Александр Воинов – Відважні (страница 52)
— Там! Там! — раптом вигукнув Вітя.
З кущів вийшли люди. Їх було з десять. Вони побігли полем до лісу. З першого ж погляду можна було визначити: це не солдати. Лише останній з них був у німецькій шинелі. Він біг накульгуючи і часто зупинявся.
Миколка шукав очима батька, але не знаходив. Віктор пильно вдивлявся в чоловіка у німецькому мундирі; наче щось знайоме: маленька голова, хирлява постать, довгі руки…
«Це ж Петро! Поліцай!» — раптом зрозумів він.
В цю мить і Миколка впізнав поліцая. Він кинувся до Федора, який лежав за іншим деревом.
— Вони з концтабору!.. Напевно з концтабору! — задихаючись від хвилювання, зашептав він. — Їх послав батько!.. Можна, я крикну, щоб бігли до нас?..
— Не смій! — урвав його мову Федір. — Треба краще роздивитися, хто вони…
Але Миколка вже не мав ніяких сумнівів. Це наші! Батькові товариші з концтабору. У них немає зброї. На них подертий одяг. Ось уже видно їхні змучені, бліді обличчя.
— Чого ж зволікати, Федю?.. Треба швидше зустріти їх, запитати про батька…
Миколка знову рвонувся вперед, але Федір його затримав:
— Без наказу ні з місця!
Нарешті втікачі добігли до лісу і зникли за деревами. Тепер Миколка знав напевно: батька серед них немає.
— Федю, я до них, можна? — Миколка аж смикався від нетерпіння. — Вони ж нас шукають… Вони знають, де батько!..
Федір, не відповівши, подався уперед. На його обличчі з'явилося щось жорстоке, уперте… Миколка виглянув з-за дерева і побачив далеченько двох людей. Вони відстрілювалися, перебігаючи від куща до куща. Стріляли вони в напрямку дороги. У відповідь звідти озивалися автоматні черги.
Один чоловік був невисокий на зріст, кремезний, у розстебнутій гімнастьорці, другий… Миколка до болю зціпив зуби: у другого були такі знайомі рухи… Він упізнав би його серед тисяч людей!
— Таточку!.. Тату!.. — крикнув Миколка і, склавши руки рупором, підніс їх до рота, щоб посилити голос.
Але сильний удар змусив його тут же опустити руки.
— Дурень!.. Шмаркач!.. — почув Миколка над самим вухом. — Хочеш загубити батька?..
Федір збирався ще щось додати, але враз підвів автомат і притулився до дерева.
Миколка побачив, що з придорожних кущів за спиною батька встали четверо гітлерівців. Один з них тримав щось у руці. Він підвів руку…
Це було так страшно, що Миколка мимоволі зажмурив очі. По щоках його покотилися сльози.
— Таточку, дорогий, обернись! Ну, обернись, прошу тебе!.. — шепотів він.
Навряд чи Миколка розумів зараз по-справжньому, що там відбувалося. А відбувалося ось що: двоє людей, одним з яких був його батько, прирекли себе на загибель, щоб одвернути увагу гітлерівців від інших.
Поруч з Миколкою застрочили автомати. Це Федір і Харитонов хотіли врятувати батька і його товариша.
Першим упав гітлерівець, який тримав гранату. Слідом за ним, змахнувши руками, повалився навзнак другий. Решта двоє припали до землі і, видимо не розуміючи, звідки в них стріляють, посилали свої кулі в напрямку лісу. Їхні автомати захлиналися в люті, чергам, здавалося, не буде кінця. Кілька куль просвистіли над головою Федора, зрізали товсту гілку. Прошелестівши сухим листям, гілка впала на землю.
Тепер Миколка не бачив нічого, крім вузької спини Федора в потемнілій від поту гімнастьорці, крім його плечей, що здригалися від напруження. У Федорі зараз була зосереджена Миколчина надія на порятунок батька…
Ще кілька пострілів, і автомати гітлерівців замовкли.
Федір відкинувся до дерева, і Миколка помітив, як дрібно тремтять його руки…
Тепер Миколка знову побачив батька. Він повільно йшов полем, тягнучи за собою автомат.
Навкруг запанувала дивна тиша, така тиша завжди настає після стрілянини.
Батько йшов, хитаючись з боку на бік, наче в полі був сильний вітер. Він ішов так повільно, що відстань між ним і Миколкою майже не зменшувалася…
Хлопець не міг більше чекати. Він не мав сили чекати…
Федір раптом побачив, як попереду промайнула постать Миколки.
— Стій! — крикнув Федір.
Та Миколка вже нічого не чув. Продершись крізь кущі, він біг полем. Біг назустріч батькові.
Федір бачив, як високий чоловік зупинився і став повільно опускатися вниз, наче земля притягувала його до себе. Хлопець кинувся до нього і обхопив руками, намагаючись утримати на ногах.
Федір рвучко повернувся до Харитонова.
— В разі чого, прикривай вогнем! — крикнув він і подався вперед, до Миколки і його батька…
За годину весь партизанський табір уже знав, що група полонених на чолі з Олексієм Охотниковим вирвалася з фашистського концтабору, що десять чоловік дісталися благополучно, але Олексій Охотников важко поранений, що разом з полоненими тікали двоє поліцаїв: один в дорозі загинув, а другий, вирішивши покінчити з минулим, прийшов до партизанів.
Минуло багато тривожних днів, поки Олексій Охотников нарешті став одужувати. Важке поранення в груди особливо небезпечне для людини, виснаженої непосильною працею і тривалим недоїданням.
Щоразу, коли Охотников приходив до пам'яті, вириваючись з обіймів важкого забуття, він бачив поруч себе дівчинку з кісками. Це була Майя. Багато безсонних ночей провела вона біля ліжка хворого і, вірна наказу Михєєва, не допускала до нього Миколки: хвилювання могло пошкодити хворому.
Одного ранку, оглянувши Олексія Охотникова, Михєєв нарешті з полегшенням зітхнув: криза минула, життю пораненого не загрожує небезпека.
Того ж дня Охотников попросив, щоб до нього прийшов командир партизанів. Колесник був у хворого недовго, стільки, скільки дозволив фельдшер, але вони встигли поговорити про дуже важливі справи. Кволою рукою Охотников ще раз накреслив на карті план укріпрайону, розповів про розташування дотів, про те, як будуть встановлені мінні поля. Не все йому було відомо, але те, що він знав і що доповнили інші товариші, які тікали разом з ним, мало значення не лише для партизанів, а й для армії.
Карту з позначками Олексія Охотникова Колесник тепер міг переправити через лінію фронту. Він радирував, щоб з Великої землі прислали літака.
З хвилюванням в серці переступив Миколка поріг тієї землянки, в якій лежав батько. Йому стало важко на душі, коли він побачив загострені риси батькового обличчя, прихований біль в очах, майже зовсім сиве, поріділе волосся.
Миколка часто уявляв собі це побачення з батьком. Він думав, що одразу кинеться йому на шию, обніме, пригорнеться до грудей. Тепер же Миколці чомусь стало боязко. Він повільно підійшов до постелі і сів поруч на лавку.
Батько взяв його руку в свою.
— Чого ж ти засмутився, синку? Глянь-но веселіше!..
Він усміхнувся, і Миколка усміхнувся у відповідь.
— Ну от, а тепер сідай ближче, дай мені роздивитися тебе краще… Он який виріс!..
Батько підвівся на лікті, пригорнув до себе Миколку і міцно поцілував. І тут Миколка нарешті притулився до нього, найріднішого з усіх, і завмер.
Батько гладив сина по голові і мовчав. Тільки зараз він зрозумів, що повертається до життя.
А потім він розповів Миколці те, про що той вже знав трохи від батькових товаришів.
Минуло кілька днів після того, як було вбито Юренєва, і стало ясно, що Мейєр не вірить у нещасний випадок. Він встановив стеження і кілька разів суворо допитував поліцаїв. Петро і Василь Дмитрович повідомили Охотникову, що з дня на день треба чекати розправи.
Залишалося одне: спробувати тікати, хоч момент для цього був не дуже сприятливий. Найважче — одірватися від табору…
Якось темним осіннім вечором група ув'язнених поверталася з роботи. Навмисно затрималися, щоб стемніло. Всі знали, що в табір вони вже не повернуться. Не зміг піти з ними тільки Єременко. Він розумів, що йому не вистачить сили, і зранку не вийшов на роботу.
В запасі у в'язнів концтабору було години три. За цей час їх, можливо, не спохватяться. Вирішили, поки є сили, триматися гурту. Всього втекло двадцять семеро. На всіх — два автомати, що належали поліцаям. Кілька з великими труднощами заощаджених буханок хліба лежали у речовому мішку за спиною Кравцова.
Важко довелося, що й казати! З двадцяти семи дійшли тільки десять. Решта загинули або були схоплені під час організованого Мейєром переслідування. По всіх дорогах на мотоциклах роз'їжджали патрулі. В селах поліцаї затримували кожну нову людину, а втікачам треба ж було діставати харч.
В душі Охотников побоювався, що Петро і Василь Дмитрович завагаються, злякаються, зрадять. Але Василь Дмитрович загинув другого ж дня під час перестрілки, коли їх недалеко від шосейної дороги виявив патруль. Петро ж після цього дуже змінився. Він як тільки міг старався загладити свою провину. Кілька разів утікачів виручала його німецька форма. Якось він зупинив на дорозі машину з продовольством і випросив у шофера кілька коробок консервів. Нападати на машину було ризиковано: в кузові сиділо п'ять озброєних солдатів.
Не раз групу обстрілювали з засідок. Падали вбиті. А ті, хто лишався живий, ішли ночами, сторонячись доріг, несучи на собі поранених.
Востаннє есесівці наздогнали втікачів, коли ті вже наближалися до лісу, де на них чекали партизани. Тоді Олексій Охотников з товаришем вирішили прикрити собою відхід групи.
— Я вже думав, що смерті мен не минути, — сказав батько і зітхнув.
Батько й син довго розмовляли у маленькій землянці в глибині лісу. Але про те, що довелося пережити йому самому, Миколка розповів батькові лише тоді, коли той зовсім одужав і став одним з помічників Колесника…