Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 26)

— Послухай, Лі. Нас так і не нагодували. Клітоцибер поклав її на спинку, вона кумедно перебирала ніжками, метеляючи ними в повітрі. Клітоцибер підніс до її рожевої мордочки гнучкий ашот, з котрого струменів невидимий газ. Мі дихала і сміялась:

— А мені зовсім не боляче. Зовсім не боляче. Чуєш, Лі? Мені так весело. Я вдячна, що ти повела мене зі старої клітки. Як мені добре. І зовсім не боляче, бо-о-о-ля-я-че-е-е… Який великий шмат ярі бачу я. Аж слинка потекла. Зараз його з’їм, Лі, як прекрасно!

А потім вона затихла, рожева мордочка ще посміхалася, гострі вушка ще напружено ловили звучання навколишнього, але вона вже мовчала, маленька Мі на долоні Клітоцибера. Біокібер відніс її до препараторного столу, і Лі не могла бачити, що він робив. Але все тривало лічені хвилини. Клітоцибер повернув сонну Мі до клітки, поклав на лівий бік біля порожньої кормушки, взяв на свою долоню Лі, вона також спершу сміялась і щось захоплено вигукувала.

Прокинулись одночасно.

Жолоб кормушки був виповнений вщерть запашним коріцом та шматками ярі. Нікі лежали на шорсткому дні. Розплющили очі і спершу сонно дивились одна на одну, усміхались після того веселого газу, нарешті непевно підвелися на ніжки.

— Ніби вічність минула, — зітхнула Лі.

— Мов біду пережила, — сказала Мі.

Обидві голосно розсміялись.

— Де ми були?

— Десь ми були.

— У якомусь казковому світі. Пригадую білих таїв з великими крилами, що губили сріблясте пір’я з піднебесся дзвінкого, високого.

— А я пригадую прозорий палац з блакитними стінами, і вода струменіла… Яка була музика, Лі! Але хочеться їсти.

— Справді, хочеться їсти.

Знову нестримно розсміялися, аж попадали на шорстке денце клітки. Насміявшись досхочу, обидві нікі, голодні ще від учора, схилились над жолобом кормушки. Вони вхопили по великому шматку ярі, натиснувши на замаскований важіль рефренатора. Замкнувся ланцюг телебіотонної імпульсації. Тої ж миті Лі відчула блаженну млість, що розлилась тілом, легкість і радість, а Мі відчула протилежне — гострий, болючий спалах обійняв її нестерпно і вєезатьмарююче.

Лі смакувала ярі та коріц, а Мі відсахнулась від кормушки.

— Що це? — скрикнула бридливо.

— Про що ти? — Лі апетитно плямкала.

Мі знову спробувала взяти шматок з кормушки, але знову з’явився гострий біль.

— О-о-о, — застогнала і безсило опустилась на денце клітки. — Тепер я розумію… Це вже колись було… Пам’ятаєш, Лі? Ми були ще зовсім малими. Він приніс нам біле ярі, але ми не змогли з’їсти… Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — Лі набила повний рот запашного коріца. — Ми тоді були зовсім молодими, ми тоді ще не знали життя. Чому не їси?

— Я не можу! — закричала Мі. — Це так боляче!

— Що боляче? — Краплини соку ярі стікали по губі вдоволеної Лі. — Тобі вже і їсти боляче? Як ти мені набридла. Просто не можу дивитися на твою квасну фізію.

Мі підвелася на ніжки і знову підійшла до кормушки. Але знов одержала сильний внутрішній поштовх. В розпачі впала на денце.

— Все повторюється, як тоді, в дитинстві! Тоді також було боляче. Але тоді все швидко минуло. Може, і зараз мине. Чому я така нещаслива? Тобі, Лі, завжди було легко у всьому. Дістань для мене шматок ярі. Чуєш?

— Ти лінива, як старий Мин. Може, я замість тебе і їстиму? — Розсміялася з власного дотепу, довго пирхала, недожоване ярі летіло на всі боки.

— Дістань для мене шматочок… Будь ласка… Тобі так легко це зробити, я ж бачу, як ти блаженно мружишся, схиляючись над кормушкою. В тебе інша природа, мабуть. Дістань для мене… Я хочу їсти, Лі, — благала.

— То їж.

— Дістань для мене.

— І не подумаю. Чому повинна тобі прислужувати? Бери сама.

— Я не можу! — закричала Мі. — Мені боляче!

— Як ти мені набридла, — старанно пережовувала коріц. — Коли вже ти навчишся жити?

Мі лежала непорушно на денці клітки і важко дихала. Лі, наївшись, позіхнула і проспівала:

— Який же сьогодні день прекрасний!

Пройшлась двічі по периметру клітки, поважно вимахуючи довгим хвостом, потім лягла і швидко заснула.

Мі лежала з розплющеними очима і намагалася не думати про голод. Вона дивилася на дротяну загорожу клітки, на блискучі форми вже звичних, і від того ніби зрозумілих, пристроїв навколо клітки, на різнокольорову миготняву малих вогників, дивилась на велетенську постать великого. Заплющила очі і спробувала заснути, як Лі. Але сон не йшов.

Підвелась на лапки. Побачила, що великий схилився над кліткою і уважно дивиться на неї. Хто вони, великі? Ті, хто кожного дня приносять їжу, відкривають часом дверцята, аби змусити кудись іти, або ж зачиняють їх перед самим носом. Чому так? Великий приніс їсти, а вона не може. Якби великий знав, він би допоміг.

Мі заплакала. Схлипувала спершу тихо, а потім спалахнула, як сухий хмиз від малого вогника, голосним риданням.

Те розбудило Лі. Вона розплющила очі, перевернулася з боку на бік і застогнала:

— О, як ти мені набридла.

Підвелася на лапки, підійшла до жолоба кормушки, спроквола витягла великий шматок ярі.

— Дай мені, — крізь сльози знову попросила Мі.

І раптом її опанувала нестримна хвиля ненависті, злоби до всього і, в першу чергу, до цієї самозакоханої Лі з масними від ярі губами. Вона не розуміла, чому так чинить. Вона просто не могла нічого з собою вдіяти. Кинулась на Лі, точним ударом всього тіла відкинула її аж у кут клітки, а сама схопила зубами шматок ярі. Навіть встигла надгризти. Але Лі підвелася і кинулась на неї.

— А-а-а, ось ти яка! Негідниця!

Лі вчепилась гострими зубами в плече Мі. Присмак крові розлютив її ще більше. Але Мі знайшла сили вирватись. Вона вирвалась і вперше за життя усвідомила свою силу, відчула потребу боротьби. Вона кинулась на Лі. Бачила перед собою її масні губи, її розлючений, але все ще самозакоханий погляд, вже уявляла, як зуби зануряться крізь тонку оболонку шкіри в шию Лі, вже відчувала присмак крові. Але що це? Раптом… Не могла збагнути, як це трапилось. Гострі зуби Лі вп’ялися в її шию. Невже вона так віддалась уявним образам уявної віддяки за голодні хвилини, за гіркоту образи, віддяки за масні губи? Невже справді прийшов кінець? Відчувала, як зуби Лі сходились на її шиї. Захрипіла. Тіло кілька хвилин ще судомно стріпувалось, але вона була вже мертвою.

— Тож мені видається, прийшов час підбити підсумки. Чи не так? — звернувся Майкл Арм до Клітоцибера. — Я слухаю тебе.

— П’ятдесят чотири відсотки нікі, котрим електрод через гірус цингулі вводиться до центру аферентного синтезу, перемогли в боротьбі за існування інших нікі, котрим електрод вводиться до больових центрів.

— Так, прекрасно. П’ятдесят чотири відсотки. Це значить, що більша половина щасливих нікі перемогла своїх нещасливих партнерів. Прекрасно. Підтвердження моєї теорії. Щасливі мусять перемагати. Безумовно. Тож варто ставити перед Центром питання про штучну стимуляцію парагіпокампальної звивини мозку добровольців. А потім побачимо. Гадаю, цей експеримент можна припинити. На завтра даю тобі день відпочинку. Готуйся, до нових робіт.

— Добре, професоре. Але чи вас не цїкавить моя думка щодо цього експерименту?

— Ні, не цікавить, — Майкл Арм зверхньо, самовдоволено посміхнувся.

— Але дозволите сказати?

— Чому б і не сказати, Клітоцибере. Скажи.

— Ви погано закінчите, професоре.

— Що маєш на увазі? — голосно розсміявся біолог.

— Я лише виконавець ваших планів, але коли думаю про сутність ваших досліджень, професоре, я відчуваю, як мною опановує щось таке… А коли кібер не може чогось пояснити, тоді він думає про коефіцієнт дельта Ір. Не запитуйте, професоре, що це таке. Я не знаю. Але ми, біокібери, назвали цей фактор коефіцієнтом дельта Ір. Це може бути передчуття якихось дій, що суперечать класичній логіці, Первинній програмі. Це може бути хворобливе бажання втрутитися в життя людей. Я працюю з вами не перший рік, професоре, і бажаю вам лише добра, але люди створили нас, біокіберів, аби ми постійно нагадували про…

— Облиш, Клітоцибере. Ти мені набрид. Нам обом треба добре відпочити. — Біолог масував правою рукою груди в області серця, що почало турбувати останнім часом, кілька разів глибоко вдихнув і продовжив по паузі. — Іди відпочивати. Не маю бажання слухати твої занудні повчання. Без тебе достатньо клопоту.

Клітоцибер стояв, схрестивши руки на грудях, дивився на професора з невимовним жалем, мов на нещасливу нікі, що лежала на денці клітки з прокушеним горлом.

Ще вчора не повірив би, аби сказали, що сьогодні його, свідомість затьмарюватиметься пеленою не усвідомленого до кінця бажання втрутитися в людське життя.

Він був ще зовсім молодим біокібером, і навколишній світ був для нього продовженням зрозумілого і цікавого уроку в просторій аудиторії комбінату біокібернетики.

Він знав, що інколи приходять хвилини, коли кібер може відчувати себе людиною. Про те їм говорили на комбінаті. А вже старі біокібери нагадували про хвилини, коли з’являється раптове бажання бути вершителем чужих доль.

І ось ця хвилина прийшла до нього вперше.

Біокібер Гіднум стояв за скляною перегородкою, за котрою — люди навколо операційного столу. Операція тривала вже другу годину.

Три місяці тому Гіднум був направлений на роботу до Інканського дослідного центру проблем довголіття. Ці перші місяці в його обов’язки входило небагато — лише технічне забезпечення операцій. Його ще не допускали до експериментальних робіт, до участі в наукових розробках. Він був звичайним кібером-виконавцем, від котрого, проте, залежало багато — життя людей.