Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 46)

– Не забирай її, – попросив я.

Він розвів руками, показуючи своє безсилля. Мені здалося, його обличчям ковзнув сумнів.

– Ти забагато думаєш про мене, – мовив він. – Моя робота – лише обчислення. Я рахую душі. На такій роботі і звичайна людина перетворилася б на мудреця. За кожною душею ти починаєш бачити лише номер. Я просто киваю, аби відклацнути черговий момент, закриваючи наступний номер, – і отримую задоволення, знаючи, що в мене немає розбіжностей із Великою книгою. Я не маю права допустити, аби щось пішло не так. Іноді я запитую себе, а чи залежить хоч що-небудь від мене? І відповідаю собі, що якби не залежало геть нічого, то я не був би тут. Інакше –

навіщо я потрібен?

– Як мені повернути її? – запитав я.

– Без тіней немає світла, без втрат – цінності, – відповів він. – Так склалося, і я виконав свою функцію. Немає жодних помилок.

– А що ж зі мною? – запитав я. – Як скоро ти хитнеш головою і оформиш мене в своїй Великий книзі?

Він заперечливо похитав головою:

– Це не фільм, який я переглядаю заново, знаючи, чим він закінчиться.

– Але ж це несправедливо! Я втрачаю все, не забирайте в мене найдорожче!

– Комусь дано бути щасливим, а комусь – робити щасливими інших. Шлях служіння – важчий. В май­бутньому ми бачимо вибір, у минулому – знаходимо долю.

Що ці слова означали для мене? Я міг написати цей щоденник інакше і зробити своє майбутнє іншим, а зараз я лише дивлюся в минуле і бачу в ньому злу долю, яка привела мене сюди. Кого я звинувачую? Кого молю про допомогу?

– Я хочу переписати свій щоденник, – сказав я йому.

– Слова, слова. Ти запишеш інші слова, – він похитав головою, даючи зрозуміти, що я так і не дістався істини.

– Я хочу зберегти її, – сказав я. – Мою маленьку донечку, яку я люблю більше свого життя, і жінку, яка розповідає дивовижні історії. Оля пішла від мене після того, як ти забрав в нас найдорожче, і сенсу тепер не залишилося.

– Усе враховано, – промовив він, – помилок не виявлено. Кількість душ збігається з вказаним у Великій книзі.

Немов переконуючи в своїй правоті, він підняв книгу над своєю головою.

– Але як ти можеш бути настільки точним і без­доганним!? – кричав я йому, спостерігаючи, як він усе більше тьмяніє, танучи в повітрі. – Навіщо ти потрібен, якщо не можеш змінити нічого?

– Я служу. У вас, людей, є свобода волі, якою ви не бажаєте користуватися, воліючи замінити випадковість пошуком таємних смислів. Ви вмираєте, але ви ж і живете. А я не в змозі змінити встановленого порядку речей. Кількість записаних душ буде правильною.

Він зникав на моїх очах, і я зрозумів, що залишилися останні секунди, коли моя свобода волі ще має шанс вирватися з лещат кам’яного коридору життєвого шляху.

– Залиш її! – крикнув я і кинувся до нього. – Запиши це єдине моє бажання в своїй книзі!

Він витягнув руку вперед, наказуючи мені залишатися на місці, і я застиг, не в змозі рухатися далі. Ноги не слухалися мене, і я знесилено спостерігав, як залишаюся один, лише ледь помітна тінь ще була переді мною.

– Я вільний! – вигукнув я і, зібравши всі сили, зрушив на жалюгідно малу відстань з місця, на якому стояв.

Мені здалося, що одна частина мене так і лишилася стояти, прикута до місця, а інша подолала невидимий бар’єр. Ніщо більше не стримувало мене. Я кинувся до тіні і вимовив слова, які з’явилися раніше думки:

– Залиш її! Нехай кількість збігається, але залиш її!

Здається, він хотів щось відповісти, але не встиг. Ніщо більше не затримувало світло в тому місці, де раніше стояла його постать. Я дивився на кам’яну стіну перед собою.

Я залишився один.

І заплющив очі востаннє, знаючи, що коли їх відкрию, вже не побачу нічого.

Світло навколо мене згасло.

В очікуванні Нового року

Я поставила маленький стільчик біля віконця на кух­ні і обережно виставила на нього одну ніжку. Руками трималася за підвіконня, яке було трохи вище від моєї голови. Залишалося зробити найскладніше – рух вперед і вгору всім тілом, приставити другу ніжку поруч. Тоді я стану вищою і зможу визирнути на вулицю. Та одного разу стільчик уже впав, я перекинулася на підлогу і довго плакала, спершу від переляку, потім від болю, а потім знову від переляку.

– Донечко! – покликала з кімнати мене мама.

Зараз мама скаже, що треба йти. Я міцно-міцно схо­пила пальцями підвіконня і відірвала ногу від підлоги. Стільчик скрипнув, але залишився стояти рівно. Вийшло! Тепер я могла бачити далеко-далеко: великі будинки десь удалечині, сіре небо і чорну смужку землі біля сусіднього з нашим будинку. Вона була темною, тобто снігу не було. Я сумно зітхнула і поклала голову на руки.

– Одягаймося! – гукнула мама.

Я подумала, що треба поглянути трохи далі. Раптом сніг є, просто його мало. Я міцно обхопила руками підвіконня і підвелася навшпиньки. Тепер вже могла бачити набагато більше. Велике коричневе дерево понуро схилилося вниз, машини стоять у дворі, чорні калюжі і сірий асфальт. Снігу не було. Стільчик піді мною заскрипів і ворухнувся, я злякано скрикнула і опустила п’яти вниз, щоб стояти міцно. Сусідній двір одразу зник. Прибігла мама подивитися, що зі мною.

– Марино! – закричала вона. – Ми ж так ніколи не вийдемо з дому! Тобі вже скоро потрібно обідати і спати, а ми навіть не погуляли.

Мені зовсім не хотілося йти на вулицю, але мама зняла мене зі стільця і заходилася одягати. Вона натягла на мене стільки одягу, що я ледь могла ворушитися і одразу спітніла. Я не хотіла казати про це мамі, бо вона почне бідкатися, що такій спітнілій йти на вулицю не можна, щоб не захворіти, і заходиться стягати з мене одяг й переодягати. Коли я уявила, як мама це робитиме, то вирішила просто мовчати і чекати. Мама металася по квартирі, щось поспіхом робила і збиралася. Нарешті вона взула мене в чобітки – і ми вийшли з дому.

– Снігу немає, – сказала я мамі, яка, здається, зга­дувала, чи нічого не забула вимкнути в квартирі, тому не відразу зрозуміла, про що я їй говорю.

Потім мама поправила мені шапку і запитала:

– Ти не спітніла?

Я похитала головою, щоб не засмучувати маму, і вона заспокоїлася.

– Може, ще випаде до Нового року, – сказала мама, але я зрозуміла, що вона не надто на це сподівається.

Ми вийшли на вулицю – і я заплющила очі від хо­лодного вітру. У важкому зимовому комбінезоні ходити незручно. Одна штанина чіплялася об іншу і свистіла. Ми повільно пішли доріжкою. Через те, що я спітніла, почувалася не надто приємно. Мама тримала мене за руку і трохи підтягувала до себе, щоб я не відставала. Вона побачила попереду когось знайомого і радісно замахала йому рукою. Іншою рукою мама сильніше потягнула мене, і довелося швидше перебирати ногами, щоб не впасти. Потім ми зупинилися навпроти дяді в довгому коричневому пальті. Він щось сказав мамі і поцілував її в щоку. Опісля присів, опинившись поруч зі мною, зняв рукавичку з руки і простягнув свою руку вперед, пропонуючи доторкнутися до його величезних пальців.

Я зніяковіла і відвернулася.

– Це дядя Ваня, Мариночко, – торсала мене мама. – Пам’ятаєш його? Привітайся.

Я не пам’ятала дяді Вані, але сказала: «Добридень» – кудись убік. Він засміявся і доторкнувся до моєї шапки і голови рукою. Мені це не сподобалося, і я вперто дивилася в інший бік, поки вони з мамою сміялися і розмовляли.

По доріжці до нас наближався інший дядя в куртці з каптуром. Мені здалося, що йому холодно, тому що він постійно притискав свій каптур ближче до обличчя. Порівнявшись із нами, той дядя зупинився, подивився на мене і посміхнувся. Не знаю, чому, але мені так само захотілося у відповідь посміхнутися йому.

Ми стояли, дивилися одне на одне і посміхалися. Потім дядя присів близько-близько біля мене. Від нього йшло тепло, мені стало добре, і захотілося, щоб він і далі отак сидів і посміхався. А він раптом підвів голову, випростав руку і показав кудись у небо. Я підняла голову і ахнула! Адже там, змахуючи крилами, летіли дві людські фігурки: чоловіча в чорному костюмі і жіноча в гарній довгій сукні. Вони трималися за руки. Здається, вони побачили мене, тому що жваво замахали мені руками, а жінка піднесла пальці до губ і відправила вниз повітряний поцілунок. Ніби хтось поцілував мене в щоку. Чи це був дядя в кап­турі, чи повітряний поцілунок долетів до землі.

– Мамо, подивися! – я обернулася, посмикали маму за руку і показала вгору.

– Зараз, зараз, Мариночко! – сказала мама, беручи мене за руку і продовжуючи говорити з дядею Ванею.

За кілька секунд мама таки підвела голову догори, а потім подивилася на мене:

– А що ти там побачила?

Я подивилася на небо, але люди з крилами зникли, напевно, вже полетіли звідси. Я обернулася до дяді з каптуром, але він теж зник. Мені зробилося дуже сумно, і я заплакала.

Дядя Ваня почав гладити мене по голові і щось говорити, але мені хотілося, щоби він прибрав свою руку і швидше пішов від нас.

– Це ми сьогодні вийшли пізно, тож вона капризує, – пояснила мама. – Нам уже потрібно їсти і спати. Так що бувай, Ваню, побачимося.

Дядя Ваня сказав мамі: «Бувай, Олю», – знову поці­лував її в щоку, сказав мені, щоб я не плакала, і пішов. Залишившись удвох із мамою, я відчула себе набагато краще. Ми погуляли ще трохи і повернулися додому.

Я трішки кашляла, і мама засмутилася через це:

– Що, знову хочеш захворіти? – бідкалася вона. – Не думай навіть про це, я більше не можу пропускати роботу і сидіти вдома.