Александр Тесленко – Викривлений простір (страница 16)

Сухов не поспішав з відповіддю. Нарешті вимовив:

— Домовились.

І спромігся на усмішку.

Кімнати старої Наталі він не упізнав. Насамперед впала в око велика кількість картин на стінах. Сухов поглянув і з подивом відзначив, що на кожній із них зображено одну й ту ж потвору — зелену, з довгими щупальцями. Гіата перехопила його зацікавлений погляд і пояснила:

— Я малювала. Це маргон.

— Маргон?

— Так. Він часто приходить до мене уві сні. Ніби страшний, а насправді такий добродій. Я його дуже люблю. І чекаю кожного вечора, щоб заснути і побачити його. Але він не кожного вечора приходить.

— А навіщо так багато однакових картин?

— Однакових? Ну, що ти, Антоне, він на кожній картині різний. Не дивись на мене, як на божевільну… Хочеш, я йому скажу, він і до тебе прийде?

— Ні. Дякую. Не хочу, — відповів Сухов цілком серйозно. — А де Наталчина бібліотека?

— Що?

— Куди ти поділа всі ті книжки, що тут були?

— То вже мотлох, а не книжки. Все згоріло. А бібліоскопи, сам знаєш, не витримують високої температури.

— Так, це я знаю. На жаль…

— Що — на жаль?

— Шкода, кажу, що сучасні бібліоскопи не витримують високої температури…

— Антоне, та мені не шкода, бо тепер ми сусіди. — Гіата на мить стала не схожою сама на себе, навіть волосся набуло незвичного брунатного забарвлення. — Мені запам’яталися слова… Колись один чоловік на старому кладовищі сказав, дивлячись на древні, з каменю тесані, хрести: «Нас не буде, а цей камінь стоятиме». А потім підійшли до могили його матері. Сучасний мініатюрний надгробок. Я запитала: «А чому ж ви не поставили мармурової плити своїй матері, щоб стояла тисячу років?» Він прорік: «Навіщо? Нас не буде, а камінь буде? То що, ми гірші від каменя? Хай і його не буде після нас». Я запитала: «А пам’ять?» Він подивився на мене зверхньо: «А пам’ять — вічна». І мені спершу стало страшно. А потім — легко-легко. І я до цього часу не можу збагнути, що ж трапилося зі мною тої миті… Але щось таки трапилось, Антоне. По-моєму, саме після тої хвилини я стала такою, як ось тепер. А яка я зараз, Антоне? Яка? Скажи відверто.

— Що я можу сказати?!

Гіата від його слів неначе пробудилася зі сну, кумедно мотнула головою, поправила рукою волосся, а в очах засвітилися звичні для Антона холодний вогонь і удавана лагідність.

— Яка дивна, безглузда смерть старої Наталі, — мовив Сухов, пронизуючи Гіату поглядом.

— Тобі її шкода? Стару і вже нікому не потрібну Наталю шкода? Дивак. Якщо так до всього ставитись, то, врешті, житимеш на купі сміття, на купі старого мотлоху. Вже давно їй пора було… відійти, — спокійно просторікувала Гіата. — А в мене тепер тут справжня лабораторія. І так близько від тебе…

— Житлорада знає про твоє переселення?

Гіата дуже спокійно мовила:

— Безумовно, знає.

Сухов не міг пояснити собі причини недовіри, але й не міг змусити себе повірити бодай одному слову цієї жінки.

«Треба сьогодні ж подзвонити, а краще самому зайти до житлової ради. Там принаймні скажуть мені, хто ця жінка. Біолог. Божевільна чи справді науковець? Сьогодні ж треба поговорити. Чи, може, спершу порадитись із Миколою?»

— Про що думаєш, Антоне? І чому ти запитав мене про житлораду? — Гіата дивилася на нього лукаво і зосереджено, а Сухову раптом стало дуже незатишно, він був переконаний, що Гіата прочитала його думки.

— Ти ж прекрасно знаєш, про що я думаю…

Гіата розсміялася.

— Антоне, мені потрібна твоя допомога. Чуєш?

— Так.

— Дуже прошу тебе, відріж голову ось цій симпатичній нікі, — Гіата показала поглядом на стіл, де лапками догори лежало сіре створіннячко. — І вибери мозок у той срібний кухлик, що стоїть поруч. Добре? А я зараз швиденько приготую нам щось поїсти. Придумаю щось смачненьке. Що ти любиш, Антоне? Гостре чи прісне? Холодне чи тепле?

«Погань!» Сухов навіть губи міцно склепив, щоб не зірвалося це слово. Проте Гіата враз завмерла, на мить закам’яніла і тихо мовила по паузі, карбуючи кожне слово:

— Здається, я нічим не завинила перед тобою. Я не нав’язую тобі своїх життєвих принципів. Перш ніж засуджувати когось, оціни власне життя. Мені прикро, Антоне, що ти виявився лайном, — несподівано для Сухова Гіата раптом дуже привітно усміхнулася. — Лайно ти, Антоне. Але підійди і поцілуй мене. Ти мене дуже образив. Шкода, що я, мабуть, помилилася в тобі…

14.

Існує така дитяча гра: на зелене, скажімо, сказати чорне, а на стіл сказати гарбуз, а руку назвати вухом чи ногою і так далі продовжувати розмову, кожне речення ускладнюючи новою плутаниною, лиш треба не переплутати назв предметів, бо кібернетичний пристрій фіксує кожну помилку. Скажімо, спершу ти назвав виделку крокодилом, а потім забув і назвав дирижаблем тощо. Гра розвиває пам’ять. Принаймні так вважають ті, що її придумали. А придумали її ті, до речі, що вже давно ні в які ігри не грають. Я кілька разів розважався з дітьми, яким ця гра дуже припала до серця, і ловив себе на думці, що мені трохи ніяково від того, що всі тільки й бачать: де зелене, де чорне, де крокодили, а де виделки, де руки і ноги. Цікаво, чи ця гра справді розвиває пам’ять і кмітливість? Мені, принаймні, все це чомусь не дуже подобалось.

Антон Сухов переступив поріг братового помешкання і хворобливо усміхнувся.

— Привіт. Ти вже, мабуть, збирався спати?

— Та ні, я ж завжди пізно лягаю. Не можу рано заснути, читаю перед сном, доки не відключуся. Роздягайся. У тебе щось трапилось?

— Та ні. Люблю погомоніти з хорошою людиною. Ти вже вибачай.

— Ти стурбований чимось? — Микола обняв брата, потім увімкнув світильники, але Антон злякано примружився:

— Не треба такого яскравого світла. Аж очі ріже.

Сіли за стіл.

— Я в тебе переночую. Добре? Не хочеться їхати додому, завтра дуже рано починається операція, унікальний експеримент, а від тебе до клініки рукою подати. Добре?

— Про що запитуєш? Певно, добре… Вероніці сказав, що будеш у мене?

— Вероніці? — відчужено перепитав Антон, зустрівся з братом поглядом і довго дивився, мов нічого не розуміючи. — Я можу їй подзвонити від тебе. Але вона не чекає. Коли операція затягується, я, буває, залишаюся ночувати в клініці. І часто забуваю подзвонити. Все гаразд…

— Ти щойно з роботи?

— Ні. Знаєш, останнім часом… Я так втомлююсь… Ти ж чув, напевне, що зараз діється?

Микола якомога природніше звів брови у здивуванні.

— Що ти маєш на увазі?

— Позавчора викликали машину «швидкої допомоги» і забрали просто від операційного столу нашого анестезіолога. Психоз… Останнім часом трапляється багато таких випадків. Ти ж не міг не чути про це.

— Так, дещо чув, — ухильно мовив Микола. — А що з вашим анестезіологом? Розкажи.

— Все це дуже сумно і дуже нецікаво, Миколо. Митрофан раптом почав кричати: «Ні! Ні! Я на роботі! Ви можете дати мені спокій?!» Кричав і сміявся водночас на всю операційну, потім брутально лаявся і реготав: «Ну, дають газу, пройди! Ну, дають!» А потім кинувся зі сміхом на одного з хірургів, лоскотав його і вигукував: «Я тебе виведу на чисту воду, маргончик! Мене не обдуриш! Я тебе давно упізнав!» Ми кинулись на нього, скрутити хотіли, але він порозкидав нас, як дитинчат, з високо піднятою головою вийшов з операційної і, звертаючись до того хірурга, голосно сказав: «Приходь до мене вночі, як завжди, потеревенимо, а то причепився під час операції, нахаба!» Ми зачинили його, коли він зайшов до роздягальні, і викликали машину. Я його дуже добре знав. Ми з ним часто стояли разом на операціях, товаришували. Миколо, що це таке? Останнім часом… Що це за «маргони», що в багатьох на вустах?

— Ми привидами не займаємось, — безтурботно розсміявся Микола. Йому стало моторошно, але він ані подихом не виказав свого стану. На якусь мить виникло бажання розповісти братові про невідомий космічний об’єкт, помічений на орбіті довкола Землі, але утримався, оскільки у рішенні Вищої Ради говорилося: «Діяти виключно силами Ради, без розголосу, аби не викликати непотрібної паніки й непорозумінь серед населення». — До тебе ж вони не приходять ночами? — поплескав Антона по плечу.

— До мене ще ні. Але до моєї знайомої… В неї вся стіна завішана картинами про маргонів.

— Твоя знайома зараз, мабуть, в психіатричній клініці, а тобі, Антоне… — почав глибокодумно Микола, але брат перебив його:

— Моя знайома зараз живе за адресою: Фібули, 16, помешкання 18, — і займається науковою діяльністю, якщо все те можна назвати науковою діяльністю…

Микола запам’ятав адресу і подумки повторив двічі, щоб не забути.

— Як її звати, твою знайому?

— Гіата Біос. І, до речі, вона ніколи не потрапить до психіатричної клініки. Якщо вона божевільна, то це її нормальний стан.

— Он як? — Микола розхвилювався, але намагався приховати це від Антона. — Ти давно знаєш Гіату Біос? Розкажи мені. Можливо, я зможу тобі щось порадити.

— Чи давно я її знаю? Ні, зовсім недавно, і познайомилися ми з нею за дивних обставин. Якось їхали з Митрофаном у машині, до речі, з тим анестезіологом, котрого позавчора забрали в психіатричку, а жінка з дитиною на руках стояла на троту. арі. Мені чомусь закортіло її підвезти, а Митрофан ще сміявся з мене, мовляв, даремно я лицарствую. Але ми зупинилися, і вона сіла в салон. А потім почалися химери. Дитя верещало в неї на руках, в мене того дня настрій був дуже гарний, я почав якось розважати малого, сказав, що заберу його до себе, якщо буде плакати, ну, сам знаєш ці прохідні жарти: на портфель йому показую, мовляв, сюди тебе покладу, бачиш, який великий портфель. А жінка теж почала підспівувати мені: не треба такого вередуна, забирайте його до себе. Взяв я малого на руки, а Гіата попросила машину зупинитися, вискочила з салону і, доки я очима лупнути встиг, вона зникла. Отак ми з нею познайомились. Власне, познайомилися ми з нею того ж дня, трохи згодом. Ми з малим, його Серафимом звати, відразу також вийшли з салону. Але наздогнати жінку не змогли. Вона мов крізь землю провалилася. Серафим повів мене до парку, на прогулянку. А потім він сам привів мене до Гіати, але так, ніби то я сам прийшов: давай, каже, зайдемо в будь-яку квартиру, попросимо голку з ниткою, бо в мене ґудзик відірвався. І я сам подзвонив до першої-ліпшої квартири, а в тій першій-ліпшій квартирі жила… Гіата Біос. Уявляєш? Отак ми познайомилися.