитували змерзлим гіллям. Та за кілька хвилин у центрі порожнього двору, наче нізвідки, з’явився чоловік у теплій куртці з каптуром. Здавалося, він не міг вирішити, що ж йому робити далі, і в нерішучості стояв, широко розставивши ноги і похитуючи головою у відповідь якимсь своїм думкам. В руках тримав згорток, який міцно притискав до грудей.

Нарешті чоловік зважився і впевнено рушив до того ж під’їзду. Відраховуючи сходинки, він піднімався вгору, уважно розглядаючи стіни. Затримався поряд із черепом з кістками, посміхнувся і рушив далі. Між другим і третім поверхом скинув з голови каптур і за кілька секунд зупинився навпроти дверей до квартири номер п’ять. Якийсь час постояв біля них, немов услухаючись у звуки, потім відкрив їх і ввійшов у квартиру.