Александр Воинов – Відважні (страница 51)

— Ось, батько прислав, — сказав він.

Колесник довго і зосереджено розглядав план, йому, людині військовій, були зрозумілі ці позначки, розкидані, на перший погляд, безладно. Доти, мінні поля, надовбні; назви сіл точно вказують їхнє розташування.

Звичайно, це лише частина укріпрайону і, можливо, не дуже велика. Але й те, що пощастило зробити, — подвиг.

Проте війна є війна, і нікому не дозволено порушувати накази. Колеснику кортить обняти Миколку, але він стримує почуття. Насамперед треба сказати суворі слова, які заслужив цей хлопець.

— Де ж ти пропадав? — запитав Колесник, відкладаючи папірець з таким виглядом, наче він не являв для нього ніякого інтересу. — Ходив у табір?

— Ходили! — похмуро відповів Миколка.

— А хто дозволив? Що було наказано?.. Тебе історія із старостою нічого не навчила!.. Де Віктор?

— Поранений!

— Поранений?!. — Колесник схопився. — Де він?

— Тут! Я його привів.

— Іди! — суворо сказав Колесник.

І, ледве протиснувшись у вузькі двері бліндажа, він подався в лазарет…

А за кілька днів на галявині, при всіх партизанах, перед строєм він вручив Миколці й Віті ордени Червоного Прапора.

В цю знаменну для обох хлопців годину не було з ними ні Геннадія Андрійовича, ні Феді Куликова — найближчих їм людей. Тиждень тому вони з загоном вирушили у дальній рейд.

Розділ тридцять перший

ЧЕКАТИ І ВІРИТИ!

Миколка і Вітя лежать поруч у невеличкому окопі, надійно прикритому зверху гіллям. Вітина рана зовсім загоїлася, і він може поділяти з другом довгі години чекання. Тепло. Духмяно пахне сіном. Під головою у Миколки речовий мішок. У правий бік уткнувся німецький автомат. Хоч і не дуже зручно, але відчуття того, що зброя при тобі, надає впевненості.

Ось уже десять днів чергують хлопці тут, на узліссі. А батька все немає… Кожен видолинок вивчили. Кожен кущик знають. Вже й розповідати один одному більше нічого. Про все переговорено у ці томливі дні. І, здається, немає більше терпіння чекати. А чекати треба.

Коли б Миколка був сам, він, мабуть, зовсім підупав би духом. Але рядом Віктор, відданий, випробуваний товариш.

Колись Миколка ставився до нього як до молодшого і слабкішого. Він старався опікати його. Випробування, через які вони разом пройшли, не лише зблизили хлопців, але якось змінили і їхні взаємини. Непомітно для себе Віктор змужнів, душевно зміцнів. І зараз, коли Миколку стали брати сумніви, Вітя так спокійно і твердо промовляв одне коротке слово «чекати», що знову повертав Миколці впевненість.

… Котра зараз година, хлопці не знають. Ніч настала вже давно і тягнеться, тягнеться, здається, без кінця. Десь у глибині лісу виють вовки. Зрідка вітер вривається в хащу, розгойдує верхівки дерев. І знову тиша.

Миколка зітхає, крутиться на своєму незручному ложі. Зараз його черга спати, але в голову лізуть різні думки… Адже тут, у цьому лісі, він колись гуляв з батьком і дуже боявся відстати від нього і заблудити. Смішно!.. Здається, саме на цій галявинці він знайшов ціле сімейство підосичників з вогняно-червоними голівками. Вони були такі гарні, що жаль було їх зривати. Коли батько і син принесли додому повний кошик, мама замилувалася. Вона любила все червоне…

— Чому ти не спиш? — обізвався з темряви Вітя.

Миколка підвівся, намацав флягу з водою.

— Пити хочеш? — запитав він.

Вітя не відповів. Миколка відпив ковток і знову ліг.

… Мабуть, скоро прийде дозор. Він двічі за ніч відвідує хлопців. Лише після тривалих умовлянь Колесник дозволив хлопцям чергувати на узліссі. Він розумів, як це важливо для Миколки. Але наказав, щоб дозорці стежили за ними.

У лісі знову закричала сова.

— А ти сов не боїшся? — запитав Миколка.

— Колись боявся, — швидко озвався Вітя. Він, мабуть, втомився від довгого мовчання і заговорив скоромовкою: — Мене бабуся завжди лякала: «Як довго не спатимеш, тебе сова в ліс забере!» Я, дурненький, вірив…

— А мене бабуся сажотрусом лякала: «Схопить тебе сажотрус і посадить у чорний комин…» — Миколка засміявся.

Вони балакали, а самі прислухалися. Таємничі шуми темного лісу тривожили.

Ось хруснула гілка. Здається, хтось кашлянув… Хлопці стиснули свої автомати. Хоч вони й чекали дозорців, але хто його знає, що там.

Неподалік тричі голосно свиснули. Після невеликої паузи свиснули ще чотири рази.

— Пішли! — шепнув Миколка. — Це наші!

— Хлопці, де ви там? — нетерпляче окликнув їх знайомий голос.

Федір!.. Нарешті повернувся з рейду! Хлопці вискочили з окопу і помчали на голос з такою швидкістю, що Федір мимоволі відскочив убік.

— От, чорти, так налякали! — вигукнув він. — А я подумав, що на засаду напоровся.

— Вони тут обжилися, — сказав Харитонов, який прийшов разом із Федором. Він запалив самокрутку, звично прикриваючи вогник зігнутою долонею. — У них тепер свій партизанський табір.

— Ну як, хлопці, все чекаєте? — запитав Федір.

— Чекаємо, — відповів Віктор.

— І довго ще будете?

— Поки не дочекаємося.

Федір помовчав.

— А може, це справа безнадійна? Вже близько двох тижнів минуло.

— Батько сказав, що прийде, — твердо мовив Миколка.

— Ну, добре, — обізвався Федя. — Ми ще до вас перед ранком заглянемо. Зараз ніколи.

— А де Геннадій Андрійович? — запитав Миколка.

Федір відповів не зразу:

— Поїхав.

— Куди?

Федір знову не поспішав з відповіддю.

— У далеке відрядження… — зовсім тихо мовив він і заквапився: — Ну, ми підемо, хлопці…

В тому, як Федір обірвав розмову, Миколка відчув якусь неправду.

— Коли ж повернеться? — наполегливо допитувався він, заглядаючи Федору в очі.

— Коли повернеться? — перепитав Федір. Голос його раптом захрип. — Пожалів вас, хотів приховати… Не повернеться, хлопці. Геннадій Андрійович… зовсім не повернеться. Перед смертю вас згадував. Сумував, що не побачить більше…

Миколка хотів запитати, як загинув Геннадій Андрійович, але не зміг: перехопило в горлі. Він почув обіч схлипування і зрозумів: це плаче Вітя.

Велика Федорова рука опустилася на Миколчине плече.

— Тримайтеся, хлопці, — тільки й сказав він.

… Хлопці не спали цілу ніч. Та ось чіткіше проступили обриси далеких кущів: наближався світанок. І хоч небо було запнуте хмарами, день повільно й уперто перемагав.

Несподіваний постріл, розітнувши лісову тишу, примусив Миколку і Вітю схопитися. Автоматна черга!.. Ще одна!..

— Залишайся тут, а я побіжу за Федором до джерела! — крикнув Миколка, вискакуючи з окопу.

Але бігти вже не було потреби. Десь близько звучали голоси Федора й Харитонова.

— Хто стріляє? — Схвильований Федір підбіг до хлопців. По його правій щоці сочилася кров: поспішаючи, він наткнувся на гострий сучок.

— Знову… І ближче… — прислухався Харитонов. — Треба заховатися…

Вони притаїлися за деревами, тривожно вдивляючись через поле в дальні кущі. За кущами лежала дорога, і стрілянина чулася звідти.