Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 27)

Гіднум дивився на того чоловіка, захованого за зеленими стерильними прістамц, за кольоровим плетивом дротів від датчиків, за сигнальними телекаріусами моніторів, за постатями хірургів, теж стерильно-зелених, схожих від того на древніх, казкових крокодилів.

Дивився на чоловіка, життя котрого залежало і від тих людей, чиї обриси спотворювало товсте скло перегородки, і від нього, біокібера Гіднума.

Він розумів: його стан, висловлюючись людськими термінами, — хворобливий. Але намагався збагнути, що ж спричинило до внутрішнього протесту.

Всіма силами прагнув прогнати від себе те відчуття, але йому видавалося, що чоловік, захований за зеленими прістами, повинен… померти. Кожна клітка його біокібернетичного єства болісно напружувалась у боротьбі з тим відчуттям, з тою страшною думкою, що чоловік за стерильними прістами не заслуговує на продовження життя. Якусь мить навіть сумнівався — може, його спонукує до цього збудження еманаційне поле когось із хірургів чи біокіберів операційної обслуги? Але ні… Ось Ніколіан Бер, голова Центру проблем довголіття, вже старий, сухорлявий, як ніжка тразона, але бідовий і затятий у своєму гніві і своїй доброті. Знав, що Ніколіан Бер — не янгол, але розумів найменші порухи його бажань, навіть інколи вгадував зародження химерних наукових прожектів у голові вченого. Жодного разу за останніх три місяці еманаційне поле Бера його не дратувало. Ось Тихін Раст схилився з блискучим ланцетом, напружений, як демпфер модулятора, вдивляючись в таке зрозуміле для нього людське начиння. Ліворуч — Антін Верес, молодий науковець. А за ним — перфузіолог Максим. Він їх знав не перший день. Але ж хто був причиною його болісного неспокою?

Гіднуму хотілося прочинити прозорі пластикові двері, підійти ближче до операційного столу, аби все зрозуміти. Але зробити того не міг. Мусив напружено слідкувати за показаннями датчиків, центрального монітора. І тому залишалося лише здогадуватись — яке зло вчинила ця людина, така маленька, безмовна і нерухома, в повній залежності від цих моніторів і газопроводів і ще безлічі всіляких пристроїв? Може, вона спричинила чиюсь смерть? Може, проводила досліди, позбавлені людяності?

Ніколіан Бер закінчував операцію заміни хворого серця на біокібернетичний протез. Навіть через товсте скло перегородки Гіднум чув його гортанні накази, а часом просто окрики. Отже, той чоловік мусить жити?

Гіднум знав, що ніколи, ні за яких обставин не вчинить нічого, що суперечить Первинній програмі. Ніякі внутрішні збудження, асоціації не сформуються у програму спонтанної дії. За будь-яких обставин він, як і належить біокіберу, виконуватиме всі настанови інструкції: підтримуватиме рівень кисневого обміну в межах п’яти літрів за хвилину, затримуватиме в руслі респіраторного блока не менше одного відсотка двоокису вуглецю, реагуватиме на найменший порух стрілки датчика гемодинаміки, слідкуватиме за йонною рівновагою. Він зробить все. Бо інакше вийде з ладу… На мить уявив: якби його знайшли нерухомого, як того чоловіка за зеленими прістами, терміново замінили б на іншого кібера і, може б, сердито лайнулися: «Ет, знову біокібернетики наефірували! Невчасно вийшов з ладу».

Але Гіднум був певен за себе. Він знав, що зробить все, аби засвідчити своє біокібернетичне здоров’я.

— Як справи, Гіднуме?

Відчув легкий доторк до плеча. Знав, що то Імела. Але не обернувся, нічого не відповів, бо в цей час змінився тиск у киснепроводі. Легким обертом праворуч блакитного диска збільшив потік газу.

— Як справи? — вона розсміялася. — Чому це ти мов новачок?

— Це ти, Імело?

— А то не признав.

— Що тобі потрібно?

— Нічого.

Він поволі обернувся, але не глянув їй у вічі. Боявся, що вона зрозуміє його страхітливе бажання. І запитав:

— Щось трапилось?

Вона тільки голосно розсміялася.

Імела прийшла до Центру проблем довголіття водночас із Гіднумом. Вона працювала секретаркою Тихона Раста. Вже давно могла іти в готельний комплекс «Біокібероза», відпрацювавши належні години. Невідомо, коли її керівник, Тихін Раст, звільниться після операції, та й певно ж, він не захоче, вийшовши втомленим, займатись паперами і програмами експериментальних досліджень. Але в Імели зникло бажання йти спочивати. Вона тихо підкралась до Гіднума, котрий залишався для неї в Центрі найближчим, найзрозумілішим біокібером, адже вони були створені майже одночасно. В них було дуже багато спільного.

— Що з тобою, Гіднуме? Я не пізнаю тебе, — вже стурбовано повторила.

Чорнява, з модерною короткою — під кірлі — зачіскою, вона намагалася збагнути його стан.

— Я тебе не бачила таким ніколи. Хіба що першого дня…

— Кожен день є першим, — занадто серйозно зауважив Гіднум.

— Ти говориш багатозначно, як люди, — знову розсміялась Імела.

— А чому б ні? Сьогодні я відчуваю себе людиною.

— Справді? — Імела злякано відсахнулася. — Тож старий Арміляр казав правду?

— Що казав старий Арміляр? — перепитав Гіднум.

— Що в житті кожного біокібера надходить хвилина, коли він відчуває себе людиною, відчуває потребу діяти за власною програмою.

— Так, Імело.

— Гіднуме, — прошепотіла ласкаво і утаємничено. — Гіднуме… — повторила і замовкла, не знаходячи слів. — Як я заздрю тобі!

— Дурна. — Він майже крикнув. — Я можу вийти з ладу.

— Розкажи мечі все.

Кібер помітив незначне падіння тиску в системі молібденового обміну і мусив вирішувати, тримаючи руку на рожевій клавіші, скільки треба ввести ленкіну, аби підняти його до належного рівня.

— Я ненавиджу себе в цю хвилину, я відчуваю…

І замовк, ніби зляканий власними словами, готовий розказати все, чого Імела ще не збагнула сама.

Але по довгій паузі промовив холодно:

— Я хочу побути на самоті.

— Я заважаю тобі?

— Так.

— Чому, Гіднуме? Тому, що ти відчуваєш себе людиною?

— Імело, а ти сама нічого зараз не відчуваєш?

— Нічого.

— Але ж ти також мусиш відчувати…

— Що?

— Не знаю. Добре, побудь зі мною… Ти мусиш зрозуміти сама, коли вже хочеш все знати.

Імела підійшла до товстого скла перегородки маніпуляційної. Вона завмерла, мов закам’яніла, як це можуть робити лише кібери. В ту мить Імела була віддана єдиній думці — збагнути основне. Оте, що хвилює зараз Гіднума. Вона перетворилась на маленьку, напружену, красиву машинку з короткою зачіскою під кірлі.

— Хтось із них… За перегородкою… вчинив зло. Я відчуваю: у мене закипає бажання щось негайно змінити, бодай попередити. Ти вже не заздриш мені?

Вчасно помітив: клюнула довгим носом стрілка оксиметра, і відразу збільшив оберти одного з насосів.

— Вже не заздрю, — прошепотіла. — Мені страшно. Хто цей чоловік?

— Вчений-біолог Майкл Арм.

— Гіднуме, я так боюсь, що він не прокинеться.

— Ти думаєш про коефіцієнт дельта Ір?

Зелений зайчик на екрані центрального монітора неждано почав вимальовувати хвилясту лінію. Гіднум простягнув правицю до блискучого важеля іонометра і натиснув на нього. За якусь мить зайчик стрепенувся, припинив химерні зигзаги. Гіднум полегшено зітхнув.

— Так, я думаю про коефіцієнт дельта Ір. Пробач мені, Гіднуме…

Безумовно, багато важить, що ти робиш. І — як. Але існує ще й залежність від коефіцієнта дельта Ір, як називають той фактор між собою біокібери. Люди з цього приводу кажуть, що в справу треба вкладати душу. Можна все зробити за звичними схемами, без душі, отже — заподіяти зло.

— І… не залишай мене, Імело. Тепер ти знаєш усе…

— Хочеш, щоб ми разом…

— Що?

— Щоб обоє були причетні?

— Ні, - заперечив Гіднум. — Але я не хочу… — І замовк, перемикаючи потрібні тумблери. — … Вже не хочу залишатися на самоті.

— Операція закінчується, — мовила Імела.

— Так.

Ніколіан Бер поважно, як і належало великому вченому, відійшов від операційного столу, зірвав з обличчя зелену маску, його тонкі вуста щось промовили, але так тихо, що жоден звук не пройшов крізь перегородку. Тихін Раст витер спітніле чоло. І всі відійшли від нього, від того чоловіка, захованого за зеленими прістами. Всі дивилися на біокібера Гіднума, ніби запитували поглядами — ну, як? Вони знали: він зробив усе, що міг, але запитували.

Гіднум стояв напружений. Його — теж запитальний — погляд був звернений до людей.

— Я зробив усе, що міг, — прошепотів.