Алексей Геращенко – Лише секунда (страница 40)

– Андрію, увімкни світло, тут зовсім темно, – говорить Еля звідкись із глибини кімнати.

Я не можу ввімкнути світло, це останній шанс – не вмикати світла. Інакше ситуація зробиться нестерпною. Як мені знайти Елю в цій темній кімнаті, як забрати звідси? Рука тягнеться до знайомого місця на стіні, ви­ми­кач клацає – і з’являється світло. Я бачу Елю з проти­лежного боку кімнати. Вона стоїть і дивиться на мене. Між нами застелене ліжко, на якому я провів стільки ночей. А поруч з великим ліжком – маленьке дитяче, яке я зібрав за інструкцією. Я підходжу до маленького ліжечка і дивлюся вниз. Воно прибране й застелене ніжно-рожевою білизною, на якій ніхто не спав. Ніхто ніколи не спав. І білий пухнастий усміхнений заєць із чорними лискучими очима сидить на ній. Маленький іграшковий заєць.

– Мені холодно, – каже Еля.

Я дивлюся на неї і розумію, що вона геть замерзла. Стояла на вулиці в своїй короткій спідниці і розхристаному пальті. Еля виходить із кімнати, і я чую, як вона включає воду у ванній. Тут не можна приймати ванну, не можна, але що робити, якщо вона так замерзла? Я йду до неї і дивлюся, як вона роздягається. Вона стоїть до мене спиною. Здається, в якомусь місці пряма лінія хребта робить злам. За одягом цього не побачиш. На ній не залишається нічого, вона нахиляється і торкається води кінчиками пальців. Я дивлюся на неї і не можу відвести погляду.

– Ти красива, – кажу я.

Вона випрямляється і стоїть потилицею до мене, немов роздумуючи над моїми словами. Я витягую руку вперед і зупиняюся на рівні шиї. Потім повільно і плавно веду її вниз. Мої пальці і її шкіру розділяє міліметр. Ні, півміліметра. Я відчуваю тепло її шкіри і доторкаюся до невидимих тонких волосків. Вона вигинається всім тілом і повертається до мене.

– Ти надзвичайно красива.

– П’ятсот доларів, – задумливо каже Еля. – Навіщо мені ці п’ятсот доларів? Раніше мені здавалося, що в них був сенс. Мама померла. Та якщо ти не даси мені п’ятсот доларів, то сенсу взагалі не буде. Здається, я розумію, що сенсу ніколи і не було. Проте з цими грошима я хоча б зможу продовжувати себе обманювати.

Мої сни. Звідки вони? Настільки реальні. З такими тон­кими відчуттями: запахами, звуками, дотиками, болем. Я розплющую очі і певний час чекаю знаків, щоб зрозуміти, де я: в реальності чи досі уві сні. Сни яскравіші, ніж моє життя.

Це почалося не так давно. Що мені робити з цим? Довгий час я жив без снів. Я засинав – і прокидався відпочилим. Не було жодних снів. А якщо й були, то я нічого не пам’ятав про них. А зараз я встаю з ліжка, і моя голова кипить. У ній – уривчасті, розмиті спогади, від яких хочеться сховатися. Після того, як я біжу уві сні, мої ноги напружені. Я гладжу затвердлі м’язи, а вони гудуть від утоми.

Ніби я проживаю в своїх снах ще одне життя. Більш яскраве і насичене. Більш концентроване. Коротше. Чомусь я впевнений, що це життя у снах не може бути довгим. У них є якийсь тривожний фаталізм.

Як мені позбутися цих снів? Багато хто мріє прожити кілька життів. Та що там мріють! Вірять, сподіваються. Хіба може померти той, хто є винятковим. Ми можемо спокійно поставитися до того, що Христос лікував смертельно хворих, але ось те, що він зміг воскреснути сам, вражає найбільше.

Життя... Що це таке?

Ми думаємо про багато речей. Ми шукаємо відповіді на безліч питань. Ми почуваємося... По-різному. Щас­ливими й нещасними, добрими й злими, любимо себе та ненавидимо свою слабкість.

Життя... Що це таке?

Щось неймовірно складне й невимовно просте. Во­но –

навколо, та коли його забагато, його цінність для нас втрачається.

Що таке жити? Рухатись, співати, творити, відчувати, шукати... Що це таке? Для чого? А раптом хтось не може нічого з усього цього? Лише жити.

Життя... Скажи це слово пошепки. Скажи просто зараз.

Ні, ще тихіше, це має бути щось середнє між «сказати» й «подумати».

Ні, дещо голосніше, щоб відчути свій подих.

Уяви собі, що хтось дивиться на тебе. Поруч із тобою. Трохи вище, справа вгорі. І цей хтось – це ти.

Життя... Чи можна зрозуміти його, не зрозумівши смерті? Без смерті життя не було б. Вічність вбиває життя, смерть створює.

Його не може бути більше чи менше, його стільки, скільки є, та кожна мить цінна.

Дивна суміш збігів, що зробилися закономірністю та утворила його. Життя...

Лише одне. Єдине й скінченне.

Таємниця його народження не буде розгадана ніколи.

Таємниця народження. Таємниця Різдва.

Ми хочемо відтворити цю мить ще і ще. Хочемо поховати Старий рік й відчути, як народжується Новий.

Щодня можемо дивуватися тому, що існуємо. Саме такі пальці, саме такі очі, саме я. Мільярди причин «проти» – та єдиний шанс «за». Лише єдиний. Лише я.

Ми прагнемо святкувати Різдво ще і ще. Своє Різдво. Ми згодні відмінити життя заради вічності. Але у вічності життя немає. Лише смерть та скінченність творять його.

Ці мої сни. Вони перетворюють моє одне життя на два.

Це забагато, і я готовий відмовитися від одного з життів.

Від якого?

Я не знаю. Або знаю, але боюся зізнатися, що те життя уві сні я залишив би, якби мав вибір.

Як мені зрозуміти свої сни? Люди хочуть бачити в снах знаки долі, але насправді там лише наша підсвідомість. У когось підсвідомість і свідомість живуть у злагоді, і тоді сни майже не приходять. Чи так мало відрізняються від реального життя, що пам’ять стирає їх як несуттєві. У когось іншого підсвідомість старанно приховує істину, ховає в коморах і зачиняє їх. І тоді доводиться жити двома життями: одним назовні і другим всередині. Мені видається: коли ми народжуємося, коли світ для нас це біле полотно – ми живемо одним життям. Та пізніше наша унікальність, одиничність і неповторність не можуть просто взяти і з’єднатися з навколишнім. Ми вибудовуємо себе, а наша підсвідомість створює свій власний світ, у якому їй ніхто не вказує, що робити. У якому творцем є вона сама.

Я дивився перед собою і намагався збагнути, що не так. Світло в кімнаті яскраво горіло, і я розправив затерплі від незручної пози м’язи. Застелене ліжко, акуратно укрите пледом, порожнім.

– Еля? – покликав я тихенько, але на мій голос ніхто не відгукнувся.

Я зазирнув на кухню, у ванну і туалет, але там було порожньо. Не побачив і її довгих чорних чобіт у коридорі.

Вона пішла? Або її тут і не було? Я гарячково згадував й шукав надійні докази її існування і перебування в моїй квартирі, але нічого не спадало на думку. Я почав шукати їх навмання – намагався знайти волосся, сліди помади на чашці, залишки туші в умивальнику. Хоч щось! Та речі виглядали такими ж, як зазвичай.

Сили залишали мене, і я звалився на диван, накрив себе пледом і тихенько застогнав. Я лежав і вбирав у себе повітря, намагаючись знайти хоча б у ньому її слід. Безгрішна повія розчинилася в ночі, не залишивши мені на прощання нічого.

Я заплющив очі і провалився в темряву.

Коли я прокинувся, побачив Юрка Він сидів собі в кріслі, ніби саме тут проводить кожен ранок, і гортав мій щоденник. Я підвів голову, намагаючись впевнитись, чи то він, чи продовження сну. Мозок надіслав кудись сигнал про те, що в моїй квартирі є хтось, окрім мене, і я, навіть уже розуміючи однією ділянкою мозку, що це Юрко, сіпнувся, скрикнув та різко сів на ліжку.

– Привіт! – дружньо обізвався Юрко. – Вибач, що зля­кав. Просто я подзвонив, а ти не відчинив, тож я штов­хнув двері, а вони виявилися не замкнені. Я увійшов і вирішив почекати, доки ти прокинешся. Заздрю тому, як міцно спиш, а я мучуся безсонням. Потім я зрозумів, що, напевно, ти перелякаєшся. Однак що було робити? Йти, а потім повертатися за годину чи щось таке? Одним словом, я вирішив, що залишуся. То ти як, оговтався?

– Привіт, Юро. Певно, забув замкнути двері. Усе гаразд. Радий тебе бачити. Зараз трохи отямлюся та піду зроблю тобі чаю.

– Гаразд.

– Таки дивишся мій щоденник. Я гадав, що тобі нецікаво.

– Ти помилився.

– Багато вже прочитав?

– Та ні, окремі шматки. Щиро кажучи, це не дуже схоже на щоденник.

– Так, зазвичай у щоденниках пишуть дату та що саме трапилося, без зайвих сентиментів. А тут щось зовсім інше: думки, спогади, копирсання у минулому в пошуках чогось важливого, і я не завжди можу второпати, до чого воно все. І, може, ти і маєш рацію: немає там нічого особливого, лише рух однієї з мільярдів піщинок.

Юрко замислився, потім щиро посміхнувся:

– Гаразд, ти давай до ванної, а я погосподарюю на твоїй кухні.

– Та зачекай, ти ж – мій гість. До речі, ти запам’ятав тоді мою адресу?

– Я цей будинок добре знаю, тому це було легко.

Я піднявся й пішов умиватися, а Юрко застукотів посудом на кухні. Коли я увійшов, чай був уже готовий.

Ми сіли один навпроти одного та почали мовчки сьорбати чай, та жодного з нас не турбувала ця тиша.

– У твоєму щоденнику багато життя, – нарешті вимовив він.

– Мого життя.

– Просто життя. Знаєш, відсотків із дев’яносто дев’ять того, що ми називаємо життями, люди насправді не живуть. Бо все йде за сценарієм. І навіть коли доводиться обирати, то це вибір між різними можливостями. Та дуже рідко доводиться обирати між тим, що є неможливим. Бо саме неможливе і є найціннішим. І ось тут, обираючи шлях серед того, що є неможливим, ми можемо зрозуміти, що це таке – людське життя.

– Вибач, я зранку не дуже добре мізкую. Як можна обирати між тим, що є неможливим?