Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 14)
«Ви гуморист. Це прекрасно. Працюєте?»
«Інженер на «Тразоні». Сьомий цех».
«Важко?»
«Дурниці, лікарю. Вдома важко. Особливо вночі. А на роботі я відпочиваю».
«Ви певні, що справді відпочиваєте на роботі? Я трохи знаю ваш «Тразон». І сьомий цех знаю. Ви у зміні Буркала?»
«Ні, ми разом із Селінжером. Теж порядок любить, своє діло знає».
«Напружена у вас робота. І відповідальна. Зовні видається, що нічого особливого, а нерви у постійній напрузі».
«Я вас розумію, лікарю, але повірте мені, що після того, що відбувається зі мною майже кожної ночі, робота видається мені відпочинком».
«Ви одружені?»
«Ще ні. Ми з Луїзою думали минулого року поселитися разом, але після того, як зі мною почалося… Я сам зволікаю. Боюсь. Не знаю, чим усе це закінчиться».
«А що каже Луїза з приводу… Ви, власне, ще не розповіли мені, в чому ж полягає те, що з вами коїться, але дивлюся на вас і переконуюсь, що ви цілком здорова людина».
«Не треба мене втішати, лікарю. До вас я не прийшов би, якби… А Луїзі я нічого не кажу, вигадую, що на думку спаде, зволікаю, доки сам якось розберуся… Та бачу, що сам не розберусь».
«Я слухаю».
«Вперше він прийшов до мене десь років півтора тому. Я не пам’ятаю точно, але, думаю, це не так важливо. Я тоді, власне, зовсім не злякався. Сон, та й годі. Страшний сон. Але чого не насниться? Прокинешся, на другий бік повернешся, та й далі вже інший сон дивишся. Але наступної ночі він знову прийшов. І сказав точнісінько те саме…»
«Що саме?»
«Він сказав: «Привіт! Ти мене дебре чуєш?»
«А яким він був зовні, ваш нічний гість?»
«Худорлявий чоловік у респектабельному костюмі якогось непевного кольору, землисте зморшкувате обличчя. Я другої ночі теж не злякався, тільки пам’ятаю, що уві сні здивувався, знову почувши оті слова: «Ти мене добре чуєш?». Це ж треба, думаю, щоб сни отак повторювались. Нічого не відповів тому худому. Прокинувся, сигарету випалив. А наступної ночі — знову він. Так ніби я степом ішов, а він з густої трави назустріч. І знову: «Привіт! Ти мене добре чуєш?» А мене ніби якийсь ґедзь укусив, крикнув йому, мовляв, якого біса ти до мене причепився. А той посміхнувся: «Нарешті ти заговорив. А я вже подумав, що ти справді мене не чуєш». Я зрозумів: мені сниться, але здається, що це насправді. «Бачу, ти з характером. Важко з тобою буде. Але, як у вас кажуть: погана рибка — погана юшка. А з тебе юшка буде добра. — Той худий силувано засміявся, поклав руку мені на плече і запитав: — Як тобі живеться?» — «Спасибі, — відповів. — Хто ви такі?» — «Твої друзі. Запам’ятай це раз і назавжди. Усвідом, що ми бажаємо тобі лише добра, бо інакше ти погано скінчиш, хлопче». Я тоді розсміявся, пам’ятаю, якось істерично, мов розплакався…»
«Наступної ночі він знову прийшов?»
«Так».
«Той чоловік схожий на когось із ваших родичів?»
«Ні».
«А чи не нагадує когось із співробітників?»
«Ні! Ні! Він ні на кого не схожий. І взагалі схожий не на живу людину, а на вправно виготовлений манекен».
«Зрозуміло. Розповідайте далі».
«Розумієте, лікарю, не знаю, про що розповідати. Це триває вже півтора року. І чи треба знати вам все слово в слово?»
«Помиляєтесь, ваші уявні образи, конкретні дії можуть мені багато про що сказати. Як ви почуваєтесь удень?»
«Чудово. Поспішаю на роботу, як на свято. Але з жахом думаю про наближення ночі».
«Він приходить щоночі?»
«Ні. Але від того не легшає. Я все одно вже чекаю його…»
«З Луїзою ви часто зустрічаєтесь?»
«Загалом, часто… Але тут така справа, лікарю: десь через місяць той дивний чоловік назвався… маргоном».
«Так… Бачу, що у вас, друже, все це дуже схоже на модну нині болячку. Що ж, все тече, все змінюється, натомість з’являється нове, і нові хвороби… Але повірте мені, друже, з досвіду вже знаю, що все це не дуже серйозно. Розповідайте далі, будь ласка. Ви сказали, що десь через місяць…»
«Так, десь через місяць той чоловік…»
«Називайте його маргоном, мені буде зрозуміліше».
«……….»
«Що з вами? Пробачте, чому ви так на мене дивитесь?»
«Він теж мене просив називати його маргоном, лікарю. Але я його маргоном не назвав ні разу. І не назву!»
«Он як».
«Той чоловік сам почав зі мною розмову про Луїзу. Я запитав його, звідки він знає про мою дружбу з Луїзою. А той чоловік лише усміхнувся, ніби вишкірився, і виймає з кишені фотографії: «Ось, подивися на свою Луїзу». Я розумію, що все це лише сон, але я не хотів би розповідати, що було на тих знімках… А потім каже: «До речі, вона хвора на спарасис». — «Вона мені ніколи не казала про це». «Скаже, не хвилюйся, вона тобі скаже про це, коли вже не зможе приховувати». Я, певно ж, відповідав йому щось невправне, а сам, розуміючи, що це сон, лише чекав, коли ж, нарешті, прокинуся… Далі той чоловік продовжує: «Я прекрасно розумію, що тобі треба від життя. Облиш свою Луїзу. Ми, добродії великого космосу, зробимо для тебе все, що належить. Без Луїзи… Ти матимеш сина чи дочку, як забажаєш. Вони будуть твоїм безпосереднім продовженням… Скажи тільки нам, що ти полюбиш. Їх і зможеш утримувати сам, без Луїзи, і вже завтра вранці щасливим батьком будеш. Не хвилюйся, про деталі ми подумаємо самі, ні в кого не виникне навіть запитання, звідки у тебе з’явилися… з’явилося немовля…»
Юрій Георгійович зупинив фонозапис.
— Це невеликий уривок. Але достатньо промовистий. І що характерно для всіх дивних психозів: уявний чоловік невизначеного віку, худорлявий, називає себе маргоном і так чи інакше пропонує «взяти на виховання», «усиновити», «народити», «знайти» дитинку. Хочу зауважити, що кожного разу маргони грали на відвертих людських почуттях. Зараз наведу декілька сторінок-копій з однієї, не випадкової, історії хвороби. За минулий тиждень я познайомився з безліччю людей, переглянув і прослухав сотні відео- та фонозаписів і зараз для вас демонструю тільки найхарактерніші, які, на мою думку, найкраще підтверджують мою версію. Зверніть увагу на ці рядки.
На великому екрані з’явилося зображення:
«Санітарною машиною РАФ-16-д-5 вона була привезена в стаціонар. Збуджена, негативістична, робила дуже багато зайвих рухів, марила, про себе нічого конкретного розповісти не змогла, але багато розумувала на загальні теми, хворою себе не вважала, від огляду категорично відмовилась.
При подальшому обстеженні соматичних відхилень не виявлено. Хвора багато часу проводить у ліжку. Неспокійна, часто збуджується, нервово озирається і підозріливо оглядає тих, хто її оточує. В перший день лежала спокійно і шепотіла щось нерозбірливе, потім раптом підхопилася з ліжка, дала ляпаса сусідці і після цього умиротворено повернулася на своє місце. Вона правильно називала дату, коли її привезли до нас, проте довго не могла зрозуміти, куди її привезли, називала лікарню інститутом, школою, храмом, музеєм, навіть театром.
Кожного разу від обстеження відмовляється, непідробно, щиро соромиться, проте без будь-якої ніяковості і навіть із задоволенням завжди стоїть гола перед групами студентів. На всі запитання відповідає багатозначними натяками. Скажімо, коли її запитали, де вона раніше жила, вона сказала: «Жила? Життя є дуже абстрактним поняттям». Коли студент запитав, де вона вичитала таку мудрість, хвора сказала: «В сімнадцятому столітті, в сімнадцятому щоденнику, сімнадцятий рядок згори». Ставлення до лікарів упереджене, злякане.
За словами самої хворої, вона може «викликати» для розмови будь-яку людину на планеті, може «лікувати гіпнозом на відстані», може передбачити майбутнє тощо. Часом хвора до чогось прислухається, щось шепоче. Сама себе вважає надзвичайно обдарованою індивідуальністю, майже генієм, але, на жаль, не може врятувати планету від катастрофи, що насувається. Загибель близька. На запитання: яку це катастрофу має на увазі, — відповідає: «Побачите самі. Все одно змінити вже нічого не можна. Ми програли. Все, що я можу вам сказати, тільки прискорить смерть». Неодноразово хвора скаржилася, що на неї впливають якимись хвилями, і вона повинна їх постійно відганяти, і тому в неї тремтять руки. Хвора часто сидить, закинувши долоні на потилицю, бо саме так їй найкраще «захищатися від хвиль, що пронизують її тіло». Тримається незалежно, говорить здебільшого в наказовій формі, часом стає відверто цинічною, еротичною… На другому місяці хвороби вона імітувала пологи: приймала характерні пози породіль, вимагала, щоб увесь персонал приготувався і кричала: «Я мушу народити маргона!»
Юрій Георгійович вимкнув проектор, екран погас.
— Якби не остання фраза про маргона, ці рядки можна було б сприймати за виписку із звичайної історії хвороби: шизофренія. Але спогад про маргона… І навіть не це головне. Я розмовляв з лікарем. Це унікальна випадковість, що серед сотень історій хвороб, доволі однотипних, я наштовхнувся саме на цю, і чомусь інтуїтивно зацікавився особою хворої. Скажу відразу, це — Луїза Хенкель. Так, саме та Луїза, про яку згадувалось в попередньому фонозаписі. Санітарну машину до Луїзи Хенкель викликали випадкові люди, котрих здивувала поведінка молодої жінки, яка стояла на березі річки і кричала: «Алло! Алло! Говоріть голосніше! Я вас погано чую!» Коли Луїзу Хенкель силоміць привезли до лікарні, в неї знайшли невеликий записничок, а в ньому — щось на зразок щоденника. Ті записи для лікарів були зайвим підтвердженням її хвороби, але для мене… Ось погляньте тільки на одну сторінку: