Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 15)

«… він знову приходив. Я вже боюся засинати. Інколи видається, що божеволію. Боюся зустрічатися з Ігорем. Ще минулого року ми збиралися побратися, але я свідомо зволікаю, чекаю, як же воно скінчиться… Минулої ночі він мені говорив: «Скажи Ігорю, що ти хвора на спарасис. Адже треба якось перевірити його почуття. Якщо він злякається, то яка ж це любов». Я не могла не погодитися з ним уві сні… Який це жах: я вже не знаю, де реальне, а де уявне…»

— Ось такий запис, — продовжив Юрій Георгійович. — Особисто для мене це поставило крапку в суперечці про природу невідомих психозів. Безглуздо шукати фізичний, хімічний чи будь-який інший чинник. Маємо справу з підступним раціональним втручанням. Майже кожен хворий називає слово «маргон» чи «маргони», а в конкретному випадку з Ігорем та Луїзою спостерігаємо типову провокаційну гру. Сподіваюсь, немає потреби щось пояснювати або в чомусь переконувати?

Юрій Георгійович замовк, обвів поглядом присутніх.

— І ще одне. Часті появи на світ вундеркіндів за останні роки також треба пов’язати з перебуванням на земній орбіті невідомого об’єкта. Гадаю, заперечень також не буде. Особами вундеркіндів ми повинні зацікавитись щонаисериозніше, активно, але якомога тихіше, з максимальною рішучістю. І взагалі, треба розгадати мету їхньої агресивності. Варто посилити патрулювання по всій Сонячній системі і потрібно терміново створити спеціальну Комісію безпеки… В мене все. Хто хоче висловити власні міркування?..

12.

Хай принесе вам щастя темно-синя шия Шамбху! Коли Парваті припадає до грудей свого чоловіка, то обвиває вона його шию люблячими поглядами, ніби петлею!

— Тобі не здається, що ми вкрай розледачіли? — Дірар позіхнув і поволі підвівся з крісла.

— Відпочивати не тільки приємно, але й необхідно. Відпочинок — це є продовження роботи. Та й, відверто кажучи, я з кожним роком все менше надій покладаю на успіх.

— Все дуже добре задумано.

— Але надто повільно розвивається. На цій планеті нам не щастить. Особисто мені це вже набридло. Кляті гомо сапієнси!

— Тобі викликати заміну? Ти втомився?

— Від чого я міг стомитися? Від п’ятирічного неробства? — Мар безтурботно закинув третю верхню кінцівку за другу і чомусь голосно, довго і нестримно зареготав, аж його завжди блідо-зелене тіло порожевіло, і всі три ока заплющив. — Ти гуморист!

— А ти дивак! Я ж не сказав нічого смішного.

— Безумовно, — погодився Мар і відразу заспокоївся. — Але ж я й не сміявся б, якби ти сказав щось дотепне. Чого сміятися, коли смішно? Тоді все одно смішні). Сміятися треба тоді, коли якийсь Дірар хоче остаточно зіпсувати тобі настрій. Чи не так, любий колего?

— Ти справді перевтомився, — скрушно зітхнув Дірар.

— Якщо викличеш для мене заміну, я тобі все повідкручую. Зрозумів? То буде твоя заміна! Я скажу, що ти не витримав надлишку позитивних емоцій.

Вони занадто добре знали одне одного, щоб ображатися.

— Погодься, Маре, що наш експеримент проходить досить вдало.

— Ти кого хочеш переконати? Мене чи себе? Я вже пухну тут від наших невдач і прорахунків.

— Ніяких невдач. Просто дуже довго все тягнеться… Із землянами важко працювати.

— З ними просто неможливо працювати! — раптом істерично закричав Мар. — Я після кожного перевтілення, після кожного виходу до них втрачаю контроль над власними вчинками! Більшість із них якимось чином вже навчилася читати мої думки. Це мене просто обеззброює. Я вже не знаю, хто на кого більше впливає — вони на нас чи ми на них?

— Облиш, ти, як завжди, схильний перебільшувати. Ніхто із землян поняття не має про наше з тобою перебування на орбіті.

— П’ять земних років! — закричав Мар. — Нічогеньке собі перебування!

— Не горлопань!

— Тупаком тебе треба було назвати, а не Діраром! Ніби ти на власній шкурі нічого не відчуваєш. Швидкої та блискучої перемоги не відбулося. Наших карів не беруть, принаймні у тих кількостях, які можуть забезпечити нам успіх. Мене вивертає після кожного перевтілення, а ти ще хочеш, любий колего, щоб земляни дізналися про наше перебування? Ще не знаю, чи все минулося. Адже немає сумніву, що нас помітили, хотіли вийти на контакт. Тепер вони будуть дуже уважно контролювати. І, можливо, будуть…

— Ні, вони не будуть атакувати. Адже ми не проявляємо ніякої агресивності. — Маргон зловтішно розсміявся. — Ніякісінької! Треба комусь із нас вийти і ретельно прозондувати, що вони про нас — невидимих — подумали…

— Четвертий у Гіати ще не визначився?

— Здається, ще ні. Міцний горішок. А Гіата — мудрий вилупок. Вона його приручить.

— Так говориш, ніби отой міцний горішок… щось кардинально вирішує. Але я остаточно не впевнений, що нас чекає успіх, а вже щоб вийти на його брата, котрий у Вищій Раді, то й нашого життя не вистачить.

— Замовкни, телепню! Я доповім Чарові, що ти остаточно деградував.

— Спробуй. Хочу я потім на тебе подивитися. Ми обоє вкрай розледачіли…

— В цьому нашої вини немає. Після того, як нас помітили, ми просто мусили побити байдики.

— Але, видається, ми трохи легковажимо. Перед цілою планетою ми практично беззбройні.

— Не думаю. Врешті, якщо не буде іншого виходу, ми зможемо навіть вийти на контакт. Не турбуйся. Але зараз для нас єдиним законом існування є накази нашого Чара. А він однозначно вимагає зберігати в цілковитій таємниці наше перебування на орбіті.

— Не думаю, що це для них таємниця. А ота гонитва за нами?

— Дійсно, Чар далеко, ми, на жаль, мусимо розраховувати тільки на власні сили.

— Безумовно, шкода, що земляни на високому ступені розвитку. Не було б ніяких проблем, якби вони були дикунами. Але що зробиш… Ми трохи запізнилися у наших пошуках.

— Та й кари з’явилися у нас порівняно недавно. А без них не легко колонізувати планети, навіть населені дикунами. А з карами ми впораємось і тут. Мине ще рік-другий, ось побачиш, все буде так, як колись на Діраузі, — тихо розширяться володіння Чара, наші володіння.

— Якщо ми вдало виконаємо програму, до кінця своїх днів ні в чому не знатимемо нестатку.

— Доки не поналітають наші. Бо вже як вони освояться, то й тут доведеться обмежитись заслуженим Бункером щастя, в сузір’ї…

— Можна податися ще далі — відкривати нові світи, розширювати володіння Чара. Бо поки щось шукаєш, доти і щасливий.

— Ми вже старі з тобою. Аби встигли тут коріння пустити.

— Дарма так міркуєш. Але про. що це ми з тобою базікаємо? Мусимо найближчим часом зустрітися з Гіатою і Ровичем. Та й усім іншим більше уваги треба приділяти. І це після нашого вимушеного байдикування. До Гіати, мабуть, я вийду, найближчим часом. Чи, може, ти?

— Деградуємо… Розлінувалися… Занадто вжилися в земний образ, земний антураж. Скоро самі землянами станемо! З вогнем граємось!

Дірар розсміявся, відштовхнувся відразу трьома кінцівками і під самою стелею зробив красивий розворот:

— Треба ще трохи зменшити гравітацію, ти не заперечуєш? — запитав з-під стелі. — Ти ж знаєш, я люблю стан вільного падіння.

— Кинь! — закричав Мар. — Я терпіти не можу, коли моє тіло майже нічого не важить, коли не відчуваю його ваги. Тоді я себе просто не поважаю.

13.

Дегенерат з почуттям власної гідності. Що може бути страшнішим?

Вона була в простому квітчастому халаті, розхристаному на грудях, усміхнена, щось дожовувала, коли Сухов відчинив двері.

— Смачного, — мовив Антон замість привітання, здивовано роздивляючись по-домашньому вбрану Гіату.

— Спасибі. Привіт! Як бачиш, ми вже сусіди. Чому не запрошуєш до кімнати?

— Так, безумовно, заходь.

— Дружина. вдома?

— Нікого немає.

— Шкода. Мені було б цікаво побачити твою дружину. Ось, візьми для дітей, — Гіата тицьнула Сухову два батончики «Мрія». — А діти твої де?

— Пішли до театру. У Вітасика канікули… А я відсипаюся після нічного чергування.

— То я тебе розбудила. Пробач. — Довго застібала одного ґудзика на грудях, ще два лишились розстебнутими. — Але ж я не знала, що ти відпочиваєш. Ходімо, подивишся мою лабораторію. Я вже все привела до пуття і, врешті, дуже задоволена.

— Гіато…

— Ти ніби сахаєшся мене. — Вона розсміялася так чарівно, що Сухов і себе змусив усміхнутись, аби витримати бодай якісь норми гостинності.

— Я дуже втомлений, Гіато. Хочу спати.

— Ніколи не думала, що ти такий сонько. Не поспав одну ніч і вже розкис. Ходімо. Мені потрібна твоя допомога.

Антон з відразою до самого себе усвідомив, що все його єство протестує проти такого безцеремонного втручання-вторгнення цієї жінки, проте він слухняно підкоряється її забаганкам.

— Я зараз, — буркнув якось приречено. — Лише перевдягнуся.

— Навіщо? Які можуть бути формальності? Відчувай себе зі мною цілком вільно. До речі, це — на майбутнє… Хай тебе не дивує безліч пропозицій з мого боку. Скажімо, я можу запитати тебе: чи не хочеться тобі зі мною переспати, або поміняти роботу, або… Власне, будь-що… Сприймай це як звичайні запитання. Вибачай, такий у мене характер. Я дуже імпульсивна і безпосередня натура. Якщо мене раптом щось зацікавить чи якась думка народиться — я не можу чекати ані хвилини, щоб задовольнити свою цікавість. Тож хай тебе нічого не дивує. Домовились? — Гіата лукаво усміхнулася.