Александр Воинов – Відважні (страница 50)

І знову настала тиша. Миколка прислухався. Нікого… йому залишалося одне: йти… йти самому…

— Миколко-о! — долинуло раптом з дороги. — Миколко! Де ти?

— Я тут! — Миколка кинувся назустріч Віктору.

Складне, коли розібратися, часто виявляється дуже простим. Шофер зустрів у селі приятеля і засидівся з ним за пляшкою вина…

Розділ тридцятий

СИЛА ДРУЖБИ

Вони йшли цілу ніч, а день пересиділи в копиці сіна посеред поля. Вітя, на щастя, не забув скинути з машини дві буханки хліба.

Після всього пережитого навіть холодна, промерзла копиця здавалася хлопцям затишною хатою. Головне, вони разом, живі й незабаром будуть у своїх. Звичайно, їх покартають, а все ж радітимуть їм! Та й відомості важливі вони принесуть, у загін.

Тільки б дістатися до Стрижевців, а звідти до лісу рукою подати.

Коли знову стемніло, Миколка і Вітя пішли далі. Вони вирішили, поки є змога, йти полями, перебиратися вбрід через вузькі річки.

Попереду звивалася одна з глибоководих приток Дону. Її вбрід не перейдеш, треба шукати човна або мосту. Краще, звичайно, човен. Переходити вночі через міст — справа небезпечна: майже на всіх мостах чергують вартові.

Наблизившись до ріки, хлопці довго йшли вздовж її берега.

Нарешті на повороті ріки вони побачили силует дерев'яного мосту.

— Підкрадемося ближче, — шепнув Миколка.

За кілька хвилин вже видно було високі товсті перила. Здавалося, на мості нікого немає. Та враз у темряві спалахнув сірник, освітив на мить поголене обличчя, а потім у повітрі попливла червона цятка запаленої цигарки.

Вартовий постояв посеред мосту і не поспішаючи рушив до другого кінця. Так, повз солдата ніяк не проскочиш!

Хлопці відійшли далі, присіли за якоюсь будкою і стали радитись.

Може, краще податися сміливо через міст, просто на вартового? Але ж він, напевне, тут не перший день і добре знає всіх хлоп'ят в околиці, а їм навіть не відомо, як називається це селище і в яке найближче село веде дорога.

— Знаєш що? — сказав Вітя. — Давай зробимо так. Коли солдат підійде ближче, я з ним почну розмову, а ти його ззаду каменем!

План ризикований, але, мабуть, єдиний, який зараз можна здійснити.

— Давай, — погодився Миколка і, нахилившись, навпомацки знайшов важкий камінь. — Ти тільки постарайся відвернути його увагу, а я вже не промахнуся!

Вогняна цятка цигарки повільно попливла з протилежного боку мосту до них назустріч і нарешті зупинилася там, де міст кінчався і починалася дорога.

— Іди! — шепнув Миколка.

Вітя вийшов з-за будки і попрямував до мосту. Він так багато пережив за цей час, що почуття небезпеки в ньому притупилося. Він ішов і навіть не думав про те, що станеться за хвилину.

Пролунав різкий окрик:

— Стояти!

— Я йду! — відповів Вітя.

Почувши дитячий голос, солдат трохи заспокоївся. В його руці спалахнув ліхтарик, і тонкий яскравий промінь затремтів на обличчі хлопця.

— Вохін гейст ду?.. Куди йти? — перекручуючи російські слова і змішуючи їх з німецькими, запитав вартовий.

— Із села, — відповів Вітя.

— Варум?

Вітя, знав, що по-німецьки «варум» означає «чому».

— Ходив по дер брот ^[6] , — відповів він.

Солдат поправив на грудях автомат.

— Дер брот? Варум?

Невідомо, скільки часу тривала б ця розмова, але в цю мить солдат раптом схопився за голову, заверещав і, пробігши кілька кроків, важко повалився на перила.

Вітя притьмом кинувся на міст. Попереду вже біг Миколка. Швидше!.. Тільки б дістатися до того берега!..

Але крик солдата, очевидно, привернув увагу патруля. Хтось уже біг слідом за хлопцями, гупаючи по дерев'яному настилу важкими чобітьми. Вдарила автоматна черга.

Зовсім близько чорніли кущі. Миколка метнувся в них і враз почув ззаду Вітин стогін. Він хутко повернувся. Вітя лежав на стежці і плакав.

— Що з тобою?

— Мене поранено…

— Куди?

— В руку…

Миколка схопив Вітю за плечі:

— Ну, Вітю, встань!.. Відбіжімо далі!.. Я тебе перев'яжу!

Вітя насилу підвівся, і Миколка повів його навпростець кущами, які боляче шмагали голими гілками. Солдати стріляли навмання, та не наважилися відійти від дороги. Нарешті переслідувачі відстали.

Вибравшись на темне поле, хлопці зупинилися, змучені до краю. Вітя без сил упав на землю.

— Де, де рана?.. — допитувався Миколка.

— Ось тут!

Куля пробила ліву руку вище ліктя, рукав наскрізь просякнув кров'ю.

— Потерпи, я перев'яжу!

Миколка зняв із себе сорочку, розпанахав її на стрічки, а потім, засукавши рукав на Вітиній руці, туго перев'язав її.

— Тепер можеш іти?

— Можу, — озвався Вітя.

— Іди, іди, Вітю. Я дуже тебе прошу!..

Свій хліб Вітя десь випустив, але, на щастя, у Миколки збереглося півбуханки; він відламав од неї невеликий шматок і примусив Вітю з'їсти.

Вони знову йшли цілу ніч, час від часу зупиняючись, щоб Вітя міг зібратися з силами. Світанок застав їх недалеко від Стрижевців.

Хлопці одразу впізнали село по високій силосній башті. День вони перебули, у старій каменоломні. Вітю дуже мучила рана, і Миколка боявся, щоб у нього не почалося зараження крові. Коли ж увечері вони дісталися до лісу, Вітя зовсім знесилів. Він притулився до дерева і довго стояв, глибоко й важко дихаючи.

Тепер Миколка ніс його на спині. Пронесе трохи, зупиниться, посидить поруч, потім підставляє спину, Вітя здоровою рукою обніме його за шию, а Миколка підхопить за ноги і несе, несе!..

До табору вони добилися обідньої пори наступного дня.

Дозорці, побачивши їх здалеку, спочатку не зрозуміли, що за дивна істота з двома головами, похитуючись, повільно бреде стежкою. А коли роздивилися, ахнули і побігли назустріч.

Вітю одразу ж віднесли в лазарет.

А Миколка, долаючи втому, рушив до Колесника. Він зайшов у землянку в той момент, коли Колесник щось пояснював начальникові штабу, водячи олівцем по карті. Побачивши Миколку, вони обидва замовкли. Звичні до всього — і до страждань, і до горя, — вони знали ціну справжньої мужності; і по тому, як він зайшов, ледве тягнучи ноги, по байдужому, втомленому руху, яким він кинув на табуретку безформений шматок черствого хліба, по змученому, вже не дитячому обличчю зрозуміли все.

Присівши в кутку, Миколка довго розшнуровував черевик закляклими пальцями, а Колесник мовчки стежив за його втомленими рухами.

Нарешті Миколка скинув черевик і витрусив устілку. Разом з нею випав папірець, який він підняв і бережно розгладив.