Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 25)

— Не в нашому віці тікати від самих себе.

— Не панікуй, нам ще вистачить енергії на багато років.

— Це нашому горіху вистачить енергії, щоб летіти і нас годувати. А де взяти нам енергію, щоб жити? Я ж не зможу просто їсти, пити і спати! Живе тільки той, хто прагне перемогти! Он вони живуть! — хижо дивився на екран зовнішнього огляду. — І житимуть! Такі скрізь і завжди житимуть.

— А що ж нам придумати? — белькотів Дірар.

— Є один прекрасний вихід. — Мар підхопився з місця і підійшов до центрального пульта. — Красивий, ефектний вихід і дуже…

— Шо ти робиш?! — заволав Дірар. — Не маєш права! Не маєш права розпоряджатися і моїм життям! Я заперечую. Я хочу жити!

— Простий і ефектний вихід… — Мар не звертав уваги на крики Дірара.

На очах у всіх кулька драглистого простору яскраво спалахнула блакитним сяйвом, яке на коротку мить виповнило собою все довкола. На екранах зовнішнього огляду усіх машин з’явилися контури велетенського розколотого горіха: безліч дрібних часток розліталося врізнобіч. Більше двох годин «Роляри» виловлювали всі ті предмети, тим часом інші машини готували «розколотий горіх» до спуску на Землю.

Ще під час попереднього огляду чужого корабля було виявлено велику кількість апаратури незрозумілого призначення, а також багато істот, котрих за будовою тіла можна було поділити на три самостійні групи: дві м’якотілі істоти з трьома нижніми та трьома верхніми кінцівками у формі щупалець сіро-зеленого кольору, дев’ять істот, дуже схожих на перших, але помітно менших і твердотілих, дев’яносто сім м’якотілих істот найрізноманітнішої будови, але всі вони були дуже схожі на форми земного життя — рибоподібні, собакоподібні, птахоподібні і людиноподібні.

Після зникнення невідомого космічного об’єкта Земля вражено гомоніла про страхітливу низку фантастичних смертей: люди раптово вмирали у найнесподіваніших місцях і позах, всихаючи на очах. Загалом таких випадків було зареєстровано 139779. То гинули кари, позбавлені постійної енергетичної підтримки з космосу. Як стало відомо після всебічного вивчення залишків контуру велетенського розколотого горіха, кожен кар мав уживлений в біологічне тіло універсальний енергетичнний блок, що живив організм кара енергією випромінювання певної частоти від генератора, що знаходився на борту бази маргонів. Той блок міг використовувати будь-який вид енергії, скажімо, сонячної. Але маргонам було важливо тримати всіх карів залежними, власноручно забезпечувати їхню життєдіяльність за будь-яких умов. Акселерати-вундеркінди, швидко розвиваючись самі ї беручи на виховання нових карів, мали сформувати цілком залежне від маргонів ядро могутніх і жорстоких нащадків.

… Платон Миколайович, голова житлової ради, подзвонив до помешкання, але ніхто не озивався. Поторгав ручку дверей. Вони виявились відчиненими.

Члени комісії по черзі зайшли, сторожко озираючись.

Те, що вони побачили, виходило за межі розуміння. Перше, що впало у вічі, — мала дитина. Хлопчик років шести лежав ниць на підлозі. Максим Чередай, професор біології, взяв на руки хлопчика, і всі вражено застигли, поглянувши на обличчя дитини: воно було схоже на гумову кулю, з якої випустили повітря.

Гіата сиділа на стільці, схилившись обличчям на стіл. Мовби заснула. Коли до неї доторкнулися, її тіло гойднулось і впало на підлогу. Власне, не впало, а шурхітливо опустилося. Ніби зеленувату сукню Гіати Біос кинули на підлогу.

Вона лежала горілиць, і було страшно дивитися на її обличчя, зморшкувате і висохле.

Сухов-старший, змарнілий, жовтий, із чорною жалобною стрічкою на правому вилозі літника, також входив до складу комісії.

— Ви мали рацію, — тихо мовив Платон Миколайович. — Треба було раніше втрутитися…

Сухов нічого не відповів, зупинився над тілом Гіати, дістав з кишені телекамеру. Максим Чередай збентежено щось буркотів сам до себе.

Микола Сухов повільно фіксував у телезаписнику все, що видавалося вартим уваги, пройшовся камерою і по стіні, на якій справді, як і розповідав Антон, висіло десятків зо два химерних картин.

Анжей Фолькс та Гріт Барбітуров щонайретельніше дослідили шухляди, полички, шафу і з подивом відзначили, що серед хімічних реактивів переважають сіль, цукор, крохмаль. Безліч графіків на робочому столі справляли враження акуратно виконаних, але цілком випадкових лекальних кривих, пов’язаних одна з одною хіба що законами орнаментовки.

Коли тіло Гіати взяли на руки, щоб перенести до машини, здалося, що воно зіткане з повітря — таким легким було.

22.

— Моя мама навчилася читати думки. Тато на роботі, а ми з нею удома сидимо, і вона розповідає мені, про що тато зараз думає. Я теж так хочу навчитися.

— А мій тато пише нову книгу про те, що контакти з маргонами виявились дивовижним каталізатором зростання людських можливостей. Мама каже, що він і сам дуже порозумнішав за останні роки.

Минулого місяця Сухову виповнився сто один рік. Ця симетрична цифра, особливо якщо нуль вивести довгастішим, а одинички змістити донизу, нагадувала йому форму колишніх «Ролярів», швидкісних патрульних машин.

Останнім часом Микола Сухов ловив себе на тому, що часто, сидячи за столом у своєму невеликому холостяцькому кабінеті, мимовільно вимальовує на якомусь аркуші, а то й просто пальцем на припиленій темній поліровці довгастий бублик в обрамленні коротких одиничок: спогад про сто один прожитий рік, про швидкі «Роляри», спогад про брата.

З кожним роком спогади обсідали Миколу Сухова і катували німим докором… Ніби приходив брат і мовчки довго дивився йому просто в очі, без осуду і навіть без прохання допомогти, але з тою тугою в погляді, яку вже ніхто й нікели не розвіє. На братові сірий строгий костюм, Антон майже завжди ходив у сірих костюмах. Світла жовта сорочка. Він ніби хоче сказати: «А ти ж міг допомогти. Я твій брат. Я правильно зрозумів би тебе. Але вже пізно, Миколо. Хіба що напиши про все, що трапилось. Сьогодні вже про те можна говорити, як про давноминуле. З певними домислами». Академікові Сухову видається, що брат хоче сказати саме це. А ще він хоче почути слова: «Я розумію тебе, Миколо, і не гнівайся: не ображаюсь… Просто все так безглуздо склалося…»

Але брат мовчить, його постать міниться, розпливається, немов барви призахідного сонця.

ОПОВІДАННЯ

ЗАПРОГРАМОВАНЕ ЩАСТЯ

Триптих

— Послухай, Лі, не поспішай. Так нестерпно хочеться спати. Куди поспішаєш?

— Ходімо, так треба.

— Вічно ти зі своїм «треба». Хай би вже старий Мин казав.

— А я сьогодні просто щаслива, — сказала Лі. — Віриш?

— Вірю. Ти завжди щаслива. Звідки взагалі взяла, що треба іти цим переходом?

— Бо відкрили дверцята.

— Хто?

— Ти ще не прокинулась, Мі. Він відкрив.

— Він сам?

— Так.

— А чому вирішила, що мусимо йти?

— Бо відкрили дверцята, їх ніколи не відкривали раніше.

— Тож треба іти цим переходом? Хочу їсти.

— Нас там нагодують.

— Думаєш?

— Хіба пам’ятаєш хоч би день без їжі?

— Та ні…

— Тож ходімо швидше.

Вони пройшли коридором, відмежованим від навколишнього світу дротяним плетивом, від клітки до клітки. Наступні дверцята були також відчинені.

— Бачиш, нас чекають.

Лі поважно переступила поріг нової клітки, урочисто переставляючи кожну лапку. Мі зайшла за нею, сторожко озираючись, відразу кинулась до кормушки. Вона була порожньою.

— Лі, поглянь. Їжі… нема.

— Облиш.

Лі роздивлялась довкола, їй було цікаво на новому місці.

— Нам немає чого їсти.

— Буде, — мовила Лі. — Я відчуваю, сьогоднішній день принесе щось незвичне.

— А де всі вони? — запитала Мі. — Чому немає нікого з великих?

— Звідки можу знати, — посміхалася Лі.

Вчений-біолог Майкл Арм зі своїм біокібернетичним помічником Клітоцибером зайшли до лабораторії, як завжди, о сьомій годині ранку. Клітоцибер відкрив основний енергопровід, ні, дійшов до пультової, увімкнув лабораторну апаратуру.

— Можемо починати, — сказав тихо.

— Нікі вже є? — запитав Арм, гортаючи папери з вчорашніми телезаписами.

— Так, дві самички. Вони народилися одного дня і мають однакову вагу.

— Прекрасно, — Майкл Арм підійшов до клітки і роздивлявся двох нікі з довгими хвостиками, рожевими носиками і малими зеленкавими ґудзиками очей. — Одній із них введеш мікроелектрод в потрібну звивину мозку. Другій — в трете поле центральної звивини, в один з больових центрів. Так, як завжди. Я тим часом попрацюю.

Майкл Арм сів у м’яке крісло до робочого столу, перегорнув велику сторінку останнього реферативного тележурналу.

Клітоцибер, випробуваний біокібернетичний помічник, розпочав 197 науковий експеримент біолога Майкла Арма…