Александр Воинов – Відважні (страница 49)

Хлопці заснули далеко по полуночі, і Вітя мало не проспав час, коли повинен був з'явитися на кухню. Єфрейтор не давав йому ніяких поблажок. Віті нерідко перепадало від нього по потилиці. Але сьогодні треба бути особливо точним, і не з боязні дістати штовхана, а щоб уникнути будь-яких ускладнень, які можуть перешкодити їм вибратися нарешті з цього клятого місця.

Рівно о другій годині дня машина вирушить у свій рейс. Вона повинна повезти їх обох.

Хлопці домовилися, що Миколка забереться у кузов в останній момент. Усі вартові вже звикли до того, що ця машина щодня о певній годині проїжджає у ворота, і пропускали її без особливої перевірки: вони знали, що ті, хто сидить у ній, мають право на виїзд з табору.

Але в найкращому плані не передбачиш усіх перешкод, що можуть несподівано стати на шляху його здійснення. Так трапилося й зараз.

Коли нарешті настав довгожданий час. Миколка вже був недалеко від машини. Вона стояла за кухнею біля комори, двері якої були відчинені навстіж. Шофер і черговий поліцай носили в кузов порожні мішки, а Вітя чомусь і досі не з'являвся.

Донесення, старанно загорнуте в ганчірочку, лежало у Миколки замість устілки в лівому черевику, і від цього черевик трохи муляв. Миколка ні на секунду не забував про свою йогу. Треба якнайшвидше вибиратися з табору. Крім того, не може ж він довго крутитися біля комори. Зрештою на це звернуть увагу, і йому попаде.

Нарешті шофер і поліцай уклали все, що треба. Шофер, молодий худорлявий хлопець, взяв відро і пішов по воду, а поліцай заліз у кабіну і, вийнявши з кишені кисет, став згортати цигарку. На хвилину кузов залишився без нагляду.

«Махну зараз туди», — подумав Миколка. Він підбіг до машини, схопився руками за борт, сперся ногою на колесо і за секунду, боляче вдарившись головою об ріжок ящика, упав на брудні мішки.

Миколка оглядівся; з землі тепер його побачити не можна, але у вузькому задньому віконці кабіни маячить голова поліцая. Варто йому обернутися, і він помітить у машині сторонню людину. Миколка на животі проповз у передню частину кузова і ліг під самим віконцем. Тут, у «мертвій зоні», його вже з кабіни не побачиш.

Проте виникло нове ускладнення: як дати Віті знак, що він уже в машині? Адже, не знайшовши Миколки поблизу, Вітя лишиться в таборі. І тоді вийде, що він, Миколка, втік і покинув друга напризволяще. Коли схопляться, що Миколка втік, Вернер напевно візьметься за Вітю…

Може, вилізти назад? Пізно!.. Шофер уже повернувся і порається біля мотора. Зараз, побачивши, як Миколка спускається з кузова, він тільки вилає його, але завтра й близько до машини не пустить.

Так, що й казати, в скрутне становище він потрапив. От що значить поквапитись!

Грюкнули дверцята — це виліз поліцай. Він півголосом поговорив з шофером і пішов.

Запала коротка мовчанка. Шофер щось лагодив у моторі. Потім виявилося, що йому потрібна мішковина. Він став на підніжку і простягнув руку через борт. Подайся шофер ще трохи вперед, він, напевно, помітив би Миколку. Але, на щастя, шофер добре знав, куди кинув мішки, і навпомацки витягнув один з них. Зіскочивши з підніжки, він взявся до своєї справи, а Миколка лежав з заплющеними очима, не вірячи, що лишився непомічений, і тривожно чекав: ось зараз прийде поліцай і схопить його… Хтось кілька разів пройшов повз машину. Миколка прислухався. Мабуть, це ходить Вітя, шукає його, хвилюється.

— Ти чого, хлопче, крутишся? Їхати пора!

Розгублений Вітин голос відповів з глибини двору:

— Та ось не знаю…

— Чого ти не знаєш?! Залазь у кузов!

— У мене нога болить!..

— Нічого твоїй нозі в машині не станеться! Залазь, кажу тобі!..

Чути було, як, важко зітхаючи і стогнучи, Віктор підійшов до машини.

— Не можу я! Нога болить!

Тепер він зовсім поруч. Лише тонка дошка борта машини відділяє їх… Тихенько шепнути — і він почує… Вітя постояв трохи і знову відійшов. А шофер уже заліз у кабіну, обіч нього сів поліцай.

Вискочити! Поки не пізно!..

Миколка смикнувся. Але тільки-но голова його з'явилася над бортом, Вітя побачив товариша. Очі в нього розширилися, він змахнув руками і кинувся до машини.

— Іду!.. Іду!.. — закричав він.

Миколка знову упав на дно кузова.

Вітя одним махом опинився біля нього. Машина тут же рушила, прямуючи до воріт. Сидячи на ящику, поруч з Миколкою, Вітя похмуро дивився поверх кабіни на дорогу. Зараз машина промине вартових!..

Біля воріт шофер уповільнив хід, перекинувся жартом з солдатом, той махнув рукою: «Проїжджай!» І ось уже вільний вітер хльоснув Віті в обличчя.

Вітя нахилився до Миколки.

— Ну й дурень! — сказав він сердито. — Чого заховався? Так ми б їхали відкрито, а що тепер робити?

Миколка сказав:

— Я зараз вискочу і чекатиму на тебе.

— А я?..

— А ти зіскочиш, коли повертатиметесь назад.

Вітя подумав.

— Гаразд. Але як? Можна ж розбитися…

І справді, трохи забарившись, шофер гнав машину із швидкістю не менше шістдесяти кілометрів на годину. Її трясло, ящики підскакували, а один з них весь час насувався Миколці на груди.

Поки хлопці вирішували, як їм діяти, дорога пішла під гору, і вдалині зарябіли будиночки села. Ще кілька хвилин — і буде пізно.

Раптом Вітя сказав:

— Придумав! Зараз я викину на дорогу мішок і зупиню машину. Скажу, вітром здуло!..

— Хто ж тобі повірить?..

— А ти дивись, як я зроблю!.. — Вітя нахилився, вибрав великий мішок і накинув його собі на плечі, наче рятуючись від холоду; вітер зразу ж надув його, як пухир. — Бачиш?.. Я стану біля віконця і затулю його собою, а ти, як тільки машина почне гальмувати, одразу вискакуй… Ну, давай швидше до заднього борту.

Миколка виконав розпорядження Віті… Той притиснувся до віконця кабіни і тут же скинув з себе мішок, який темним птахом злетів угору, а потім опустився на обочину дороги. Вітя обома кулаками загрюкав по кабіні. Машина зразу ж стала гальмувати.

Миколка виплигнув на дорогу, боляче вдарився коліном об старий телеграфний стовп, що валявся на обочині, але одразу схопився і метнувся в глибокий кювет.

— Що там таке? — почув він незадоволений голос поліцая.

— Мішок! Мішок полетів! — закричав Вітя.

Гупнули дверцята кабіни. Поліцай наказав:

— Давай швидше!.. Неси!..

По дорозі швидко пройшов Вітя — спочатку туди, потім назад; мотор загуркотів сильніше, скрипнули гальма, і машина рушила далі.

Коли шум її затих вдалині, Миколка виліз з кювету і оглядівся. Кругом простяглися засніжені поля, але сніг лежав тільки в низинах, верхівки горбів чорніли, як вугільні. По небу швидко пливли низькі лахматі хмари, віщуючи негоду.

Коліно боліло і розпухло, та ще більше дошкуляв голод. Щоб не викликати підозри Ріхарда, Миколка не взяв з собою навіть шматочка хліба, а вранці, хвилюючись, не міг себе примусити щось з'їсти…

Машина мала повертатися приблизно за годину. Треба сидіти і чекати!.. Але як тепер викрутиться Віктор? Не може ж він двічі викидати мішок, і до того ж в тому самому місці?

Все дуже ускладнювалося. Якщо Віктору не пощастить сплигнути і машина на великій швидкості проскочить мимо, їхнє становище буде безнадійним…

Миколка знайшов на горбку поблизу дороги невелику виямку і зігнувся у ній. Тут не так віяло і можна було більш-менш спокійно чекати машини.

Миколка сидів довго, дуже довго. Змерзли ноги, і він став підстрибувати, щоб зігріти їх. Але холод все настійніше забирався під його куце пальтечко. Коли ж нарешті з'явиться машина? Чи не сталося що-небудь з Вітею?

Можливо, Ріхард уже кинувся шукати Миколку, і в таборі всіх підняли на ноги, подзвонили в село, і машину затримано? Вітю допитують, чекають приїзду гестапівців…

Миколка визирнув на дорогу. Від табору на великій швидкості йшла крита легкова машина. Хто в ній сидів, він не зміг роздивитись: скло відсвічувало, та й промайнула вона дуже швидко. Але на серці в Миколки стало ще тривожніше…

А час минав, — над полями вже смеркало. Проминуло не менше чотирьох годин. Миколка вирішив: коли зовсім стемніє, він піде. Піде сам! Спочатку на південь, а потім на захід, йтиме цілу ніч, поки вистачить сили…

Темрява швидко огортала землю. В полях свистів вітер. Десь далеко спалахували і гасли вогники. Часом Миколці ввижалося, що по обочині дороги рухаються люди, але потім, придивившись, він переконувався, що то кущі, і заспокоювався.

Коли його терпіння, здавалося, дійшло до краю, від села поповзли два підсліпуваті сині вогники. Безсумнівно, це йшла машина. Можливо, повертається легкова, а, може, й та, з хлібом, а на ній Вітя.

Як допомогти йому сплигнути? Він же розіб'ється! І враз Миколка згадав про стовп… Про той самий старий телеграфний стовп, об який він ударився ногою. Ще можна встигнути!.. Миколка, спотикаючись, метнувся до дороги. Він відшукав стовп, ухопився за розбитий ізолятор, волоком потягнув його і кинув посеред шляху… Тепер хоч-не-хоч шофер мусить зупинити машину.

Тільки-но він встиг повернутися до своєї схованки, під'їхала машина і різко зупинилася, аж скрипнули гальма. Спочатку на дорозі було тихо, тільки глухо постукував двигун. Затим одна за одною пролунали автоматні черги. Кулі пролетіли близько, і Миколка чув їхній посвист.

Ні, його не могли помітити! Просто поліцай і шофер стріляють навмання, щоб настрахати тих, хто міг притаїтися поблизу…

Сині підфарники погасли, мотор заглух. Так, здається, це та машина, на яку він чекав. Та ось від дороги почулися голоси, лайка, хтось із кимось сперечався, і Миколці здалося, що він чує Вітин голос. Нарешті щось глухо гупнуло, — очевидно, стовп скинули в кювет, — потім знову спалахнули сині вогники, і, різко зрушивши з місця, машина рвонула вперед з шаленою швидкістю.